Льоха був справжнім чоловіком. Без дурниць. Простим. Усе для дому, усе для родини. Ну, грішки, звісно, траплялися, як це буває у чоловіків, але на благополуччі сім’ї це ніяк не позначалося.
За дружину взяв Ольгу, тендітну блондинку з інтелігентної родини. І намучився. Ольга хоч і повністю підкорялася чоловікові, але в деяких питаннях виявляла ослину впертість, у тих, що стосувалися порядності та чесності.
Особливо дивувало Льоху, коли справа стосувалася його сестер.
Після відходу батька Льохи , залишилася квартира, ділянка та будинок у селі.
Батько залишив розпорядження щодо квартири, що половина відходить Олексію, а решта — як вирішать.
Одна сестра жила з батьком, друга тулилася в комуналці. Льоха ж, хоч і жив у тісноті, за його уявленнями, але в кооперативній двокімнатній квартирі, організованій на весілля тестем.
Перед відходом батька він уже прикинув, як розпорядиться своїм спадком. Залишилася лише невелика проблема — куди виселити сестру з сім’єю з батькової квартири.
Якщо половина його, розмірковував ночами Олексій, на сестер залишається півтори кімнати. Значить, на сім’ю сестри з двома хлопцями, після всіх розмінів — лише кімната в комуналці на околиці.
Він сходив, порадився з обізнаним чоловіком, подумав і вирішив — у сестри є чоловік, нехай він і ламає голову, як їм жити в комуналці на околиці.
Поки він думав, сестра Маринка, якій світила комунальна квартира, швидко й по-тихому продала ділянку, а потім пред’явила свої права на будинок у селі, нібито батько перед відходом їй пообіцяв.
Наймолодша сестра Марія, яка до самої см..ті доглядала за батьком, прала його грязні простирадла і бігала по аптеках та лікарях, займалася похоронами, дев’ятинами та сороковими днями, їй було не до поділу майна.
Ольга допомагала Марії, вдома з’являлася рідко. Льоша вже не раз висловлював своє невдоволення відсутністю гарячої вечері та чистих шкарпеток.
Ольга дедалі частіше заводила розмови про спадщину, наполягала на чесному розподілі між усіма і навіть більше, переконувала Олексія відмовитися від своєї частки на користь сестер:
— Ти ж чоловік, — говорила вона, стаючи навшпиньки й вимогливо дивлячись йому в очі, — ти й сам заробиш. Віддай усе своїм сестрам.
— Дурна, — сердився Льоха, — ти маєш думати про свою сім’ю, а не про моїх сестер.
— Я й думаю. Ти моя сім’я, і твої сестри теж уже моя сім’я. А в сім’ї все має бути чесно.
Льоша потім цілий день ходив і обурено повторював «все має бути чесно», але так шкода було свою половину, що якось увечері за вечерею він кинув ложку:
— Дурепа і є! Я машину хочу!
— Олексію, у тебе рідніших за сестер нікого немає, — Ольга подивилася на нього осудливо.
Льоха відмовився від своєї частини спадку, але пробачити цього Ользі не міг. Довго. І нагадував їй про це під час кожної сварки: що вона його обчистила, що якби не вона зі своїми дурними принципами та проповідями, він уже давно б їздив на новенькому авто.
Замість машини купив меблі, румунські. Спочатку, щоправда, довелося купити чергу в меблевому магазині, а потім уже купити меблі.
Старі крісла та комод він дозволив віддати тестю з тещею. Ольга зраділа, сама організувала перевезення меблів, сама розвантажувала.
А вночі, у ліжку, була особливо ласкава:
— Льоша, дякую. Мама з татом такі раді! І татові зручно в кріслі.
— Так, так, — пробурмотів Олексій, засинаючи, — тільки не забудь потім у них гроші взяти. Можеш у розстрочку.
Ольга мовчки встала, взяла подушку і пішла спати в дитячу до доньки, на маленький диванчик. Місяць не розмовляла. Готувала їсти, прала, мила — все мовчки. Ввечері ставила тарілку з вечерею перед Льохою на стіл і йшла в дитячу до сина з дочкою книжку читати.
А через місяць також мовчки поруч із тарілкою поклала гроші. Подивилася на Льошу осудливо і не втрималася, додала:
— За меблі.
Через місяць, ніби забула, знову зустрічала чоловіка, цілувала і годувала. Жартома ганяла дітей:
— Швидше, тато зараз прийде, голодний! Швидко приведіть себе до ладу і тихо сідайте за стіл!
Льоха почав зриватися. Мстився за нездійснену мрію.
На дні народження Марії, яка так і залишилася в комунальній квартирі (Маринка, відмовившись ділити квартиру після благородної й дурної відмови Льохи від спадку, вирішила забрати все собі), Льоха перебрав.
Марія вивела його на балкон, щоб він провітрився. Леха палив і скаржився Марії:
— Ну як так? — він похмуро подивився на сестру. — Я все для сім’ї! Все! А вона? Все б розбазарила й роздала. Місяць зі мною не розмовляла через кляті меблі! Подумаєш, грошей попросив у її батьків. Кинула мені, як подачку, дурепа!
— Це ти дурень, Льоша, — Марія поплескала брата по спині. — Хто мені з вас допоміг разом із батьком? Твоя дружина. Не ти, не сестра, а твоя дружина. Ви тільки спадщину ділили.
— Я ж відмовився! — Льоха здригнувся і зло подивився на Марію.
— Так. Відмовився. Тільки тому, що Ольга тебе вмовила — поступити по совісті.
— Що? Тобі від цього легше стало? У своїй же комунальній квартирі й залишилася. Все Маринці дісталося, — гірко посміхнувся Льоха. — Сестричка називається…
— Якби не Ольга, ти б так само вчинив.
— Так! — вигукнув Льоша. — Я для неї стараюся! Для сім’ї!
— Так і вона для сім’ї. Просто у тебе сім’я — це тільки ти сам. А у неї — всі ми. І Ольга продала сережки, які їй батьки подарували на весілля, щоб віддати тобі гроші за старі меблі. У неї-то батьки теж її сім’я. Розумієш?
Льоха промовчав.
Ще пів години простояв на балконі, змерз і протверезів.
— Додому, — він вийшов з балкона в розпал свята і важко подивився на Ольгу.
Всю дорогу мовчав. А вночі приклався кулаком. У ванній, прикриваючи їй голову подушкою, щоб від криків не прокинулися діти. А потім пішов гуляти.
Він давно думав розлучитися, познайомився тут з однією — веселою і без принципів. Але зупиняли його лише квартира і діти. Не варто й думати, що при розлученні квартира дістанеться йому — при двох дітях. Суд стане на бік Ольги, і Льоха залишиться навіть без комуналки.
Ольга, звичайно, чесно поділить, але взяти її буде неможливо — сестри завалять. Та й довгоочікуваний син — теж проблема. Залиш його з нею, виросте такий самий — нездара.
Коли синові виповнилося чотирнадцять, Льоха зважився. Тим більше, що вони вже давно жили погано. Взимку ніби й нічого, мирно, і навіть він відчував прихильність до Ольги, але влітку, разом із спекою, приходила давня злість за нездійснене.
Скільки можна! Квартира вже куплена. Правда, вони купили її для дітей, на майбутнє, а поки вирішили здавати.
Зібрали всі гроші: заощадження Ольги, трохи позичили і купили. Ольга раділа, їздила в квартиру робити ремонт — щоб дітям було добре жити. Старша ж уже он яка наречена.
Як не переконував Льоха, що квартиру поки що здаватимуть, і немає сенсу вкладати гроші в ремонт, Ольга не слухала. Старалася для діточок.
— Ось, весілля донечці влаштуємо і нехай живуть! — Ольга вже планувала щастя дочки в новій квартирі. — А потім синочок підросте, обміняють. По совісті. Ну або ми допоможемо! — вона подивилася на Льоху, як раніше дивилася, до сварки через меблі.
Льоха розлютився і вирішив: все. Наступного дня, поки Ольга була на роботі, зібрав валізу і переїхав у нову квартиру. Решту забере потім. Головне — гроші, спільні гроші з сейфа забрав усі.
Тепер він не зобов’язаний її утримувати. Вона працює, на поганій роботі, але працює. Неважливо, що це він змусив її влаштуватися туди, щоб вона більше була вдома і завжди була гаряча вечеря та прибрано. Захоче — повернеться на свій завод до інженерів. Тепер не його турбота її заробітки, нехай живе, як хоче.
Дітей вирішив поділити. Старшу — Ользі, сина — собі. Хлопець має жити з батьком. Він його навчить, як правильно, по совісті жити. За його совістю, а не за материнською.
А дочка, дочка — відрубаний шматок. Нехай чоловік, якщо вона зібралася заміж, і дбає про неї. З чого б їй цілу трикімнатну квартиру віддавати?
І тому, що дочка вже почала працювати, неважливо, що секретаркою, от, нехай і живе разом з матір’ю.
Через тиждень приїхав до Ольги за рештою. Ольга зустріла його без сліз, без докорів. Мовчки провела у велику кімнату, де на столі було розкладено всяке барахло.
Ложки, вилки позолочені — на дві купки. Золото, все, до останньої ланцюжка, розкладено на дві купки. Все зібрала, що було цінного в домі, і все поділила.
— Перерахуй, Олексію, щоб потім не було образ, — тихо сказала вона. — Я чесно поділила. Тобі буде важко відразу облаштуватися. Тільки ось не знаю, як поділити книги. Ти вже сам вибери, які тобі подобаються. І меблі теж…
Льоха в люті згреб усе барахло в сумку.
— Загалом, я вирішив так, — він відкашлявся, — книги залиш собі. Тобі залишається ця квартира. Забирати не буду. Мені — трикімнатна, дача, машина і обидва гаражі. Сина теж заберу, нема чого його псувати. А ви з дочкою живіть.
Хотів ще й меблі забрати, але розлютився від її покірності, плюнув і пішов із ложками та золотом. Дурепа.
Синові відразу купив одяг, наймодніший. Щоб він розумів, що не дарма живе з батьком. Собі теж дещо прикупив, це ж потрібно. Почалося нове життя.
Минуло п’ять років. Льоха весь час чекав, що вона прийде, кинеться до ніг, буде благати, щоб повернувся. Особливо в перший рік чекав. Знав, що голодує з дочкою, сестри розповідали і дивилися на нього осудливо.
І сам скільки разів її тоді бачив, коли на машині проїжджав — двірником працює, пляшки здає. Часи були важкі, дев’яності. Але не для нього.
У нього, навпаки, пішло вгору. Став ще більше заробляти. Тільки іноді було страшно. Народ ніби здичавів. Ніхто вже не хотів жити по совісті. Всі намагалися урвати побільше. Але це й правильно, що дурні сентименти розводити.
Та й закрутилося все в житті. Гроші, жінки, за кордон став на відпочинок літати, раз-два на рік. Треба б заспокоїтися, вибрати якусь одну, вже не хлопчик, щоб сили розбазарювати.
Але все одно, про Ольгу згадував. Погано живуть. Дочка не вийшла заміж, матір не змогла покинути. Кажуть, Ольга почала прикладатися до чарки з горя, але ж не прийшла, не прийшла назад проситися! Злився на це.
Потім сестри розповіли, що Ольга зібралася, кинула вживати. І знову на Льоху осудливо дивилися. Обидві. І дочка, сказали, так і не вийшла заміж. Тому що Ольга тепер захворіла.
— Ти б допоміг, — Марія зло подивилася на Льоху, — у неї онкологія, а твоя дочка намагається. І робота, і лікарі, і ліки.
— У неї є пенсія, — розлютився Льоха. — Мало, чи що? Жінкам тільки грошей дай, все на ганчірки спустять.
— Ти козел, Льоха, — сказала Марія і більше з ним на цю тему не розмовляла.
А в листопаді, на їхню не відбуту срібну річницю, Льоха перебрав. І дзвонив Ользі. Довго плакав у слухавку і говорив, що кращої за неї немає.
— Знаю, Льошенька, — сказала Ольга і поклала слухавку.
Вранці Льоха ненавидів себе. І більше не дзвонив.
Минуло ще пів року.
Сніг того року випав рано — важкий, мокрий, він липнув до взуття і ніби тягнув донизу. Льоха стояв біля під’їзду, і ніяк не міг змусити себе піднятися. Йому подзвонила дочка.
Вперше за стільки років.
— Тату… — голос був тихий, чужий. — Мами не стало.
І все. Ні сліз. Ні звинувачень. Тільки тиша.
Він тоді нічого не відповів. Просто скинув і довго дивився на телефон, ніби той мав сказати щось інше. Що це помилка. Що вона передзвонить і скаже: «Пробач, я переплутала».
Але телефон мовчав.
На похорон він прийшов. Стояв осторонь, за людьми. Його ніхто не кликав ближче. І він сам не йшов. Дочка схудла, постаріла ніби на десять років. Очі — як у матері тоді, в останні роки: спокійні.
Вона побачила його. Кивнула. Просто кивнула. І все.
Ні «тату», ні «чому».
Після кладови.а він підійшов.
— Я… — почав, але слова застрягли.
Вона дивилася прямо.
— Ти прийшов — і добре, — сказала тихо. — Мамі було б важливо.
Льоха кивнув. І раптом відчув, що в нього немає жодного права говорити.
Ні виправдовуватись. Ні просити. Нічого.
— Як ти? — видавив.
— Живу, — відповіла вона. — Як і раніше.
І ця проста фраза вдарила сильніше, ніж будь-який докір.
Як і раніше. Тобто без нього.
Він хотів сказати: «Я допоможу», «Я поруч», «Я ж батько»…
Але раптом зрозумів — пізно. Вона вже давно навчилася без нього.
У квартирі нічого не змінилося. Ті ж стіни. Ті ж меблі. Ті ж книги.
Ідеальний порядок. Ольга навіть після себе залишила порядок.
На столі лежала акуратно складена папка.
Дочка мовчки подала її.
— Це тобі.
Він відкрив. Документи. Квартира — на доньку. Жодного слова про нього.
Жодного.
Лише в самому кінці — маленький аркуш.
Його почерк він упізнав одразу. Ольги.
«Льоша. Я довго думала, писати чи ні.
Ти завжди хотів жити “по-своєму”. І, мабуть, жив. Я не злюся. Я просто дуже втомилася тоді. Бережи дітей. Якщо ще можеш.»
І підпис. Без «твоя». Просто: «Ольга».
Льоха довго сидів на кухні. Дочка тихо ходила кімнатами, щось складала, не заважаючи. А він дивився в одну точку. І вперше за багато років йому не хотілося ні виправдатися, ні перекласти вину.
Було тільки одне — порожнеча.
Глуха.
Така, що ніякі гроші, ні машини, ні квартири її не закриють.
Увечері він пішов. На порозі обернувся.
— Я… можу іноді приходити?
Дочка трохи подумала.
— Приходь, — сказала спокійно.
Він кивнув. Як раніше вже не буде.
