Поки мама була у ванній, Ігор ретельно перевірив усі її речі: перевернув пошарпану сумку, обшукав усі шухляди тумбочки, про всяк випадок підняв матрац — раніше вона ховала таблетки навіть там. Але нічого не знайшов, і він заспокоївся. У ванній Ігор перевірив ще зранку, тож можна було зітхнути з полегшенням.
— Мамо! — крикнув він уже на порозі, натягуючи кросівки, які ось-ось мали розсипатися на окремі частини. — Я на роботу!
На літо Ігор влаштувався офіціантом у місцеву кав’ярню не тільки тому, що потрібні були гроші, а й щоб рідше зустрічатися з новим маминим чоловіком.
Він і зміни вибирав вечірні, бо той працював фармацевтом і додому повертався о сьомій вечора.
Мама вискочила з ванни у своєму рожевому халатику, вся розчервоніла, з блискучими очима. Незважаючи на вік, мама все ще була красунею – висока, з довгим розкішним волоссям, і навіть зайва вага їй не заважала.
– Зачекай, ти ж зовсім не поїв! – розвела вона руками. – Я там борщ зварила.
– Завтра поїм, – відмахнувся він. – Я вже запізнююся.
Ігор брехав – нікуди він не запізнювався, до зміни було ще півтори години. Але перед зміною він сподівався зустрітися з Альбіною, яка два тижні тому погодилася бути його дівчиною.
Вони познайомилися в тому самому кафе – Альбіна прийшла з подружками, і одній з них сподобався Ігор, вона залишила йому номер свого телефону на серветці. Він подзвонив, але на той час дівчина вже заснула, і трубку взяла Альбіна. Так вони й познайомилися.
У Альбіни був суворий батько, троє молодших братів і старенька собака з пухлиною в кишечнику. Ігор і мріяти не міг, що така симпатична й заможня дівчина погодиться з ним зустрічатися, це було щось на зразок дива.
– Твої кросівки зовсім порвалися, – зітхнула мати. – Як тільки прийде пенсія, треба купити нові.
Пенсію Ігор отримував за батька. І щомісяця мати говорила одне й те саме: треба купити кросівки, ось зараз прийде і купимо, але щоразу пенсія кудись зникала, наче її й не було, а мати на кілька днів забувала про свою обіцянку.
Ігор не ображався, бачив, у якому стані їхня квартира, та й з продуктами, до того як до них переїхав дядько Михайло, було зовсім скрутно.
– Куплю на зарплату, – сказав Ігор, щоб не продовжувати цю розмову.
Насправді він не збирався купувати кросівки, бо хотів купити Альбіні браслет – бачив, як той їй сподобався, і хоча вона сама могла його собі купити, він наполіг, що зробить їй такий подарунок на день народження.
Браслет коштує дві третини його зарплати, так що на кросівки там точно не залишиться, ще й жити на щось треба цілий місяць.
На сходах він зіткнувся з дядьком Михайлом, похмуро привітався з ним, хоча найбільше хотілося влупити йому по пиці: по-перше, тому що він постачав мамі таблетки, хоча й заперечував це, а, по-друге, тому що загравав з офіціантками, Ігор сам це бачив.
Було ще рано, він навіть з роботи втік, той ще працівник, комусь пощастило.
Але думки про дядька Михайла швидко покинули Ігоря, вони не могли змагатися з думками про Альбіну, і він міг думати тільки про неї.
Альбіна зустріла його з червоними заплаканими очима – її собаці стало зовсім погано, і ветеринар запропонував йго приспати.
– Ти підеш зі мною? – запитала вона. – Я одна цього не переживу.
Звичайно, він пообіцяв, що піде. Альбіна записалася до ветеринара на одинадцяту, щоб Ігор встиг виспатися після зміни. Він і виспався б, якби о восьмій ранку його не розбудили крики матері: здається, вона знайшла в телефоні дядька Михайла фотографії чергової офіціантки.
Ігор встав і з задоволенням спустив його зі сходів. Мама плакала і попросила його посидіти з нею. Ігорю не подобалися її очі – вони здавалися зовсім чорними…
– Мамо? – з тривогою запитав він. – Ти що, знову пила таблетки?
Вона підсіла на них після відходу батька – лікар прописав їх їй, і вони допомагали, але з часом мама почала перевищувати дозування, всіма силами намагаючись роздобути новий рецепт.
Після того як її відвезла швидка, і вона три тижні пролежала в лікарні, ті таблетки їй заборонили пити, але час від часу вона зривалася і все одно їх якось діставала. Наприклад, через цього свого Михайла.
Мама, звичайно ж, почала відмовлятися, але Ігор бачив по тому, як вона говорить і як рухається, що мама бреше.
— Ти ж мені обіцяла! — закричав він. — Де ти їх ховаєш?
Він почав ритися в шухлядах, поки мама хапала його за руки і благала заспокоїтися. Потім вона присягалася, що більше ніколи не буде, що це все Михайло винен – він їй їх приносив. І знову плакала, скаржачись на те, яка вона нещасна.
Ігор з тривогою дивився на годинник – одинадцята година наближалася, а мамі не ставало краще, а тільки гірше: схоже, вона знову з’їла цілу жменю.
– Я викличу тобі швидку, – вирішив Ігор.
– Вони знову зачинять мене, я прошу тебе, не треба… Я обіцяю, дай тільки мені випробувальний термін!
Скільки їх уже було, цих випробувальних термінів…
Звичайно, мама мала рацію – швидка тут не допоможе. Точніше, допоможе,
але потім і справді забере її до лікарні, а цього Ігор не хотів, пам’ятав, як їй там було погано. Нічого не поробиш – довелося написати Альбіні, що не зможе прийти, і весь день провести з матір’ю, турбуючи її й не даючи заснути.
Альбіна, звісно ж, образилася й занесла його номер до чорного списку.
Перед зміною він все ж забіг до Альбіни, не побоявся навіть її батька, який зараз був у відпустці. Але в квартиру його не пустили — мати Альбіни сказала, що та не хоче його бачити.
Ігор не здався — він купив у магазині балончик з фарбою і вночі, вже після зміни, написав під вікном Альбіни: «Пробач мене, я тебе люблю!».
Це не допомогло. Через три дні Альбіна навмисно прийшла в кафе з якимось гусаком, якому Ігор тут же натовк морду.
Адміністраторка зміни пообіцяла його звільнити, якщо ще щось подібне трапиться, і виписала йому штраф, але Ігорю було байдуже: від однієї думки, що Альбіна тепер цілується з цим красунчиком, у ньому прокидався дикий звір, готовий трощити все навколо.
Остання його надія була на її день народження. Він вирішив, що все одно прийде і подарує їй цей браслет, подивиться їй прямо в очі, щоб побачити там правду – чи справді вона його більше не кохає, чи вирішила так покарати?
Ігор забіг додому помитися після зміни, сьогодні спеціально перейшов на денну, щоб піти ввечері в те кафе, де Альбіна збиралася святкувати своє вісімнадцятиріччя.
Йому самому виповнилося вісімнадцять три місяці тому, а це означало, що з коледжу його тепер ніяк не можна вигнати – мама не переживе, якщо його заберуть в армію, не зараз, поки вона ще така слабка.
Останні дні вона весь час лежала в ліжку і плакала, але таблетки не пила, він перевіряв.
– Я недовго, – пообіцяв Ігор. – Принесу тобі шматочок торта з дня народження.
Він не був упевнений, що його там пригостять тортом, але можна буде купити в кондитерській.
Коли Ігор потягнувся до кишені, збираючись оплатити браслет, він раптом зрозумів, що грошей там немає. Він злякався і почав перевіряти інші кишені. Гроші зникли, жодної купюри не залишилося.
У грудях неприємно защеміло – невже це мама? А якщо так, то навіщо? Щоб роздобути собі чергову порцію таблеток? Він стояв біля прилавка, не знаючи, що робити, прикидаючи, як встигнути і на день народження, і перевірити маму.
Судячи з усього, він не встигне ні на те, ні на інше – або мама, або Альбіна.
— До котрої ви працюєте? — запитав він.
— До десятої, — гордовито відповіла дівчина.
— Гроші вдома забув, — почав виправдовуватися Ігор.
Вибігши з торгового центру, він зупинився, так і не вирішивши, куди йому йти — додому чи до набережної, у кафе. За маму було страшно, але, з іншого боку, все це траплялося не вперше. А Альбіна… Альбіна одна, і такої, як вона, він більше ніколи не зустріне.
Нарвавши квітів у клумбі біля магазину під несхвальні погляди перехожих, Ігор попрямував до кафе.
Там було море людей, але Альбіну він побачив одразу — вона була в білій сукні, як наречена, волосся заплетене у зачіску з дрібними квіточками. Поруч із нею тинявся той самий гусак.
Ігор розштовхав гостей, підійшов до неї впритул і простягнув букет.
— З днем народження, — сказав він.
У Альбіни не було можливості відступити, і вона була змушена подивитися йому в очі. Ігор помітив, як її зіниці розширилися, як спалахнули щоки.
– Ого, прийшов, – уїдливо сказала вона. – І як тільки знайшов час!
– Альбіно, я ж пояснював – мамі було погано, я не міг її кинути, – повторив він вкотре.
– Ось і йди до своєї мами! – вискнула вона.
Гусак боягузливо відступив назад.
– Я кохаю тебе, – сказав Ігор, хоча це далося нелегко – на них витріщалися всі, включаючи її батька, погляд якого з-під густих брів не обіцяв нічого доброго.
– Любить він! Та ти жодного свого слова не дотримуєшся! Де браслет, який обіцяв?
Альбіна мала рацію – він обіцяв їй, що подарує браслет на день народження, і не дотримав своєї обіцянки. Збентежений, він розвернувся й пішов до виходу, стискаючи кулаки так, що кісточки заніміли.
Рішення прийшло само, коли, звернувши за міст, він побачив молодика, точно такого ж, як той гусак, що приліпився до Альбіни. Ігорю й лякати його особливо не довелося – пару раз приклався, і той миттю вивернув кишені.
Продавчиня подивилася на нього з переляком: на суглобах кров, сорочка забруднена. Здається, вона ледь не натиснула кнопку тривоги, але все ж вирішила не зв’язуватися з ним.
Браслет запакувала в подарункову коробку і навіть позичила йому вологу серветку, щоб витерти руки.
Коли Ігор повернувся на святкування, там грала їхня пісня, під яку вони вперше поцілувалися. Шукаючи Альбіну серед танцюючих, він відчував, як голосно б’ється його серце, навіть голосніше за музику, від чого голова почала паморочитися.
Альбіна не танцювала. Вона сиділа за столиком з червоними очима і колупала ложкою торт. Ігор підійшов до неї, поклав на стіл коробочку і, не сказавши ні слова, пішов.
У той момент Ігор чітко зрозумів – він не зможе розірватися навпіл, ці дві найважливіші для нього жінки весь час будуть тягнути його кожна до себе, але якщо в Альбіни є батьки, подруги, натовп шанувальників, то у мами нікого немає.
І краще відразу з цим покінчити, бо далі буде тільки болючіше, і не тільки йому, а й Альбіні.
Він купив у кулінарії шматочок торта для мами, хоча розумів, що не повинен цього робити – вона вкрала у нього всю зарплату, і зараз, напевно, вже спить, прийнявши свою звичайну дозу, але в глибині душі все ж горіла надія: може, він просто забув гроші вдома, мама не могла так з ним вчинити…
Але вдома на нього чекав ще один неприємний сюрприз – там була не тільки мама, а й дядько Михайло, і вони весело базікали, увімкнувши на ноутбуці серіал і поїдаючи піцу прямо з коробки.
– Синочок повернувся! – простягнула мама підозрілим голосом, ніби вона щойно прийшла від стоматолога, і укол ще діяв, не даючи їй керувати власним язиком.
– Що він тут робить? – зло запитав Ігор. – Мамо, ти ж обіцяла!
Та раптом знітилася, почала плакати.
— Хлопчики мої, ну що ж з вами робити— я вас обох люблю, — пролепетала вона.
Дядько Михайло дивився на нього байдуже, він завжди так поводився — ніби Ігоря й не існувало взагалі.
— Де мої гроші?
– Які гроші? – почала грати комедію мати.
А ось дядько Михайло й не думав прикидатися.
– Ти повинен бути вдячний матері за те, що вона народила тебе і дала дах над головою. Інших віддають у дитячий будинок, а вона одна тебе тягне. Зарплату йому треба! А на чиї гроші ти їси, дозволь запитати?
Ігор щосили штовхнув тумбочку, вдаривши палець так, що від болю на очах виступили сльози. Мама скрикнула, дядько Михайло загрозливо підвівся – пам’ятав про те, як Ігор спустив його зі сходів, і жадав помсти.
Але Ігорю сьогодні було не до цього – він не став чекати, поки дядько Михайло підійде, сам пішов з квартири, гучно грюкнувши дверима.
Сівши на дитячі гойдалки на майданчику, він з’їв шматок торта, купленого для мами. Після чого вперше з того дня, як пішов з життя батько, Ігор розплакався.
Його заарештували наступного дня. Виявилося, він не розрахував своїх сил, і той молодик отримав струс мозку, ще й із зором у нього щось сталося.
У поєднанні з вкраденими грошима та високою посадою батька того хлопця, Ігор не відбувся умовним терміном. І це було на краще – не треба більше думати про маму, страждати через Альбіну, а коли вийде, то відразу в армію заберуть, так що нехай вони тепер без нього справляються.
Мама спочатку приходила – голосила, обіцяла надсилати передачі, просила вибачення. Але, звичайно ж, ніяких передач не було. Хоч листи іноді писала, і це добре – хоч жива, та й гаразд.
Альбіна нічого не писала – це й зрозуміло, навіщо їй потрібен злочинець.
Термін і так був невеликий, тому за зразкову поведінку, Ігоря відпустили через пів року. Була зима, морозне повітря приємно обпалювало обличчя.
Мама обіцяла його зустріти, але, звичайно ж, її знову не було — Ігор прочекав її хвилин десять і вирішив іти, коли побачив невисоку постать дівчини. В руках вона тримала повідець зі смішним кудлатим цуценям, яке чимось нагадувало ведмежа.
У роті стало сухо, по спині пробігли мурашки – Ігор упізнав би цю постать серед сотень інших. Не вірячи своїм очам, він зробив крок, ще один і ще. Хотів побігти, але чомусь засоромився.
А вона не соромилася – кинулася разом зі своїм цуценям наввипередки, підбігла до нього, з рум’янцем і збентежена.
— Альбіна, — лише вимовив він.
Вона притиснулася до його холодної щоки, і Ігор відчув її солоні губи на своїх губах.
-Чому ти мені не писала? – запитав він, відсуваючись від неї.
– Боялася, що ти мене не пробачиш, – тихо відповіла вона.
– Ну й дурна! – з серця кинув Ігор.
– Дурна, – погодилася Альбіна.
Він притягнув її до себе.
– Як тебе тільки батьки відпустили, – буркнув він.
– А я від них виїхала, – весело повідомила Альбіна. – Влаштувалася на підробіток, орендую кімнату з подружками. Правда, я поки що на випробувальному терміні…
Це було несподівано – він і не думав, що Альбіна здатна на таке.
– Я теж, – посміхнувся Ігор. – Правда, на зовсім іншому…
Здається, це її зовсім не бентежило.
– Ну що, поїхали? – запитала Альбіна.
– Куди?
– Як куди – до твоєї мами.
– Не хочу, – Ігор знизав плечима.
Думки про матір все ще палили його, безжально розплавляючи все нутро.
– Поїхали, – серйозно сказала вона. – Її недавно виписали з лікарні, вона там одна вдома.
– З лікарні? – злякався Ігор.
– Ну так. Ой, довго розповідати, поїхали!
Альбіна взяла його руку у свою, переплела його пальці зі своїми. І Ігор зрозумів — тепер вони разом. Назавжди.
