Я в декреті, почуваюся здутою кулькою. А чоловік потребує уваги. Ось уже майже п’ять років, як я в декреті. Першого сина ми з чоловіком дуже чекали, але я все одно виявилася не готовою до того, що моє життя різко зміниться. Всі навколо ділилися розповідями про безхмарне життя в декреті, на добраніч. У нас все вийшло по-іншому.
Син практично не спав, був дуже рухливим. Без підтримки чоловіка та батьків я б не впоралася. Але однаково напади жорсткої депресії на мене періодично знаходили.
Коли старшій дитині виповнилося рік і три місяці, я дізналася, що очікую другу дитину. На той момент і пішла перша тріщина у стосунках із чоловіком, я не була готова, планувала вийти на роботу, і тут така новина.
Змирилася я лише перед пологами. До цього я багато плакала і звинувачувала чоловіка, адже він завжди казав, що я можу на нього покластися. Для мене це виглядало зрадою. Другий син народився спокійним, тільки їв та спав. Кохання накрило мене з головою. Я була мамою з досвідом і вже спокійно сприймала все.
Але тільки за цей час ми з чоловіком удвох нікуди не виходили, у нас немає часу одне на одного. Від побутової одноманітності я почала божеволіти, стіни тиснуть на мене. Ми живемо з батьками, маємо великий будинок. Але залишити на них дітей не можемо, вони не погоджуються посидіти одночасно з двома, тому що діти гіперактивні.
І виходить, що я вимотана і морально, і фізично, мені просто нема де черпати нові емоції. Я не читаю книги, не дивлюся фільми, діти частіше хворіють, ніж ходять до дитячого садка. У мене сильне емоційне вигоряння. А чоловік наполягає на увазі, хоч би вночі. І тут я розумію, що просто не хочу його, немає колишніх почуттів, не вистачає емоційних поривів.
Ми почали частіше обговорювати тему розлучення. Я розумію, що йому потрібне, але не можу цього дати. Я як кулька, з якої випустили повітря. Не розумію як донести до нього свій стан.
Анастасія, 31 рік
