Мамі 67 років. Вона вже 20 років живе сама, тато пішов. Заміж не вийшла, але останніх п’ять років спілкується з чоловіком свого віку.
Він кілька днів може жити в неї, а потім на два-три тижні їде до себе додому. Каже, що живе із сім’єю доньки і дуже прив’язаний до онуків, тому й не переїжджає назовні.
Мені так говорила мама, але мені було все одно, яке у них спілкування, аби її це влаштовувало.
Я живу з дочкою в однокімнатній квартирі після розлучення із чоловіком. Зараз донька збирається заміж і зніматиме квартиру, бо більше жити молодим ніде.
Я запропонувала мамі переїхати до мене, а її квартиру віддати онучці. Вона відмовилася, каже, що звикла жити сама. Але це звичайний егоїзм з її боку.
Виходить так, що я житиму одна в однокімнатній квартирі, мама одна в такій же, а молода сім’я, яка до того ж, уже чекає дитину, зніматиме житло і платитиме за нього.
Я зателефонувала мамі і сказала, що хоче вона того чи ні, але я переїжджаю до неї, тому, що я там прописана і за законом половина моєї квартири. Мені, на відміну від неї, не байдужа моя дочка.
І вже два місяці ми живемо разом. Мама не розмовляє зі мною, не дзвонить внучці, хоча до цього вони мали чудові стосунки.
Мені дуже важко жити у такій атмосфері, але іншого виходу немає. Вчора я попередила мати, що якщо вона і далі так поводитиметься, то я або продам квартиру, або орендуватиму житло, але тоді нехай ні на мене, ні на мою доньку навіть не розраховує.
Це сьогодні вона ще й на роботу ходить і коханця має, а ніхто не знає, як буде завтра. Та й підозрюю, що в нього є дружина, тому він і не переїжджає до неї. Бачу, що вона про це здогадується. Санта-Барбара.
