– Ти розумієш, що залишила голодними цілу купу людей?! – обурювалася в трубці Алла Прокопівна. – Як тобі не соромно?
– Мамо, у мене можуть бути свої справи, – спокійно відповіла їй Олена. – Чи ти так не вважаєш?
– Я знаю, що ти спеціально це зробила, – не вгамовувалася Алла Прокопівна. – Ну, зізнайся!
– А якщо й так? – Олена продовжувала зберігати спокій. – Мамо, невже ти сама не розуміла, що ситуація вже зайшла занадто далеко?
– Та що такого було-то? – з показною наївністю поцікавилася Алла Прокопівна. – Усе ж рідні люди, не чужі. Тобі важко, чи що, було? Усі вже звикли.
– Так, важко! – рішуче відповіла Олена. – І важко, і дістало. А до хорошого так, швидко звикають.
Жінка якийсь час мовчала, мабуть, обмірковуючи слова старшої доньки.
– Ти сьогодні прийдеш? – нарешті, запитала вона.
– Ні, мамо, не прийду, – відповіла Олена. – Я повернуся тільки заради переїзду!
– Олено, так не можна! – спробувала змінити тон розмови Алла Прокопівна. – Ти розумієш, у якому становищі мене залишаєш?
– Мамо, ти сама заварила цю кашу, – сказала Олена. – Я тебе просила, попереджала, але…
– Олено, але…
– Мамо, я все сказала! – рішуче відповіла жінка і відключилася від розмови.
Серце Олени готове було розірватися на частини. Вона хотіла передзвонити матері і сказати, що погарячкувала, скоро приїде і все буде як і раніше. Але вона змусила себе стриматися, розуміючи, що, як раніше, вже не буде ніколи.
Це жахливе слово “ніколи”… У Олени встав клубок у горлі. Вона розуміла, що це потрібно було зробити давно, але… Це було боляче, дуже боляче…
Колись Олена дуже любила рідну домівку, в якій виросла. Будинок був великим, просторим, затишним, галасливим і веселим. Батько Олени, Павло Вікторович, обожнював готувати і приймати гостей. Він із задоволенням смажив м’ясо у дворі, міг запекти качку і зварити неймовірний борщ.
Аллу Прокопівну в цьому плані природа талантами обділила. Вона примудрялася зіпсувати навіть звичайну крупу, або макарони. Тому Павло Вікторович дружину до плити близько не підпускав.
А вона особливо й не рвалася, купаючись у заздрісних поглядах і коментарях з боку родичок, змушених основну частину свого життя проводити в кухні.
У Олени був ще молодший брат Михайло, молодший за неї на п’ять років. Гості приходили з дітьми – двоюрідними і троюрідними братами, сестрами Олени і Михайла, тому нудьгувати їм не доводилося.
Коли Олені виповнилося 23 роки, вона вийшла заміж.
І переїхала до чоловіка в малосімейний гуртожиток. У пари незабаром з’явився син Петро. Чоловік Олени, Микола, постійно говорив дружині, що на роботі йому ось-ось дадуть квартиру. Але час минав, Петро ріс, а обіцяної житлоплощі так і не було.
Павло Вікторович неодноразово пропонував Олені та Миколі перебратися до них.
– Будинок великий, місця всім вистачить. А Петьці простір потрібен, – говорив він зятю. – Що ви там тулитеся в цій клітці?
Але Микола категорично відмовлявся. Олені він пояснював, що не зможе почуватися там повноцінним господарем.
– Миколо, невже тебе тільки це хвилює? – дивувалася Олена. – Чому ти не хочеш подумати про нас із Петькою?
– Я про вас думаю, – ухильно відповідав Микола. – Але гордість ніхто не скасовував.
Незабаром Олена зрозуміла, що справа не тільки в гордості. У батьківському домі завжди була робота, а Микола перевтомлюватися не любив. Точніше, він, узагалі, не рвався працювати. Олена дедалі більше розуміла, що дуже помилилася у виборі супутника життя. Однак Петрику був потрібен батько, тож жінка терпіла.
Коли хлопчику було вже 10 років, Микола сам не залишив Олені вибору, заявивши, що покохав іншу.
– Коли ти встиг? – здивувалася Олена. – Ти ж із дивана майже не вставав.
– Ну ось, встиг, – винувато говорив Микола. – Так вийшло. Тож, давай розлучатися.
З’ясувалося, що нова зазноба Миколи має власну квартиру, куди чоловік радісно й переїхав.
– А що, у її квартирі почуватимешся господарем? – глузливо запитала його Олена.
– Там у мене конкурентів немає, – заявив Микола.
Олена вирішила теж не залишатися в гуртожитку, де все нагадувало про зраду чоловіка. Вона знайшла орендарів їхньої кімнати, а сама разом із сином повернулася до батьків.
Олена працювала, гроші від здачі кімнати були не великими, але стабільними.
Микола платив аліменти, тож Олена з Петром особливо не потребували. Хлопчик був злий на батька, тому спілкуватися з ним особливо не рвався. Тим паче, у нової дружини через півроку з’явилася дитина, і Микола з головою занурився в турботу про “нового” сина.
Роки йшли, Петро ріс. Михайло, брат Олени, одружився і переїхав до дружини. Коли Петру виповнилося 18, він поїхав вступати до столиці.
А потім пішов з життя батько Олени…
З його відходом будинок разом спорожнів і похмурішав. Став схожий на склеп. Гості перестали збиратися, бо пішла душа всіх посиденьок. Олена і Алла Прокопівна залишилися удвох.
Як уже говорилося раніше, Алла Прокопівна готувати не вміла від слова зовсім. І цю місію взяла на себе Олена. Вона ж і продукти купувала. І обережно стала вмовляти матір продати будинок і купити три квартири – їй самій, Олені та Михайлу.
Алла Прокопівна обіцяла подумати.
Брат Михайло ідею сестри, здавалося б, підтримав. Але коли мати говорила, що будинок їй дорогий, як пам’ять, підтакував і їй.
Після відхода Павла Вікторовича Михайло рідко відвідував матір, посилаючись на справи. Одного разу Михайло потрапив в обідній час, і Алла Прокопівна запросила його приєднатися.
– Слухай, Оленко, а ти класно готуєш, виявляється!
Похвалив сестру Михайло.
– Не те, що моя Нінка і…
Він не договорив і кинув швидкий погляд на матір.
Наступного дня Алла Прокопівна зателефонувала Олені на роботу і попросила прийти раніше. Михайло зібрався до них на вечерю. Удома Олена застала самого Михайла, його дружину Ніну і двох їхніх дітей, Антошу і Катюшу.
– Майже як у старі, добрі часи! – радісно зауважила Алла Прокопівна, милуючись галасливою компанією за столом.
Олені теж було приємно згадати минуле. Але ненадовго… Тепер, “як у старі, добрі часи” стало відбуватися щодня. Усе сімейство Михайла приїжджало на вечерю, а іноді й на обід.
Купівля продуктів, як і раніше, була на Олені, але тепер її витрати значно зросли. Вона намагалася говорити на цю тему з матір’ю, але Алла Прокопівна кидалася їй дорікати.
– Це ж твій рідний брат і твої племінники! – вимовляла вона доньці. – Тобі для них тарілки супу шкода?
– Мамо, я не мільйонерка, – намагалася достукатися до жінки Олена. – Або я не буду платити половину комуналки.
– Як це не будеш? – обурювалася Алла Прокопівна. – Я зі своєю пенсією не потягну.
– Тоді давай швидше будинок продамо, – наполягала Олена. – Ти ж розумієш, що для нас двох він занадто великий.
– Я подумаю, – у сотий раз із посмішкою обіцяла Алла Прокопівна.
Під час наступного візиту сімейства Михайла Олена знову завела розмову про продаж будинку.
– А навіщо? – сказав Михайло. – Тут класно. І дітлахам моїм подобається.
– Може, тоді теж візьмеш на себе частину комуналки?
– З чого б це? – здивувався Михайло. – Я тут не живу, а тільки в гості приїжджаю.
Олена злилася, але нічого вдіяти не могла. Ситуація не зрушувалася з місця. Сімейство Михайла продовжувало щодня їсти в батьківському домі, а Олена тягати повні пакети продуктів і годинами пропадати в кухні.
На канікули приїхав Петрик, який став свідком сімейного застілля.
– Мамо, воно тобі треба?
Запитав він Олену, коли вони залишилися вдвох у кухні.
Олена якраз мила посуд після численних гостей.
– Вони ж тобі всі на шию сіли і ніжки звісили, – додав Петро. – Невже ти не розумієш?
– А що мені робити? – запитала Олена. – Я тут живу. Діватися нікуди.
– Просто припинити все це, – сказав їй син. – Сама привчила. Ось тепер відучай.
За тиждень Петро поїхав. А ще за кілька днів орендарі кімнати Олени в гуртожитку оголосили, що з’їжджають. І Олена зрозуміла, що це знак.
Щоб уникнути передчасних запитань і реакції з боку матері, Олена вночі зібрала свої речі, а рано вранці відвезла їх до гуртожитку. Туди ж вона повернулася після роботи.
Звісно, після просторого батьківського дому складно було звикати в тісноті, але в Олени не було іншого виходу. Вона зателефонувала матері й повідомила, що не приїде.
– Як це не приїдеш? – здивувалася мати. – А як же я? Як же Михайло?
– Мамо, я повернулася в гуртожиток, – повідомила Олена. – І буду тут жити до того моменту, поки будинок не буде продано.
Алла Прокопівна не повірила, що дочка говорить всерйоз.
Але Олена не приїхала в рідну домівку ні наступного дня, ні через день. Хоча Михайло зі своїм сімейством із маніакальною завзятістю продовжував приїжджати в надії на смачну вечерю.
Олена трималася два тижні, коли мати знову зателефонувала і запросила на серйозну розмову. Михайло теж був там, цього разу один, без ненажерливого сімейства. І мати, і брат одразу ж накинулися на Олену з докорами. Вони звинувачували її в дріб’язковості, меркантильності та повній бездушності.
– Цей будинок – пам’ять про батька! – гарячкував Михайло. – А ти хочеш сюди чужих людей запустити.
– Тобі добре міркувати, а мені занадто дорого ця пам’ять обходиться, – відповіла Олена. – Як і твоє сімейство!
Від таких слів сестри Михайло спочатку навіть сторопів, а потім буквально вибухнув.
– Коли ти встигла такою стати?
Кричав він на Олену. – Тобі для брата шматка хліба шкода, так? Дожили!
– Олено, не можна так, – вторила йому мати. – Ми ж усі рідні люди. І повинні одне одного підтримувати.
– Тільки чомусь у вас цей принцип тільки в один бік працює, – огризнулася Олена. – Я все сказала!
Вона рішуче встала і попрямувала до виходу.
– Тепер я з’явлюся тут тільки заради переїзду! – нагадала вона на ходу.
Ще за тиждень їй прийшло повідомлення від матері, що будинок, нарешті, продано. Олена вирушила допомагати матері збирати речі і забрати свою частку грошей від продажу. Михайло був там же і підкреслено ігнорував сестру.
Але Олені було все одно. Матері купили однокімнатну квартиру, Михайло і Ніна продали квартиру Ніни, додали грошей, виручених за будинок, і придбали трикімнатну.
А Олена, нарешті, позбулася кімнати в гуртожитку і в’їхала у власну, довгоочікувану двокімнатну. Як виявилося, вчасно. Петро повідомив, що повертається в рідне місто на стажування. Олена була щаслива, що більше їм із сином не доведеться тіснитися.
