Моя мама сама захотіла вирушити до будинку-інтернату, як тільки їй стукнуло 60. Сказати, що це мене здивувало, нічого не сказати. Адже вона досі веде досить активний спосіб життя. Та й ніяких серйозних проблем зі здоров’ям, дякувати Богу, немає. Простіше кажучи, їй абсолютно нема чого постійно перебувати під чиїмось наглядом.
Втім, відмовляти матір я не стала. Ось уже рік як вона живе у приватному пансіонаті, і їй це подобається. У неї там і розваги, і подруги, і навіть нове кохання намалювалося, що мене особливо порадувало. Тата не стало ще 10 років тому, і до цього часу мамі так і не вдавалося остаточно одужати від цієї втрати. Так що все складається вдало.
І все ж незважаючи на те, що мама щаслива жити в будинку-інтернаті, мені соромно зізнатися родичам, що залишила її одну. Адже я заздалегідь знаю їхню реакцію на таку новину. Одразу ж почнуть сипати закидами, мовляв, невдячна дочка і як я взагалі посміла піти на це…
Поки що я всіляко уникаю спілкування з ріднею. На телефонні дзвінки відповідаю рідко та коротко. Якщо йдеться про маму, змінюю тему. Але довго так продовжуватися не може, у результаті все ж таки доведеться у всьому зізнатися.
Ось не розумію, чому мене так непокоїть ця тема, коли маму все влаштовує. І що робити, щоб позбавитися нав’язливого почуття провини?
