– Я тебе попереджала? Я казала? А ти, як мала, вуха розвісила! — базікала вона, стоячи у дверях кімнати. — Уже все село в курсі! Віро, який же сором! У тебе діти маленькі, а ти за чоловіками бігаєш!
– Та я нікуди не бігаю. Мабуть, така в мене доля. Не щастить із чоловіками.
Віра знімала білизну з мотузки й думала про нову вагі.ність. Їй уже сорок дев’ять, є дев’ятеро діточок, куди ще народжувати? Ні, сили ще є, господарство, дім, але…
Склавши білизну в таз, вона озирнулася. Праворуч живуть старенькі — усміхнені сусіди, самотні, а ліворуч — Марія з чоловіком і сином.
Марія — хороша жінка, але надто балакуча. Хлібом не годуй, дай тільки про когось поговорити. Сусідки дружили, але нещодавно стався невеличкий скандал через Сашка та Гришу. Марія стверджувала, що вони залізли на її город і зірвали всю полуницю.
Дітлахів того дня не було вдома, вони пішли на річку, але Марія була впевнена у своїй правоті, бо бачила їхні потилиці. Та як можна впізнати дітей за потилицями? Але Віру зараз хвилювало не це, а малюк, долю якого їй треба вирішити. І терміново.
— Скоро п’ятдесят, — зітхала Віра, стоячи на ґанку. — Ніні тридцять, у неї є власні діти. Галі двадцять вісім, теж сім’я й діти. Вероніці двадцять п’ять… Світланці й Володі по сім років. Якщо ще одного народити… Ох, а раптом зі мною щось трапиться?
Чоловіка у Віри не було. Усі діти народилися від різних чоловіків. Четверо чоловіків втекли, а п’ятий пішов з життя.
Місцеві жителі з радістю надають допомогу: хтось приносить одяг, книги, консервацію, хоча Віра й сама готує запаси на зиму — варення, компоти, гриби.
А хтось косо дивиться й відверто не розуміє, навіщо ця жінка народила купу дітей, якщо чоловіки в її домі не затримуються.
— Треба було зупинитися одразу. Народила двох — і досить, — міркували ті, кому було діло до її сім’ї. – Діти один на одного не схожі, всі різні. Юрко вживав, Федір вживав. Андрій закрутив роман з іншою, а Дмитро ще й з дому крав. І що їй не вистачає? Нещодавно якогось приїжджого у своєму домі приймала. Незабаром, мабуть, знову з пузом ходитиме.
— Та ну. Їй уже стільки років, яке там пузо? Невже тому чоловіку раптом захотілося до неї в ліжко заскочити? Та на неї вже й без сліз поглянути не можна. Постаріла. Вся пика в зморшках.
— Не дивно. З такою зграєю ніякого здоров’я не вистачить.
Приїжджий на ім’я Ігор навідував Віру раз на місяць. Познайомилися вони на зупинці, коли Ігор питав, як знайти його друга, що мешкає в цьому селі. Хотів зробити сюрприз.
Віра показала, де живе Степан, і пояснила, що він зараз у від’їзді, вдома лише дружина та двоє синів. Увечері Ігор зустрів Віру в магазині. Він був трохи напідпитку, побачив знайоме обличчя, кинув кілька веселих жартів і запропонував провести її додому.
Так і закрутилася історія кохання між багатодітною матір’ю та молодим будівельником, який працював на вахті.
Ігор поїхав два місяці тому й досі не дав про себе знати. А Віра сьогодні вранці зрозуміла, що чекає на дитину. Адреси, за якою мешкає «наречений», вона не знала. Треба б повідомити про дитину, дізнатися, чи потрібна вона Ігорю, чи краще зробити переривання…
Віра занесла в дім таз, склала білизну на столі й увімкнула праску.
— Ігор мріяв мати дитину, а сам зник. Що ж робити?
— Мамо! — у дім вбіг Володя. – Там дядько Ігор приїхав! І не сам! З якоюсь тіткою! Я їх у магазині бачив! Вона красива! Молода!
Ну ось і все, десятого не буде. Сама винна, треба було думати головою, а не вірити словам чергового шахрая. Погрався і знайшов собі молодицю.
Ну звичайно, Ігорю всього тридцять вісім, навіщо йому баба з виводком? Віра засмутилася. З праски йшла пара, простирадло лежало на столі й чекало, коли його попрасують, а Віра стояла перед столом, схиливши голову, і плакала.
Прикро. Ігор їй сподобався, дуже. Хоч і молодий, але такий розсудливий! Віра відразу відчула, що цей чоловік стане справжньою опорою. Він не злякався труднощів, обіцяв допомагати виховувати молодших дітей, хотів від Віри ще одну дитину, а тепер…
– Даремно я йому повірила, — витерши сльози, Віра взяла себе в руки. — У моєму віці в такі казки вірять лише дурепи. — Вона взяла праску й почала прасувати простирадло.
Марія не залишилася осторонь. Побачивши Ігоря з новою пасією, вона підбігла до сусідки й почала за його спиною вичитувати його. Заразом й Вірі вправляти мозок.
— Я тебе попереджала? Я казала? А ти, як мала, вуха розвісила! — базікала вона, стоячи у дверях кімнати. — Уже все село в курсі, а ти…! Віро, який же сором! У тебе діти маленькі, а ти за чоловіками бігаєш!
— І нічого я не бігаю. Мабуть, така в мене доля. Не щастить із чоловіками.
— Не доля, а ти безглузда. Коли ти була ваг.тна п’ятою дитиною, я ще тоді тобі казала: зроби переривання, а ти? Народила, живете бідно, діти без нагляду.
Віра підняла голову й насупилася.
— Мої діти — не злодії.
— Ну так, ну так. А в мій город шастають, наче до себе додому.
— Маріє, ти знову прийшла посваритися?
— Та я за тебе переживаю. Кидаєшся на першого-ліпшого, а він потім з іншими, молодшими, створює сім’ї.
– Досить про це. — Віра відчувала тиск з боку сусідки. Навіть не тиск, вона знала, що Марія таким чином самостверджується за її рахунок.
Раптом Марія підскочила до вікна й вигукнула щасливим голосом:
– О! Дивися! До тебе веде! Аха-ха-ха! Веде свою коханку до колишньої! Напевно, хоче благословення отримати! – Марія стрибала біля підвіконня й верещала так, ніби їй несуть мішок грошей.
– Вірка! Ну й диво, який він совісний! Зараз вибачатися буде! Ха-ха!
У Віри підкосилися ноги. Навіщо він іде з цією дамою до неї? Як би не розплакатися перед закоханою парочкою. Ігор відчинив двері, пропустив уперед міську красуню й голосно привітав господиню:
— Вірочка, зустрічай! Я не сам!
– Вірочка, — хихикала сусідка, втупившись у дверний отвір, закритий шторкою. – Господи , який цирк. — Вона притискала руку до рота й з нетерпінням чекала гостей, поглядаючи на засмучену Віру.
Шторка відсунулася і жінки побачили дівчину років двадцяти. Мм… так, на таку подивиться не тільки Ігор, а й усі чоловіки села.
Дівчина виглядала дуже доглянутою, на ній була коротка спідниця, топ, на плечі висіла шкіряна сумочка. Віра, порівняно з цією дівчиною, — зморщений ізюм. Серце забилося від образи й приниження.
— Вірочка, а ось і я, — поцілував її в щоку.
Віра зніяковіла. Нахаба! Ні краплі совісті!
— Вірочка, я тут дещо привіз, — Ігор дістав із дорожньої сумки подарунки у вигляді цукерок і ковбаси.
— Підгодовує, щоб не було так прикро, — не витримала Марія.
— А це тобі, — і перед обличчям Віри розгорнулася барвиста блузка. — Подобається?
Віра, здається, не чула його. Вона уважно розглядала дівчину, що притиснулася спиною до стіни.
– Вірочка, а це… — Ігор підвів гостю до господині. — Моя донька. Познайомтеся. Іринка.
Камінь з плечей. Донька?! Ця розфарбована дівчина — донька?
– Вітаю, — було помітно, як Іринка ніяковіє.
Вона підійшла до Віри, обійняла її й тихо привіталася. Марія дивилася на дівчину з широко розплющеними очима й відкритим ротом. Оце так! Дочка!
— Вірочка, — Ігор дивився на кохану жінку, червоніючи, наче школяр, — я купив нам квартиру і пропоную тобі та дітям переїхати.
Марія ледь не розплакалася від заздрості. Нічого собі! Квартиру? Для цієї багатодітної жінки? Не витримавши, вона вибігла з дому й побігла до себе.
Потім відбулася довга відверта розмова. Ігор розповів, як сам виховував доньку. Дружина збігла з іншим і залишила йому дівчинку. Іра жила з бабусею, бо Ігор працював і не міг виховувати дитину.
Іноді він від’їжджав навіть на три місяці — яке тут виховання.
Дізнавшись про вагі.ність коханої, Ігор зрадів. Віра переконала його, що в селі їм буде краще, адже їй не хочеться змінювати звичний спосіб життя. Її новий чоловік погодився з рішенням віддати квартиру Ірині.
Через сім місяців у багатодітній родині народився хлопчик Антон. Люди ще довго обговорювали долю Віри, мовляв, Ігор покине її, як і її перші чоловіки. Кому потрібна старіюча мати з «хвостом», коли навколо повно молодих і бездітних.
Але вони помилилися. Ігор виявився найкращим чоловіком у світі.
Віра пішла з життя в сімдесят шість років, від хвороби. Ігор прожив без неї всього пів року і одного ранку не прокинувся. Будинок Вірочки досі стоїть у тому селі, приймаючи щоліта дітей та онуків.
