… Дитячий будинок, у якому працювала Наталя Іванівна, вважався і був одним із найкращих у районі. Причина цього була проста: тут зібрався гарний колектив: педагоги, нянечки, психолог, методисти і завідувач – усі, насамперед, думали про дітей.
Директор, Ольга Андріївна, якимось дивовижним чином бачила, як людина ставиться до дітей ще до того, як вона бралася до роботи. Тих, хто хотів тут просто заробити, вона не брала в штат. Тих, хто не вмів співчувати і переживати – теж. Ті, хто не любив дітей, ніколи не потрапляли в цей дитячий будинок навіть прибиральницями…
Як Ользі Андріївні це вдавалося, ніхто не знав, але в цьому 11-му дитячому будинку діти почувалися, справді, як удома. Вони знаходили підтримку і захист у вихователів, відігрівалися душею після тих сумних подій, внаслідок яких вони, власне, і опинилися тут…
Звісно, незважаючи на все це, усім дітям хотілося мати свою сім’ю, батьків і дім. Мабуть, саме тому заповітним словом “мама” вони зустрічали кожну відвідувачку їхнього закладу…
Ганна потрапила до дитячого будинку, коли їй було лише 3 роки. Її забрали від матері, яка вела асоціальний спосіб життя. Сусіди зателефонували і поскаржилися, що дитина часто залишається вдома сама, а матір часто бачать не в належному стані, нерідко вона приводить гостей, влаштовує гучні вечірки.
Представники соціальної служби кілька разів приїжджали до Людмили і попереджали її про те, що заберуть дитину, якщо вона продовжуватиме такий спосіб життя. Але молодій жінці, а Людмилі було лише 19-ть, набагато важливішим було “цікаве дозвілля”, ніж власна донька… Можливо, причиною цього було те, що молода жінка була з дитбудинку і просто не вміла про когось дбати…
Ганну забрали в матері, коли та зникла на дві доби, залишивши малечу саму в замкненій квартирі. Ганна плакала і стукала у двері кулачками… Сусіди викликали поліцію і соціальну службу…
Ганна була занедбаною дитиною. У свої 3 роки вона говорила лише кілька слів, боялася людей, не вміла гратися з дітьми, їла руками і не могла самостійно одягнутися…
Дівчинка ховалася від вихователів під стіл і крала хліб, який потім, уночі, потайки їла, вкрившись із головою ковдрою. Трималася Ганна сама по собі, оточуючим не довіряла і ставилася до всіх насторожено.
Коли, буквально за півроку, дівчинку вирішила всиновити бездітна подружня пара середніх років, то директорка дитячого будинку, Ольга Андріївна, була категорично проти:
“У нас багато діток, – пояснювала вона їм, – різного віку, статі, темпераменту… Ви можете вибрати будь-кого. Ось тільки Ганнуся… Мені здається, вона ще не готова йти в сім’ю. Занадто мало часу минуло відтоді, як вона потрапила в наш дитячий будинок. Вона ще тут не адаптувалася до кінця, а після того, в яких умовах вона жила, їй для цього потрібно більше часу… ”
– Ольга Андріївна, я побачила Ганнусю – і одразу зрозуміла, що вона – моя дитина! – запевняла директрису майбутня прийомна мати, – вона навіть схожа на мене в дитинстві! Саме про таку доньку я й мріяла, саме такою бачила її у снах! А те, що не адаптувалася – так це навіть добре! Одразу в нашій родині й адаптується!
– Вона не такий янгол, як вам здається, – зітхнула Ольга Андріївна, – Це дитина з важким минулим, до неї потрібен особливий підхід, бажано – заняття з психологом… Усе не так просто! Тут у нас немає звичайних дітей: у всіх у минулому драма, але Ганна особлива…
– Любов і сімейний затишок лікують усе! – відмахнулася жінка з променистою усмішкою, – Чи, Ви думаєте, в дитячому будинку їй буде краще, ніж у нормальній сім’ї?!
Ольга Андріївна похитала головою: якби була її воля, вона б не дозволила віддавати Ганну. Не зараз. Дівчинка до цього була явно не готова. Та й сім’я ця… Директор все ніяк не могла зрозуміти, навіщо їм узагалі дитина.
Не виглядали вони людьми, здатними жертвувати чимось заради чужої дитини! А у випадку з Ганною пожертвувати доведеться багатьом: вільним часом, нервами, грошима… Однак у ситуації, що склалася, Ольга Андріївна не могла ні на що вплинути: сімейна пара, яка збиралася удочеряти дівчинку, прийшла від самої начальниці соціальної служби.
Чоловік був якимось місцевим начальником, тому й документи їм оформили швидше, ніж іншим, і дитину вони вибрали самі, зупинившись на Ганнусі…
До дівчинки вони прийшли всього кілька разів, принесли цукерок, фруктів і печива. Ганна прийняла подарунки мовчки, ледь кивнувши на знак подяки. Вона злякано дивилася на незнайомих їй людей, рефлекторно відсунулася, коли Марина Пилипівна спробувала її обійняти.
– Дика вона якась, – промовив дивлячись на це Кирило Васильович. Він абсолютно не соромився говорити це в присутності дівчинки.
– Нічого, звикне! – відмахнулася жінка, – До хорошого швидко звикають! Я тепер твоя мама! – звернулася вона до Ганнусі.
– Мама, – кивнула та. Однак у її очах нічого не відбивалося…
Через місяць Ганну вже забирали з дитячого будинку. Дівчинка не розуміла, що відбувається, тому помітно нервувала: вона тільки-тільки почала звикати до тутешніх порядків…
– Яка мила дівчинка! – спробувала обійняти Ганну Марина Пилипівна. – А в цій жовтенькій сукні, яку я їй купила, вона, взагалі, лялечкою буде!
– Симпатична! – кивнув її чоловік, Кирило Васильович. – Тільки дивиться вона так само, як вовченя… Збирайтеся швидше, у мене ще справи!
Ганна не розуміла, що хоче від неї ця дивна жінка з фальшивою посмішкою, вона спробувала відштовхнути її руки, але та вже надягала на дівчинку жовту сукню з оборками…
– Я не хочу! – промовила дівчинка, коли Марина Пилипівна взяла її за руку і спробувала вивести з приміщення. – Ні!
– Ганнуся, ми їдемо додому! Тепер у тебе буде свій дім! А яку кімнату ми для тебе приготували: просто диво! – заливалася солов’єм жінка.
– Не хочу додому! – стиснулася Ганна.
Десь у підсвідомості це слово асоціювалося в неї з холодом, голодом і постійним страхом. Куди-куди, а повертатися додому вона не збиралася.
– Ганнусю, тепер у тебе буде інша домівка, – прийшла на допомогу Наталя Іванівна, – красива і затишна! І люблячі мама й тато!
Кирило Васильович при цих словах насупився: він до останнього не хотів іти на цей крок: всиновлювати чужу дитину. Довго сперечався з дружиною, намагаючись відмовити її від цієї ідеї:
– Марино, але ж це чужа дитина! Вона ніколи рідною нам не стане! А ти, взагалі, розумієш, яка там може бути генетика?!Ми ж ніколи не дізнаємося, хто її батьки! Та й узагалі, нормальні люди ж не можуть відмовитися від своєї дитини. Отже, усиновити нормального малюка практично неможливо!
– Кириле, крім генетики є ще виховання! І роль його не менша, ніж роль спадковості! Ти ж розумієш, що нам уже не по 25 років, що свій малюк навряд чи буде. А я хочу стати матір’ю! Нехай навіть у такий спосіб… – не здавалася жінка.
– Ми ж стільки обстежень пройшли, у стількох лікарнях були… – зітхнув чоловік, – Нам же скрізь кажуть, що все нормально, що ми можемо мати власну дитину! Жодних порушень немає ні в тебе, ні в мене! Потрібно просто перестати на цьому зациклюватися, відпустити цю проблему, так би мовити, переключитися…
– Переключитися?! Тоді чому за 10 років шлюбу ми так і не змогли?! – насупилася жінка, – Я ж не завжди була зациклена на дитині, але ж так і не вийшло! Я, звичайно, вірю в диво, але з кожним днем все менше. А якщо нічого не вийде?! Я хочу дитину, Кириле! І я згодна навіть на прийомну! Адже ти розумієш, що роль жінки – це насамперед материнство.
– Прийомна ніколи не стане рідною! – повторив чоловік, – Принаймні, для мене… А материнство… Хіба погано ми з тобою живемо без дитини?! Живемо одне для одного…
– Це ти зараз так кажеш! У вас, чоловіків, узагалі, все це по-іншому працює: ви й до своїх дітей не одразу полум’яною любов’ю спалахуєте. Це мати, яка виносила малюка, любить його ще в утробі, а батькові потрібно побачити, зрозуміти, познайомитися… Ти теж обов’язково його полюбиш. Тільки не відразу… Я впевнена, що буду любити цього малюка, як рідного! Навіть більше!
… Зараз, дивлячись на те, як дружина одягає цю сторонню дівчину, Кирило Васильович ще раз переконався в тому, що мав рацію: чужа дитина ніколи рідною не стане. Принаймні, для нього…
… Ганнуся досі чудово пам’ятала ту кімнату, в яку її завела Марина Пилипівна того дня. Кімната для ляльки Барбі з рожевими фіранками і покривалом, з пухнастим блідо-рожевим килимом, з іграшками, красиво розсадженими на полицях.
Ганна відчула себе в музеї: таких іграшок вона ще ніколи не бачила. Тут був і візок із пупсом – мрія всіх дівчат Ганниної групи, і величезний білий плюшевий ведмідь, і дитяча кухонька з посудом і плитою, і салон краси з гребінцями та іграшковим феном…
Ганна боялася навіть доторкнутися до такої краси. Вона лише захоплено роздивлялася всі ці багатства.
– Іди, грай! – нетерпляче підштовхнула дівчинку Марина Пилипівна. Їй не терпілося побачити, як Ганна з щенячим захопленням кинеться до нових іграшок. Однак Ганну Марина Пилипівна зовсім не знала…
Дівчинка стояла й дивилася на іграшки. Вона не могла повірити в те, що все це тепер її. Того вечора до іграшок дівчинка так і не доторкнулася…
– Ви б звернулися до психолога! – вихователька дитячого садка, у який віддали дівчинку через місяць, зарозуміло стиснула губи, – У Вашої дівчинки явні проблеми з психікою!
– У сенсі проблеми?! – Марина Пилипівна насупилася.
– Ганна ні з ким не грається, не спілкується, іграшками не ділиться… Зате їсть, наче не в собі! І хліб під подушку ховає! Хіба це нормально?! Ви маєте звернутися до фахівця! А сьогодні вона, взагалі, штовхнула Микиту так, що той упав. Добре, що об кут не вдарився, а то не знаю, що могло статися… Ви ж розумієте, Микита – син прокурора…
– Я обов’язково поговорю з Ганною! – кивнула Марина. Вона розчаровано глянула на дівчинку. Та стиснулася під її поглядом.
– Не розумію я Вас, Марино Пилипівно, – простягнула молода вихователька, – навіщо вам дитина з дитбудинку… Намучитесь Ви ще з нею…
Надії Марини на щасливу ідеальну сім’ю з милою життєрадісною дитиною геть не виправдалися. Крім зовнішності, від “дочки мрії” в Ганни не було нічого.
Минуло півроку відтоді, як Марина Пилипівна і Кирило Васильович забрали дівчинку з дитячого будинку. Як вважала жінка, достатня кількість часу для того, щоб адаптуватися в новій реальності. Ганна ж так і залишилася холодною та чужою.
Вона не любила, коли її обіймали або просто торкалися до неї, нічим не висловлювала свою любов, якої, до речі, скоріше за все, й не було.
Дівчинка трималася відокремлено, вона не гралася своїми шикарними новими іграшками, тільки одним пупсом, якого вона навіть спати з собою брала – він був схожий на її пупса з дитячого будинку. А ще Ганна не розмовляла.
Часом Марині Пилипівні здавалося, що дівчинка її навіть не розуміє: запитання або прохання доводилося повторювати кілька разів.
Кирила Васильовича Ганна і зовсім не сприймала: вона його боялася. Коли він приходив, дівчинка ховалася під стіл. Хоча чоловік ніколи навіть не підвищив на неї голос. Він її, швидше, намагався не помічати.
– Я ж казав, що так буде! – говорив він дружині, – Хіба це нормальна, адекватна дитина?! Хто-небудь це побачить: вирішить, що я її ображаю! Воно мені треба?!
– Просто вона до чоловіків не звикла! У них там, у дитячому будинку, чоловіків і не було. Ось вона і боїться тебе…
– Марино, давай дивитися правді в очі: Ганна ніколи не стане нормальною, звичайною дитиною! У неї психіка, судячи з усього, із самого дитинства порушена! – відмахувався Кирило Васильович. – Її ж соромно знайомим показувати! А особливо тим, у кого нормальні діти!
– Ганна теж нормальна! – захищала дівчинку Марина. Однак вона з кожним днем усе більше в цьому сумнівалася…
Сьогодні це підтвердила ще й вихователька… Марина Пилипівна зітхнула.
– Ти що, не наїдаєшся?! – зло смикнула вона дівчинку, – Скільки можна мене ганьбити! Навіщо ти хліб під подушку ховаєш?! Я тебе що, не годую?!
– Годуєш, – тихо пролепетала Ганна.
– А Микитка тобі чим завадив?! – продовжувала вимовляти дівчинці Марина Пилипівна. – Такий милий хлопчик! Що ж ти така дурна?! Що мовчиш?! – смикнула жінка Ганну за рукав.
– Правий, напевно, був Кирило Васильович. – розчаровано протягнула вона.
Тепер Ганна вже не здавалася їй милою і симпатичною дівчинкою. Радше – впертою і противною. Здавалося, що люди, які проходили повз, уже не дивилися на них із розчуленням. Швидше, з погано прихованим глузуванням… Суцільне розчарування…
– А я тобі казав! – махнув рукою чоловік у відповідь на розповідь Марини. – А далі що буде?! Це тобі не рідна дочка, це дитина із соціального дна… Заварила кашу – а нам тепер розсьорбуй…
Марина Пилипівна не здавалася. Вона все ще грала роль ідеальної матері: читала Ганні книжки перед сном, вмикала розвивальні мультфільми, зав’язувала білі банти, які дівчинка одразу ж знімала… Але з кожним днем, не бачачи віддачі, робила це все з меншим бажанням.
“Награлася,” – сказала б, дивлячись на це, Ольга Андріївна
– Кириле, в нас буде дитина! – Марина дивилася на тест зі здивуванням і надією.
– Як дитина?! Але ж ти сама казала, що цього не може бути! Адже тобі 35, і ти жодного разу до цього…! Марино, ми 10 років разом живемо – і жодного разу… Ти впевнена?! – Кирило ошелешено дивився на дружину.
– Упевнена, – кивнула вона, – принаймні, почуваюся я дивно: нудота, запаморочення, затримка 10 днів… 5 тестів позитивний результат показало… Завтра в лікарню піду!
У лікарні стан Марини підтвердився. Жінці приписали вітаміни та щадний режим. Марина була на сьомому небі від щастя…
Ганною вона вже практично перестала займатися. Дівчинку так само водили до дитячого садка, годували, одягали, замість казок вмикали їй мультфільми вечорами…
Марина вже не намагалася з нею поговорити, їй більше не було цікаво, що на душі в цієї дивної дитини: вона чекала на свого рідного малюка. Це було настільки хвилююче, що до Ганни їй тепер не було жодного діла…
Марина привела у світ дівчинку. Малятко назвали Валерією.
– Яка вона красуня! – Кирило стояв, схилившись над ліжечком, – Красивішої дитини я не бачив!
– Це тому, що це твоя рідна донька! – розчулено промовила Марина, – Я сама ніяк не намилуюся…
Ганна до малятка не підходила: її ніхто до ліжечка не кликав. Лише одного разу, коли маленька Лера заплакала, Ганна хотіла її заспокоїти і взяти на руки, як Марина. У цей час до кімнати увійшов Кирило. Він налетів на дівчинку:
– Поклади! – кричав він, – Не смій її чіпати! Це тобі не іграшка!
Немовля розплакалося від крику.
– Бачиш, ти налякала її! – продовжував чоловік, – Щоб я тебе поруч із Лерою не бачив!
Ганна стояла, втиснувшись у стіну. По її щоках текли сльози. Вона мріяла сховатися куди-небудь, щоб її ніхто ніколи не знайшов…
– Кириле, мені зовсім незручно возити Ганну в дитячий садок! – втомлено промовила Марина, – Я ж не можу Лерочку одну кидати! А будити її так рано не хочеться… Ти б не міг завозити Ганну в садок перед роботою?
– Але я їду до 7-ї! Це дуже рано! Та й возитися з Ганною мені не хочеться. Чому я маю витрачати на неї свій час?! Ти ж вирішила її удочерити – ти й займайся!
– Але як, Кириле?! Я, правда, не можу…
– Марино, може, ми віддамо її назад? Я дізнавався: так можна зробити, – промовив Кирило, – ця дівчинка так і залишилася нам чужою. До того ж від неї стільки проблем…
– Але як, Кириле?! Що нам люди скажуть?! – обурилася Марина.
– А яка різниця?! Адже це не людям, а нам її все життя няньчити! Але не лежить у мене до неї душа! Бачити її не хочу! Та й вона – вовченя вовченям! І на Лерочку вона якось дивно дивиться… Хоч би вона чого їй не зробила: хіба мало, що в неї в голові.
.. Розмова про Лерочку справила потрібний вплив на молоду матір: вона вся розчинилася в дитині та дуже боялася, що хтось заподіє їй біль…
– А на рахунок людей не хвилюйся! – продовжував чоловік, – Адже ми з тобою хотіли будинок купити – ось і купимо котедж в передмісті: я вже пригледів. Там нас ніхто не знає… Уже без Ганни будемо переїжджати…
Марина довго не думала. Вона втомилася домагатися любові від чужої дитини. Тим паче, тепер у неї була своя. Кирило сам зателефонував до дитячого будинку. Ольга Андріївна зблідла, вислухавши його слова.
– Я очікувала чогось подібного, – тихо промовила вона …
… – Ти їдеш у гості до своїх друзів! – промовила Марина Пилипівна, зібравши Ганні речі. З іграшок вона поклала дівчинці тільки її улюбленого пупса. Усе інше завбачливо залишила для Лерочки, – Погостюєш там кілька днів…
– Ви мене віддаєте назад? – тихо запитала Ганна, дивлячись прямо в очі прийомній матері, – Я чула, як ти з ним розмовляла.
Ганна завжди називала Кирила “він”.
– Ні, що ти вигадуєш! – Марина Пилипівна, намагаючись не дивитися в очі дівчинці, – Це всього на кілька днів…
– Не треба, мамо! – Ганна намагалася схопити Марину за руку, сльози котилися в неї з очей, – Будь ласка, не віддавай мене!
– Ходімо! – тягнув її за руку Кирило.Марина хотіла щось сказати, але раптом розплакалася Лерочка.
– Знову розбудила! – шикнула Марина на Ганну і втекла до доньки. Кирило потягнув дівчинку до машини …
… – Ганнуся, ну посміхнися! – Наталя Іванівна обійняла дівчинку, – Подивися, яку іграшку тобі передали…
Дівчинка років 7-ти грубо відштовхнула руку виховательки, в якій та тримала білого плюшевого ведмедика.
– Ганнусю, ну, що ти… Це тобі від тата з мамою! Ти ж пам’ятаєш своїх тата й маму?!
– Не пам’ятаю! – прошепотіла дівчинка, не дивлячись на виховательку, – Я нічого не пам’ятаю! Мені ніхто не потрібен!
Наталя Іванівна зітхнула. Їй було дуже шкода це біляве зеленооке дівчисько, миле й беззахисне…
– Наталю Іванівно, звідки у Вас це? – Ольга Андріївна підійшла до виховательки і відкликала її вбік, – Це що, Полуянови передали?!
– Ну, так, – кивнула Наталя Іванівна, – вони ж до вас пішли, сказали, що заберуть Ганнусю назад… Ведмедика цього вони їй і передали…
– Нікого вони не заберуть! – насупилася жінка, – Як так можна! Вважають, що дитбудинківські діти – це іграшки. Захотів – узяв, захотів – віддав…
– Я не зрозумію, вони ж самі від Ганни тоді відмовилися… Як вона плакала, як переживала: все-таки встигла дівчина прив’язатися до цієї дивної сім’ї… Що ж сталося знову? З чого це вони вирішили її забрати назад? Я так розумію, вона заважала їхньому щасливому життю з рідною донькою…
– Заважала… Не вписувалася в картинку їхньої ідеальної сім’ї. Тільки їхній рідній доньці нещодавно діагноз поставили: ДЦП у неї. Вона ніколи ходити не зможе, та й узагалі, жити повноцінним життям… – проговорила Ольга Андріївна.
– Мені тут Марина Пилипівна бідкалася, що це їм кара небесна за Ганнусю, от вони й вирішили її забрати… А я думаю, що вони просто вирішили з Ганнусі виростити безоплатну няньку для своєї доньки…
– Дитину шкода, – зітхнула Наталя Іванівна, – а цим горе-батькам… До чогось лихого… А як же Ви їм відмовили?! У них же, наскільки я знаю, якісь там зв’язки…
– Я сказала правду, що Ганну удочеряють, – усміхнулася директор.
– Ганну удочеряють?! Але хто?! Це правда?! – ошелешено дивилася на директрису Наталя Іванівна.
– Правда, – кивнула та, – я. Я давно вже хотіла її забрати, а тут якраз такий привід… Ти ж знаєш, як пішов з життя мій хлопчик… Я втомилася від самотності. Ганна, звісно, не замінить мені сина, але стане прекрасною донькою…
Я одна у двокімнатній квартирі… І Ганна одна… Їй не можна до чужих: вона не переживе ще однієї зради…
Наталя Іванівна ще довго дивилася вслід Ольги Андріївні. Вона була рада і за директрису, і за вихованку: вони, справді, допоможуть одна одній відігріти душі.
А Полуянови… Що ж, за зраду завжди настає розплата, а за зраду беззахисних дітей удвічі.
“Кожному своє!” потиснула плечима Наталя Іванівна і повернулася в групу: час було вести дітей на обід…
