– Пристосуванець він і п’явка. Ні сорому, ні совісті. Сидить здоровий лоб на твоїй шиї, Лізо, і ніжки звісив. Та ти глянь на нього! Очі-то свої роззуй! Тебе ж уже вітром хитає! А він? Обличчя опухле, ледачий. Спить та їсть. Та вживає. Ось і всі його справи.
А вже як ти його на світ приводила важко! Все раділа, що щастя. Синочок. Опора тобі. Гони ти його в шию! Може, тоді ворушитися почне! Прокинься, подруго! Якби мій Артемка таке витворяв, батько б йому миттю мізки на місце вправив! – говорила Ганна своїй подрузі Єлизаветі.
Жінки в кімнаті чаювали. Кухню зайняв син Єлизавети Дмитрівни, Віталик.
Власне, про нього йшлося.
З’явився в дверях. Волосся сальне, давно не мите, скуйовджене. Погляд мутний.
Мати зітхнула.
А подруга Ганна тільки злісно подивилася на молодого чоловіка.
Але той, здавалося, цього не помічав.
– Мамо, грошей дай. Мені це… здоров’я поправити треба! Голова болить! – просипів він.
Тут уже Анна не витримала:
– Тобі не соромно? Від слова “зовсім”? Роботу треба шукати, а не боки відлежувати!
Але Єлизавета Дмитрівна схопилася.
Сунула ніяково синові грошей. Поцілувала.
Вона бачила не того, хто майже втратив людську подобу. А маленького білявого кучерявого малюка, яким син був багато років тому.
Як він обіймав її і шепотів: “Матусю”. Як вона поправляла йому ковдрочку. Носила на руках.
Материнська любов… Сильніше за неї немає нічого.
Віталик нахабно цим користувався.
Колись він провчився лише один курс в інституті. І то не до кінця. Набридло.
Батька рано не стало.
Мати Віталика вже звикла працювати одразу в трьох місцях. Їй було шкода кровиночку. У свої 35 років Віталій міг тільки чай із пакетика собі заварити.
Готувати не вмів.
З дитинства на нього чекали котлетки з пюре в каструльці, накриті рушником. Пиріжки. Борщик.
Мати готувала, прибирала, прала. Просто їй було його шкода. І хотілося захистити від усього, піклуватися.
– Лізо! Нехай він тобі допомагає! Не можна ж так! Він тарілки за собою не миє. Не прибирає. Взагалі нічого не робить. Ти навіть уроки вчиш за нього, можна сказати. Не чоловіка, а панночку виростиш! – хитала колись головою подруга.
Утім, Віталик міг допомогти мамі. Він же бачив, як вона вибивається з сил. Просто не хотів. Навіщо? Мати сама все зробить.
Із роботою були проблеми. Віталику хотілося бути начальником. Відразу. І багато заробляти.
Тільки от чомусь ніхто не хотів його на таку посаду брати. Він усе дивувався: чому так?
– Синку! Може, ти спробуєш до Івана Петровича в контору? Я домовилася. Там на навчанні відновишся. Дивись, усе налагодиться! – пробувала вмовляти його мати.
– Мамо, простим робітником? Та ти що! Татко б таке не схвалив. Він завжди мені обіцяв, що все в мене буде. А ти он, гониш на таку роботу ганебну! – Віталик знав, як маніпулювати матір’ю.
Єлизавета Дмитрівна тут же згадувала чоловіка. Заливалася сльозами, діставала його фото.
І звісно, ні про яку роботу більше розмову з сином не заводила. Вона рано постаріла. Здоров’я стало підводити.
Віталик і особисте життя налагодити хотів. Тільки от чомусь і з дамами серця йому не щастило.
І він знову стогнав, сидячи біля матері:
– Для чого ти, мамо, мене на світ привела? Роботи немає. Дівки всі гулящі та корисливі!
– Синочку, але є ж хороші дівчата! Ти просто… Ти б перестав вживати. Досить може, Віталику? Живуть же сім’ї молоді. Через усі труднощі разом проходять. Не буває ж усього й одразу, синочку! – плакала мати.
Віталик тут же згадував батька. І все неслося по новій.
Напевно, Єлизавета Дмитрівна так би й замучилася з ним.
Тільки комусь за хмарами порядком набрид Віталик.
І тоді в гості до Єлизавети Дмитрівни поїхав Олег.Він узагалі-то сам раптом узяв і зібрався. Чи вищі сили направили? Хто знає.
Олег давно хотів у неї побувати. Усе-таки 30 років не бачилися.
Жив далеко. І доводився Єлизаветі Дмитрівні троюрідним братом.
Сам він був полковником у відставці.
Сестра зраділа, коли він сказав, що скоро буде. Рідна кров усе-таки.
Так буває, коли є дуже далекі родичі. Про існування яких ми знаємо, але бачимо занадто рідко. А то й зовсім ніколи.
Зранку у двері подзвонили. Мати на роботі була.
Віталик мучився після чергової гулянки. Він вирішив, що сусідка.
Піднісся духом. Може, грошей дасть у борг? А мати потім їй віддасть. Але на порозі стояв сивочолий чоловік із прямою спиною і холодними сірими очима.
– А ви хто? Ви до кого? – видихнув Віталик.
– До вас я. А ти, виходить, племінник мій?Ось ти який виріс. Я тебе зовсім малюком бачив востаннє, -запитально підняв брову незнайомець.
І рішуче увійшов у квартиру.
Віталик пішов за ним. Ну й добре, що не сусідка. Дядько. А де гості, там застілля!
Утім, радів він рано.
Олег пройшов на кухню. Став викладати з сумки гостинці, паралельно дивлячись на порожню тару на підлозі.
– Свято яке вчора було? Я торжество пропустив? Мама де? – запитав він.
– Ні. Я це… У мене того. Проблеми, у сенсі. Роботи немає. Та й з особистим життям не дуже. Ось, власне, і вирішив, так би мовити, підтримати себе! А мамця… – промямлив Віталик.
– Я щоб цього слова від тебе не чув. Є слова: мама і матуся. Не мамкай тут мені! – вимовив Олег.
Виставив племіннику мінеральну воду і пішов зустрічати сестру.
З нею вони довго на вулиці проговорили.Єлизавета Дмитрівна плутано розповідала про своє життя.
Олег ненав’язливо випитував про сина. І розглядав її. Сива вся, втомлена. Його власні діти були іншими. Разом із ним займалися фермою, господарством. Жили душа в душу.
– Лізо… Знаєш, а я Віталика твого з собою хочу забрати! Нехай на свіжому повітрі побуде. А то зачах зовсім. Зміна обстановки знову ж таки. Відпочине! Ну як? – швидко запропонував Олег.
Єлизавета Дмитрівна невпевнено посміхнулася.
Віталик спочатку їхати не хотів. Але дядько пообіцяв йому веселе життя (не те, про яке подумав Віталик, але він ще про це не здогадувався). Знайомство з кузенами.
Перед очима Віталика одразу ж у фарбах промайнуло застілля завдовжки в місяць. Він піднісся духом і поїхав.
– Мамо! Мамо! Зараз телефон сяде! Матусю! Забери мене звідси! Вони мені вживати не дають зовсім! Молоко одне та чай! Спортом змушують займатися! І тут це… Корови. І бик є один. Ненормальний. Я в місто хочу… – і зв’язок із Віталиком обірвався.
– Алло! Синочку, погано чути! Що Олег тобі сказав? Молочко там у вас? – кричала в слухавку Єлтзавета Дмитрівна.
Брат їй передзвонив. І викарбував, що так, усе добре з Віталиком. Життю радіє. Привіт їй передає. Додому поки що не поїде.
Невідомо, що саме говорив він Віталику весь цей час. І як цьому чоловікові вдалося те, чого не могла домогтися мати. Віталик пробув у нього понад півроку.
Єлизавета Дмитрівна в гості теж усе поривалася їхати, та Олег відмовляв.
Мовляв, скоро син сам повернеться. І Віталик справді повернувся. Іншим.
Єлизавета Дмитрівна саме додому поверталася. А він стояв за деревом. Мати його не бачила поки що.
Її великі червоні натруджені руки стискали сумку. Віталик зціпив зуби.
Ходила мама погано. Раніше йому це кумедним здавалося. Що вона ніжки, як пінгвін переставляє.
А тепер серце просто розривалося на частини. Віталик заплакав. Уперше за дуже багато років. Мовчки.
Перед очима пронеслися всі роки. Як мати ходила за ним. Як працювала в кількох місцях.
– Ти власними руками знищуєш найдорожчу людину. Того, хто за тебе життя віддасть. І немає тобі прощення! – луною лунали у вухах слова дядька Олега.
Віталик волів би не згадувати їхні розмови. Соромно було за себе.
Як верещав, істерив. А дядько і брати все одно продовжували своє.
І тиждень тому, віджимаючись (сам хотів, ніхто вже й не змушував), а потім занурюючись у прохолодну воду, попиваючи журавлинний морс, Віталій думав: невже ця нова людина – він?
І чому він раніше даремно проживав своє життя? Вимагав чогось? Чекав, що йому на голову впадуть усі блага світу?
І мама, матуся… За що він так із нею?
Віталик згадував, як мати ходила будинком, збираючи залишки його загулів.Цілувала його, який лежав у непристойному вигляді перед сном. І в повітрі витав лимонний аромат її парфумів.
Ось чого йому не вистачало там, на фермі в дядька. Він навіть іноді принюхувався, намагаючись вловити в загальних запахах ці нотки.
А раптом усі ці роки не минули даремно? І мамі може бути тепер погано?
Ні, він цього не допустить більше. Ніколи. Тепер він, Віталик, житиме заради мами.
Є час, правий дядько Олег. Ще можна виправити свої помилки, ще не стало пізно!
Віталик швидко кинувся вперед. Єлизавета Дмитрівна якраз ключ діставала.
Він підбіг. Хвилину дивився на матір. А та ахнула.
Схудлий, засмаглий. А головне – очі!
Вона вже забула, коли бачила такі в сина. Мабуть, у дитинстві.
Незамутнені, ясні, неймовірно-прекрасні блакитні очі.
– Мамо, – по складах прошепотів Віталик.
І раптом упав на коліна, заридавши.
– Ти що, синочку! Рідненький! Що з тобою, маленький мій? Синочку, встань! – почала піднімати його Єлизавета Дмитрівна.
А він усе просив вибачення, говорив, що попереду в них ще дуже багато часу, що більше ніколи вона не буде плакати через нього. Тільки пишатися.
– Та я й так пишаюся тобою, Віталію. Ти ж у мене золотий! – витирала сльози Єлизавета Дмитрівна.
І це було правдою. Вона дуже любить його, свого сина. Щоправда, зовсім не впізнає останнім часом.
Тепер вона сидить удома. Віталик навчається на заочному в інституті.
Працює в кількох місцях. Часто приносить матері квіти й різні приємні дрібниці. То коробку тістечок, то новий шарфик, то скриньку з балериною.
Ходить із нею в кіно і просто погуляти в парку.
Мати і син нібито заново впізнають одне одного.
Подруга Єлизавети Дмитрівни Анна, розповідає всім про це, а люди реагують однаково: не може бути!
Може, як з’ясувалося.
А ще Віталик мріє отримати диплом і поїхати до дядька Олега.
– Мамо, можемо сири робити! Молоко своє буде. Мамо, на природі так добре! Ти ж завжди хотіла дачу. А там свій будинок буде. Дядько обіцяв допомогти облаштуватися. Ми тепер із ним разом, він знаєш який чоловік, дядько-то мій! Класний! Зідзвонюємося завжди. Усе в нас буде, мамо! Ось побачиш! Я тепер добувач! – усміхається Віталик.Спеціально для сайту Stories
