Людмила плакала.
Вона останнім часом дуже часто плаче…
-Так, усе, мені набридло на тебе таку дивитися, давай вставай, досить скиглити… Подружка Людмили, Тетяна, розвинула бурхливу діяльність із витягування подруги з виру безнадії, це Тетяна такий термін вигадала.
– Я не хочу, дай я полежу.
– У мене тоді Дімка теж знаєш, щось жалом заводив начебто і на бік став поглядати, та я швидко все в свої руки взяла, а то?
Спочатку хотіла пику цій “размалювати”, а потім мені мама моя підказала ну, каже, зробиш це і що?
Він її пожаліє, чоловіки вони люблять жаліти, а вона вже знайде спосіб донести до нього, що ось, така бідна вся, беззахисна.
Тут, каже, хитрістю треба…Я, маму і послухала. Тепер і ти мене послухай.
Розповім, що я робила.
Як дізналася, що мій на бік дивиться, я, одразу ж до салону, так, Люсь, це перша справа, змінила імідж, потім записалася до тренажерного залу, кілька штучок нових… Не звертає уваги.
Гаразд, думаю, я тобі влаштую, стала вечорами затримуватися, то гуляти піду, то просто в мами сиджу…Додому прийду, квітів принесу, посміхаюся загадково… Тут його й осінило, щось не так із дружиною, зі мною, тобто… Ну, а я що? З мамою переписуюся, хихикаю сиджу, він у кімнату зайде, я відключаюся.
Почав дивитися підозріло, потім стежити удумав, ой, що тільки не було.
І обіцяв,що зустрінеться з тим, хто мені квіти дарує, і що тільки не робив, але забув, про ту свою-то.
А вона що надумала.
Почала дзвонити на телефон і мовчати.
Я трубку візьму, вона мовчить і дихає.
Він візьме, дивлюся, зміниться весь в обличчі, я питаю так, ніби мимохідь мовляв, хто дзвонив? А він мені, типу номером помилилися, уявляєш?
Людмила слухає подругу і так хочеться їй крикнути, щоб замовкла, затулила свій рот, пішла, залишила її в спокої, але вона розуміє, подруга хоче як краще, тому Люда і терпить її.
А може й справді?
Може права Тетяна? Може треба здригнутися, змусити Ігоря приревнувати?
Людмила мовчки витирає сльози.
– Ну ось, йдемо, йдемо, ми тобі зараз зачіску таку зробимо…
Ігор почувався негідником.
Не мають рації ті, хто думають, що чоловіки не переживають, переживають, звісно.
Ось і Ігор, він мільйон разів подумав і все ж таки зважився.
З Людмилою його не пов’язувало нічого, давно вже. Тільки дитина.
Але доньці вже сімнадцять та й немає такого, що Наталка татова донька і не зможе жити без батька. Ні, він, звісно, кохає доньку, вона його, безумовно, теж, але не настільки. Вони давно з дружиною чужі люди одне одному, дуже давно.
Він згадує, як одружився.
Люда прийшла з друзями до нього на день народження.
Вони були ледь знайомі, така банальна історія.
– Синку, – покликала його мама на кухню, – слухай, а ось ця дівчинка Людмила, ти б придивився до неї.
Така спритна, поки всі їдять, вона і брудні тарілки прибрала, і бігає, питає, чим допомогти, ось такі для життя й потрібні жінки, а не ці… соплячки, вибач мені.
Ігор розумів, під цим безстороннім словом, мама має на увазі Аллочку.
Веселу дівчину з копицею кучерів, у модних джинсах, яка вміє грати на гітарі, на спір станцювати на столі.
Ігор таємно кохав Аллу і зітхав за нею, страждаючи, що на такого, як він, такі дівчата, на кшталт Алли, і не подивляться, йому тільки ось такі, як Людмила.
Хазяйновиті, умілі, які знають, як доглядати за чоловіком і дітьми , і як сподобається свекрусі.
Але ж усе затівалося заради Аллочки, сидить вона, біля Валерки завзято регоче і не прибирає його руку з коліна.
– Ти придивися, синку. Гарна дівчина.
Ігор і сам не знає, навіщо він тоді погодився з мамою і пішов проводжати Людмилу до метро.
Потім ще зустрічалися кілька разів, потім вона опинилася біля його будинку випадково і зустріла маму Ігоря, мама покликала її на чай, а там разом уже вирішили зробити для Ігоря його улюблений торт.
Так і закрутилося.Сумуючи за Аллою та її чорними кучерями, Ігор справно ходив із Людмилою до музею, в кіно, на виставки.
Мама раділа і передчувала швидке весілля, а Ігор не міг придумати, як би йому зіскочити з цього гачка, на який так уміло насадили його мама з Людмилою.
Після навчання Ігор з радістю прийняв розподіл в інше місто, розуміючи, що в такому разі він точно позбудеться Людмили.
Але яким же було його розчарування, коли прийшовши додому, він застав гостей, виявилося батьки Людмили. Мати метушилася, наставляючи на стіл, Людмила зі своєю мамою допомагали їй, на дивані сидів огрядний чоловік.
– Ну зятю, начувся, начувся, про твою, так би мовити, біду.
Але, не переживай, Анатолій Семенович усе вирішив, кха-кха. Нікуди тобі не треба їхати, залишишся вдома. Ну, не бачу радості.
– Толю, дай хлопчикові переварити новину, – підскочила мама Людмили, тримаючи в руках тарілку з холодцем, – не хвилюйся Ігорюша, тато все вирішив.
На кухні пролунав дзвін розбитого скла, мама впустила тарілку… А Ігор почув дзвін розбитих надій…
– Мамо…
– Так, любий.
– Я хотів поговорити з тобою.
– Слухаю тебе, та говори.
– Мамо, я не хочу одружуватися, я…
– Ігорю, так ніхто не каже, що ви повинні терміново одружитися, ти що? Ось станете на ноги…
– Мамо, ти не зрозуміла мене, я взагалі не хочу одружуватися, не хочу одружуватися на… Людмилі розумієш? Я не кохаю її, мамо.
– Не кажи дурниць, синку. Це у всіх так буває, все буде добре, чуєш? У Людмили чудові батьки, у її тата зв’язки, дивись, як швидко він вирішив твою проблему.
– Та не було жодної проблеми, мамо! Я, навпаки, чуєш? Навпаки хотів поїхати від… від цього всього.
– Синку, синку, що ти таке кажеш? – мама почала плакати, хапатися за серце, пити краплі й падати на диван.
Шляхом таких нехитрих маніпуляцій, Ігор виявився одруженим.
Алла теж була, танцювала на весіллі. Бажала молодим здоров’я, голосно співала, сміялася, а потім пішла…
Ігор зажив своїм – не своїм життям.
Начебто все, як у всіх, а начебто й ні… він умовляв себе, що всі так живуть, що просто він ще не усвідомив, що одружений, що на ньому відповідальність, але це не приносило йому полегшення.
Ігор дедалі більше занурювався в якусь безодню безнадії і безрадісності.
Невеликим промінчиком промайнуло появи дочки.
Ігор мріяв, що гулятиме з Наталкою, займатиметься з нею спортом, буде їй читати книжки, будуть із донькою найкращими друзями, але…
Йому це не дали зробити.
Дружина, теща і мати, ні на секунду не залишали Наталю, а якщо він брав її на руки, то бігли стрімголов, намагаючись швидше забрати дитину.
– Жінки, Ігоре, чого ти хочеш, – говорив тесть, – підемо краще, партійку в шахи….
За нього завжди все вирішували, спочатку мати, потім дружина, тесть, теща…
Він жив у якомусь сні, жив, спав, їв, посміхався… Приходив із роботи і слухав розповіді дружини про те, що протік кран, а вона знайшла сантехніка… Хоча навіщо сантехнік? Він і сам би міг впоратися, але йому не дали, як справи в Наталки у садочку, потім у школі, які аналізи в тата, який тиск у мами… що болить у Людмили.
Багато років день у день, одне й те саме.
Одного разу Ігоря відправили у відрядження, він слухав, що йому наказує Людмила, і кивав.
– Ну, – запитав у доньки. – Що тобі привезти, донечка моя люба, донечка моя єдина, – у них склалися якісь особливі стосунки, жарти, зрозумілі тільки їм, якісь секрети потайки від матері.
– Чого привезти? Що це ще, у неї чого тільки немає, не витрачай гроші, харчуйся добре, – дбайливо поправляючи комір пальта, промовила Людмила.
– Квіточку червоненьку, привези мені, тату, – не звертаючи на матір уваги, захихотіла Наталка.
– А ну… йди уроками займайся.
Людмила останнім часом набрала зайву вагу, зазначив Ігор.
Він махнув рукою і вирушив униз.
У тому місті Ігор шукав щось таке, чим би міг здивувати доньку, коли зайшов до квіткового магазину, розговорився з продавцем, дівчина порадила цікаву рослину.
– Венерина мухоловка, повірте, ваша дівчина буде в захваті.
– Я не для дівчини.
– Для себе?
– Ні, для доньки.
– Тим більше. Дитина буде просто в захваті.
Уже виходячи з магазину, Ігор мало не зіштовхнувся у дверях із жінкою, розсипаючись у вибаченнях, він раптом упізнав її.
– Алло?
– Ігоре… Привіт, ось так зустріч.
Вони сидять у кафе.
Балакають невимушено.
– Ігоре, а ти все такий самий…
– Який?
– Ну такий – добрий, спокійний, сімейний затишний. Знаєш, а я ж була закохана в тебе, дурна.
Для Ігоря це стало одкровенням. У нього? В Ігоря? Закохана така дівчина? Алла…
Алла сміється, розповідає, що багато дівчат тоді хотіли б бути на місці Людмили…
Додому Ігор їхав і думав… Ніби щось клацнуло…
Посміялися з донькою, вона справді зраділа і весь вечір бавилася тим, що годувала свою рослину.
Людмила говорила, що Ігореві робити нічого, всіляко показувала своє невдоволення.
– Мамо, ти хоч чимось буваєш задоволена?
– Що?
– Та нічого.
Людмила завела свою улюблену пісню, що ніхто не слухає її, ніхто не помічає, як вона старається для сім’ї…
А Ігор… Ігор просто встав, одягнувся і вийшов на вулицю.
Він довго бродив, щось думаючи, щось вирішуючи, переконуючи себе… Прийшов за північ, удома пахло краплями, як раніше в матері.
Уранці Ігор пішов.
Ось так просто, без скандалів і докорів ні до кого…
Він зустрівся з донькою.
– Вибач мені, донечко.
– Нічого, тату, я розумію…
Тому й почувався негідником, що не зміг більше перебувати з цією жінкою в одному приміщенні.
Чужі, зовсім чужі… Може, вона ще зможе знайти когось, про кого піклуватиметься, а він втомився…
Людмила покращала, підтягнута, з новою зачіскою, з букетом квітів, випурхнула прямо перед Ігорем звідкись.
– Ой, Ігорю, вибач, не помітила тебе…
Ігор подивився на колишню дружину.
– Хороший вигляд маєш, Людо.
У нього ніби камінь із душі звалився, мабуть, у Людмили знайшовся залицяльник, що не може не тішити, донька казала, що мати останнім часом якась вся загадкова, з дому йде, пофарбувалася в інший колір.
– Ось ходила тут, – вона махнула рукою, – а ти як?
– Все добре, Людо. Дуже радий, що в тебе все налагодилося.
Ігор посміхнувся трохи сором’язливо, як у юності.
Вдома Людмила гірко плакала, вона раптом зрозуміла, що жодні вбрання, зачіски, тощо не зможуть привернути увагу чоловіка, якщо він не кохає…
А Ігор раптом розправив плечі й пішов усміхаючись…
