Історія моя починається ще зі шкільної лави. Зараз мені 20, моєму хлопцеві 21. Ми однокласники в минулому. Коли в шостому класі я перейшла в іншу школу, ми з ним одразу здружилися. До речі, я тоді ходила в музичну школу, мені викладала його мама, вона мене дуже любила.
Саме вона й порадила перейти в іншу школу в клас до її сина. Ми дружили, він у мене закохався, мені він теж подобався. Наші стосунки нагадували якусь гру: то він мені освідчується, я відмовлю, заводжу інші стосунки, то я потім усе кидаю, освідчуюся йому, він відмовляє.
Так і тягнулася вся ця катавасія до кінця школи. Після школи ми вступили в різні ліцеї, спілкування звелося до листувань, але в мене навіть під час листувань на душі так тепло завжди було… Як виявилося пізніше, у нього теж було так. Два роки ми майже не бачилися, кілька разів тільки.
На третьому курсі ліцею він став кликати мене гуляти з друзями, а потім, за кілька місяців, він написав мені, що кохає мене і кохав увесь цей час, і запропонував зустрічатися. Я подумала-подумала, та й погодилася. Коли він запропонував зустрічатися, він був у батька на зоні в цей час.
Батька і брата старшого посадили. Вони невинні, їх просто підставили. Жили вони небагато, а тепер гроші всі майже витрачають на передачі своїм у в’язницю, становище сумне. Середній брат і мати його кажуть, що люблять його, але гроші витрачають тільки на передачі і виключно на себе.
Він часом навіть не їсть, бо нема чого. Вони йому тупо не залишають, не дають грошей, він ходить скрізь пішки. Коли ми почали зустрічатися, він знав, яка я. Я не прошу грошей, подарунків, гулянок по ресторанах, та господи, навіщо мені це?
Коли сам зароблятиме, тоді ще добре, а поки що мені всього цього не потрібно абсолютно. Ми зустрічалися, все було добре, подарунки йому дарувала я, економила, не їла, відкладала з грошей, що батьки давали, мені було приємно, коли я дарувала йому що-небудь, і він був щасливий.
Через три місяці після початку стосунків ми переспали. Я була незайманою. Він мене не вмовляв, сказав: скільки хочеш, стільки буду чекати, мені це не важливо, головне я з тобою. Та й я відчула, що він саме той, з ким я зроблю це. Відтоді почалося наше статеве життя, ми багато чому вчилися поступово.
Поки в мене не сталася затримка… У мене, до речі, проблеми зі здоров’ям, і затримка можлива, але я злякалася. Побігла по лікарях, запанікувала. Він теж. І сказав, що у нас нічого немає, і я на твоєму місці випив би таблетку. Але сказав, якщо вирішиш залишити, я ні слова не скажу проти і допоможу.
У мене все немов опустилося всередині після таких слів. Благо за кілька днів стало відомо, що я не вагітна, але його слова засіли в голові. Так, він мав рацію, з одного боку був, але те, як він сказав це – байдуже, холодно, наче я чужа. Потім усе в нас налагодилося.
Але прийшла нова проблема: батьки заборонили зустрічатися. Моя мати – тому що він мусульманин. У мене взагалі вся сім’я налаштована проти нього. Він не віруючий, без замашок – звичайний хлопець. Він не винен, що народився персом. Його мати проти мене – через мою матір.
Через те, що його мати розуміє, що моя сім’я проти, а ми любимо одне одного. Уперше в житті і він, і я дізналися, що таке кохання. Після довгих сварок із батьками, звісно, мені спала на думку ідея таблеток напитися. Я напилася, попрощалася з подругою і лягла в кімнаті.
Подруга йому подзвонила, він прибіг із дому, дзвонив, стояв під вікнами. Усе обійшлося. Потім було його 20-річчя і я подарувала йому мрію його життя – електрогітару. Залізла в борги і подарувала. Він був щасливий, адже його сім’я шматка хліба йому пошкодує, а для мене борги були дрібницею.
Протягом двох років він говорив красиві слова, що випливе з цього лайна, що знайде роботу, піде вчитися, все зміниться. І він зміниться. Так, змінився, але в інший бік. Я перестала для нього бути його маленькою дівчинкою, він став грубіше ставитися, перестав цінувати мене, все стало якимось буденним.
Роботу він так і не став шукати, в інститут не вступив, просто сидів і нічого не робив, а я чекала, я його підтримувала, шукала з ним вакансії, дзвонила, дізнавалася. Він під дурними приводами не їхав на співбесіду і сидів удома, грав в ігри, дивився телевізор, до інституту не готувався – йому нічого не було потрібно.
Зрештою нічого і не змінилося, людині просто ліньки змінювати своє життя, але я донині чую “я змінюся, я обіцяю, я знайду роботу, я намагаюся”. Але ж я нічого не бачу. Ми стали частіше сваритися з цього приводу. Він допоміг мені взяти фотоапарат і сказав, що сам оплатить.
Я знала, що все обернеться лише словами. Так і вийшло. На роботі офіціанта його щось не влаштувало і він за першої ж нагоди пішов, а я залишилася винна велику суму грошей тому, у кого ми брали фотик. Він сказав, що знайде гроші, але ні. Дочекався призначеної дати і сказав, що грошей немає.
Жодної обіцянки, даної мені, він не виконав. Нічого. Я хотіла відчувати поруч із собою сильну людину, цілеспрямовану, відчувати себе як за кам’яною стіною, відчувати чоловіка, але цього немає. Одного дня посварилися з ним серйозно з приводу всього цього.
Тоді він сказав: не подобається, можеш не зустрічатися, я не змінюся. Я довго плакала. Мені так погано було, що всі мої зусилля марні були. Я оплатила йому вступ до інституту цього року.
Позичила гроші у друзів і заплатила тим, хто дозволяє проносити телефон, тому, кому він буде дзвонити, щоб йому допомогли. Дала телефон, а він начебто чекав усього цього. До останнього палець об палець не вдарив. За день до іспиту я йому влаштувала все це.
Тому що не могла кинути його, люблю ж. У відповідь він сприйняв усе, як належне і продовжив нічого не робити. І я зробила те, про що шкодую. Я зрадила. З абсолютно незнайомим для мене дорослим чоловіком, було жахливо.
Я зробила це, щоб відволіктися, щоб відчути себе з чоловіком – сильним, дорослим, якого я завжди хотіла. Тепер шкодую про це страшенно, дурепа була, але я більше не можу так. Я не отримала навіть квіточки за два роки, але ж я дівчина, мені була б приємна навіть ромашка, просто в парк піти, посидіти на природі.
Нічого цього не було. А я люблю, як і раніше. Люблю його. Я востаннє дала йому шанс на те, що все зміниться. Останній. Зараз мені 20, я у стосунках і навіть можна сказати заручена з ним, але почуваюся самотньою, нікому не потрібною, незахищеною.
Без майбутнього, по вуха в боргах, відчуваю себе повією, що зрадила його, і все ще трошки вірю в обіцянки, що все зміниться і буде добре. А чи варто? Чи варто мені вірити йому? Чи варто далі намагатися його витягнути з такого стану? Чи варто взагалі продовжувати стосунки?
