— Ганнусю, доню! – сплеснула руками Марія Петрівна, визираючи у віконце. – Ти чого так рано? Сонце ще й не думало вставати!
Ганна, загорнута в стареньку хустку, переступала з ноги на ногу біля хвіртки. Надворі стояв вогкий жовтень, і ранковий туман стелився по землі, мов молочна річка.
— Та ось… раніше вирішила, Маріє Петрівно. Картоплю викопувати саме час.
— Ох, сердешна моя! – Свекруха квапливо накинула старе пальто. – Стривай, зараз вийду. Разом воно буде краще.
Це було три роки тому, коли Ганна вперше переступила поріг будинку Марії Петрівни вже як невістка. А до того… До того було зовсім інше життя. Ганна росла сиротою – мати пішла у засвіти, коли дівчинці й дня не було, батько зник, коли їй і п’яти не було.
Ростили всім світом: хто картоплі принесе, хто молочка налляє, а бабка Степаніда, царство їй небесне, взагалі до себе забрала. Щоправда, недовго прожила – три роки всього, а потім і її не стало. Так і пішло дівчисько по людях.
Виросла красунею – русява коса до пояса, очі волошкові, та тільки характером тиха, сором’язлива. Все більше в землю дивилася, а посміхалася – наче сонечко з-за хмар виглядало. Працьовита була – будь-яка справа в руках горіла. За це її в селі й шанували.
— Ганнусю! – гукнув її Павло, син Марії Петрівни. – Стривай!
Вона обернулася, притискаючи до грудей оберемок свіжоскошеної трави. Павло стояв, спершись на паркан, посміхався на весь рот. Статний був хлопець – високий, чорнявий, очі лукаві.
— Чого тобі, Павле? – Ганна опустила очі, відчуваючи, як заливається фарбою.
— Та ось думаю… – Він підійшов ближче, від нього тхнуло тютюном і свіжим сіном. – Чи не час нам з тобою під вінець? А то ж засидишся в дівках!
Сказав як обухом по голові. Ганна так і завмерла, не знаючи, що відповісти, а він продовжував, посміюючись:
– Ти не думай, я серйозно. Мамка моя давно на тебе заглядає – все нахвалює, яка ти господиня справна. Та й мені до серця припала. Ну то що, підеш за мене?
Ганна мовчала, перебираючи пальцями стеблинки трави. У голові вихором проносилися думки: «А й справді – чого чекати? Двадцять років уже, час і про сім’ю подумати. Та й хлопець начебто гарний, працьовитий. І мати його, Марія Петрівна, жінка добра…»
— Піду, – тихо відповіла вона, не зводячи очей.
Весілля грали восени, якраз після збору врожаю. Небагато, але весело. Марія Петрівна напекла пирогів, наварила холодця. Все село гуляло.
— Ну, доню, – обняла вона Ганну після вінчання. – Тепер ти мені як рідна. Житимемо душа в душу!
І спочатку так воно й було. Ганна намагалася догодити і чоловікові, і свекрусі – вставала до півнів, господарство вела, смачні обіди готувала. Марія Петрівна натішитися не могла на невістку – всім сусідкам вихвалялася, яка в неї золота помічниця.
А потім… Потім усе почало змінюватись. Вперше це сталося під Новий рік. Павло прийшов додому напідпитку, від нього разило перегаром. Ганна якраз тісто для пирогів місила – хотіла порадувати домашніх святковою випічкою.
— Ти чого це господарюєш? – прогарчав він, хитаючись. – Чого навіть не питаєш дозволу?
— Павле, то ж свято завтра… – розгублено пробурмотіла вона.
– Свято?! – Він з розмаху вдарив по столу кулаком, борошно злетіло білою хмарою. – А чоловіка спитати не треба було?
Перший ляпас обпік щоку раптово – Ганна навіть не встигла відсахнутися. В очах потемніло, у роті з’явився солонуватий присмак крові.
— Павле… – прошепотіла вона, притискаючи долоню до палаючого обличчя. – За що?
Але він уже не чув – розвернувся і, хитаючись, вийшов із кухні, а вона так і стояла, заціпенівши серед розсипаного борошна, і по щоках текли сльози, залишаючи на білому пилу мокрі доріжки. З того дня все покотилося під три чорти.
Павло ніби з ланцюга зірвався – то ласкавий був, як кошеня, то звіром ставав. Марія Петрівна спочатку не помічала чи не хотіла помічати. Ганна ж мовчала, все сподівалася: передумає, переб’ється.
Синці ховала під довгими рукавами, а на запитання сусідок відповідала: «Та що ви, все добре у нас…» Але від материнського серця нічого не приховаєш. Якось увечері Марія Петрівна почула якийсь гуркіт у сінях, а потім приглушений плач.
— Я тебе навчу, як із чоловіком розмовляти! – чутно було чоловічий голос
Щось обірвалося в душі немолодої жінки. Пам’ять раптом вихопила картинку з минулого: її саму, молоду, що зіщулилася в кутку, і чоловіка, що заніс кулак… Ні. Цього вона не допустить. Схопивши перше, що підвернулося під руку – хмиз, яким корову поганяла, – Марія Петрівна влетіла в сіни.
Через те, що вона там побачила, в неї кров закипіла: Ганна, забившись у кут, прикривала голову руками, а Павло, її кровиночка, її синочок, замахувався на беззахисну жінку.
— Ану стій! – Голос Марії Петрівни пролунав, як грім серед ясного неба.
Павло обернувся і відсахнувся. Ніколи ще він не бачив такого виразу на обличчі матері. У її очах палала така лють, що навіть у п’яному чаді він відчув страх.
— Мамко… ти чого? – пробурмотів він, опускаючи табуретку.
— Я тобі покажу мамку! – Хворостина зі свистом розтнула повітря. – Ах ти, ірод окаянний! На жінку руку піднімати?
Удар. Ще удар. І ще.
– Ма-ам! Та ти що? – Павло намагався вивернутись, але хмиз наздоганяв його знову і знову.
— Це тобі за Ганнусю! – Удар. – Це за всіх жінок битих! – Удар. – А це щоб знав, як зі слабких знущатися!
Вона била і била, а з очей текли сльози – чи то злості, чи то горя. Син, її рідний син… Як же так сталося?
— Забирайся! – нарешті видихнула вона, опускаючи хмиз. – Щоб духу твого тут не було, доки не протверезієш! А якщо ще раз… – Вона перевела подих. – Якщо ще хоч раз торкнешся її – я тебе сама вб’ю. Ось той хрест – уб’ю!
Павло, хитаючись, вибрався з кімнати. Стукнули вхідні двері. Марія Петрівна повернулася до невістки. Ганна все ще сиділа в кутку, притиснувши коліна до грудей, і беззвучно плакала.
— Доню… – Жінка опустилася поруч із нею на підлогу, обняла за плечі. – Давно це у вас?
— З зими… – схлипнула Ганна. – Я думала, пройде…
— Ех, люба… – Марія Петрівна притиснула її до себе міцніше. – Що ж ти мовчала? Що ж я не бачила?
Вони просиділи так до світанку – свекруха і невістка, дві жінки, пов’язані тепер не лише спорідненістю, а й загальним болем. Ганна плакала, виплескуючи все, що зібоалося за ці місяці, а Марія Петрівна гладила її по голові і примовляла:
— Нічого, доню… Нічого… Тепер усе буде інакше. Я не дам тебе образити.
І своє слово дотримала. Павло повернувся за два дні – пом’ятий, винуватий, але зустріла його не дружина, а мати з тим самим сталевим блиском в очах.
— Ось що, синку, – сказала вона твердо. – Обирай: або кидаєш пити і живеш по-людськи, або забирай свої речі і котись на всі чотири боки. Ганнусю я тобі більше мучити не дам.
Місяць Павло тримався – не пив, працював, додому вчасно повертався. Ганна почала потихеньку відтавати, повірила, що все налагодиться, але біда не приходить одна – занесло до села якогось мандрівного торговця із самогоном. І все почалося з новою силою.
Цього разу Марія Петрівна не стала чекати – як тільки почула перший п’яний крик сина, одразу ж відправила його геть із дому. Павло пішов, прихопивши вузлик з речами, і став жити у друга свого, такого ж п’яниці, а за тиждень його не стало.
Дихнув чадним газом – грубку неправильно закрили після чергової гулянки. Коли сусідка прибігла зі звісткою, Марія Петрівна побіліла, як полотно. Сіла на лаву, дивилася в одну точку. Ганна кинулася до неї:
– Мамо! Мамочка!
Це «мама» вирвалося в неї вперше – раніше все «Марія Петрівна» та «Марія Петрівна». Свекруха здригнулася, подивилася на невістку довгим поглядом і раптом розплакала:
— Не вберегла… Синочка не вберегла…
— Ви не винні, – прошепотіла Ганна, обіймаючи її. – Ви все правильно зробили. Це доля його така…
Ховали Павла всім селом. Марія Петрівна трималася прямо, не плакала – тільки губи побіліли та зморшок побільшало. Ганна не відходила від неї ні на крок. Після похорону життя потекло своєю чергою. Ганна залишилася жити зі свекрухою – та й чути не хотіла, щоб невістка кудись йшла.
— Ти мені тепер за рідну дочку, – казала вона. – Куди ж я відпущу тебе?
Час минав. Потроху затягувалася рана у серці Марії Петрівни. Дивлячись на молоду невістку, вона все частіше думала: негідно такій красуні вдовою вікувати. У селі жив Степан – мужик роботящий, господарський.
Дружина в нього пішла у засвіти п’ять років тому, залишився з двома дітьми малими. Сам управлявся – і город тримав, і худобу, і дітей строго виховував. Марія Петрівна помічала, як він на Ганну поглядає, коли та повз іде.
— Чуєш, доню, – почала вона якось за вечірнім чаєм. – А Степан до тебе нерівно дихає.
Ганна спалахнула:
— Та що ви таке кажете, мамо!
– А що? – Марія Петрівна відпила чай. – Чоловік він добрий, непитущий. І дітлахам мати потрібна…
– Ні, – Ганна похитала головою. – Я не можу… Як ви?
– А що я? – посміхнулася свекруха. – Я нікуди не подінусь. Буду до вас у гості ходити, з онуками няньчитися.
Ганна мовчала, але насіння було посіяне, а за місяць Степан прийшов свататися. Вдруге Ганну видавали заміж тихо, без гулянки, але щастя у цьому шлюбі виявилося більше, ніж у першому.
Степан душі не чув у молодій дружині, діти до неї прив’язалися, стали мамою кликати. За рік народилася у них донька – назвали Марією, на честь бабусі. Марія Петрівна у новій сім’ї невістки стала своєю людиною.
Ганна щодня до неї забігала – то пиріжків принесе, то просто провідати. З роками їх зв’язок ставав лише міцнішим. Коли Марія Петрівна злягла – вік все-таки – Ганна забрала її до себе. Доглядала як рідну матір, ночей не спала біля її ліжка.
— Дякую тобі, доню, – шепотіла стара в останні свої дні. — За все дякую… Ти мені послана Богом – донька, яку я ніколи не мала…
Ганна плакала, цілувала зморшкуваті руки:
— Це вам дякую, мамо… Ви мені життя врятували тоді… І матір замінили…
Поховали Марію Петрівну поряд із сином. Ганна щонеділі приходить на могилку – квіти приносить, розмовляє як із живою. І дітям своїм каже:
— Запам’ятайте, дітлахи: рідна душа – вона не завжди по крові рідна буває. Ось бабуся Марія мені свекрухою була, а стала ріднішою за рідну матір, бо доброта та любов – вони будь-яку спорідненість переважать…
