– Чому не повідомили раніше? — голос Валентини тремтів.
– Як це не повідомили? Валя, а телеграма, дзвонили на міський, тобі на роботу? У Ліди телефон не працює, — виправдовувалася сусідка матері, баба Клава.
Валентина стиснула губи.
— Дякую, я приїду, вже завтра. Встигну до обіду.
Потім був залізничний вокзал і гудки. Гудки, спочатку ледь чутні, а біля перону такі гучні. Здавалося, що поїзд не прибував, а сповіщав про біль, звуком вказував, що він наростає в грудях.
Валя хотіла плакати, але не могла. Боялася й осуду, й косих поглядів — одразу ж підійдуть, почнуть розпитувати. Не хотіла цього. Так само як і боялася виплакати всі сльози тут, на цій платформі, приїхати до рідного селища з набряклими очима й показати всім, що не може тримати себе в руках.
Батько пішов з життя раніше, ще коли Валя вчилася в школі, у випускному класі. Серце не витримало. Так і сидів у своєму тракторі на полі, поки його не знайшли.
Роботу виконав, не підвів, не спав тиждень, а себе не зберіг. А навколо кружляли ворони, і здавалося, що їм байдуже до грудок землі, вивернутих назовні з величезними, жирними черв’яками. Вони кружляли над заглухлим трактором і галасували, сміялися: «Ка-ха-ха-хар, ка-ха-хар».
Батько мріяв, щоб у доньки на випускний була найкраща сукня. За додаткові зміни платили більше, отже, він брав їх. На випускний Валя так і не пішла. Усі вільні гроші пішли на похорон, поминки, навіть довелося позичити.
Мати слабшала й танула на очах. Валя так і не змогла вступити до університету в перший рік, а потім уже й не думала про вищу освіту, намагалася лікувати маму, хотіла поставити її на ноги. Близьких родичів не залишилося, а від далеких допомоги не було жодної.
— Вона не хоче жити, Валентино. Втрата чоловіка стала для неї надто несподіваною. Тут, можливо, і медицина безсила, — сказала одна з лікарок.
А Валя не вірила. Вона точно знала, що десь є той фахівець, який їй допоможе, писала, дзвонила. Гроші доводилося збирати з великими труднощами. Довелося продавати все, що не було потрібно в господарстві, а потім і те, що було необхідним.
Валя влаштувалася на дві роботи, найняла сусідку, бабусю, щоб та доглядала за матір’ю. А грошей все одно не вистачало.
Взимку Валя поїхала до міста. Там більше можливостей, інші гроші. Передбачалося, що вона зупиниться у родичів, але вони виявилися нечесними людьми: вважали, що ліжко у прохідній кімнаті — чудовий привід змушувати дівчину виконувати всі домашні обов’язки — від прибирання до приготування їжі; потім пішло ще далі: спочатку просили грошей, а потім просто обкрадали.
Валя не стала терпіти й виїхала.
Без досвіду та освіти з порожніми руками нікуди не брали, а ще вимагали міську прописку, резюме або гроші на уніформу. Валя не здавалася.
У вільний час бігала по лікарях, надсилала запити. І нічого. Ті, хто погоджувалися взяти матір на лікування, просили кругленьку суму, але нічого не обіцяли.
Накопичити вдалося, але не надто багато. Валентина вже почала замислюватися про закордонних лікарів. Вона дзвонила матері з робочого телефону, щоб не витрачати гроші на мобільний, намагалася економити на всьому.
А мати відмовлялася їсти, не хотіла лягати в лікарню, залишати дім, дедалі більше мовчала й майже не вставала з ліжка.
Валя ніяк не могла втиснути підробіток у свій графік, але знайшла жінку, якій потрібен був догляд. Її дочка приходила вдень, допомагала матері, наглядала за нею, годувала, а Валя поверталася з роботи й проводила у жінки ніч. Так вона й ходила з однією сумкою, економлячи на житлі.
Баба Клава зателефонувала пізно ввечері, коли Валя сиділа в кріслі перед чужою матір’ю й дивилася, як та тихо спить.
Валентина не відразу сказала жінці, у якої підробляла, що їй терміново потрібно виїхати. Вона стояла у кухонному отворі й переминалася з ноги на ногу, поки та діставала продукти з сумки.
— Звісно, їдь. Я знайду, ким тебе замінити, та й сестра скоро приїде, твої послуги не знадобляться. Дякую тобі, — спокійно відповіла жінка, і Валя навіть зітхнула з полегшенням.
— Я все розумію, Валя. Я дуже тебе розумію, — і вона кивнула в бік кімнати, де на ліжку лежала її мати.
Валя бігла на вокзал. Вона не пам’ятала розкладу поїздів, але була впевнена, що встигне. Встигла.
Всю дорогу думки майже не снували. Стукіт коліс заколисував, Валя засинала й здригалася від кожного шурхоту та чийогось руху.
— Приляж, поспи, навіщо ти мучишся?
— Боюся пропустити зупинку, — посміхнулася Валя попутниці.
— Смішна ти, провідниця прийде. Скажи мені, я тебе розбуджу, мені до кінцевої.
Валя погодилася, лягла на полицю й одразу заснула. Прокинулася вона сама, ніби спрацював внутрішній годинник.
Попутниця посміхнулася, і коли Валя почала збиратися на вихід, сказала:
— Доброї дороги, дівчинко. І послухай стару жінку: нехай у тебе не буде грошей, навіть їжі, голодуй, але ніколи, чуєш, ніколи не позбавляй себе сну — він твоє здоров’я й сила духу.
Валя кивнула й махнула рукою.
— І вам добре доїхати. Дякую.
Від залізничної станції треба було пройти кілька кілометрів до селища. Приїжджих зустрічали рідні, знайомі. Валя вийшла і відразу попрямувала до виходу з перону.
Уздовж траси не пішла, а пішла через ліс, повз кладовище. Дорогу вона знала добре. Зупинилася. Щось занило в області серця. За кілька місяців, поки Валя була в місті, воно розрослося настільки, що довелося його обходити.
Баба Клава чекала на Валентину біля лікарні, як вони й домовилися.
— Відвези її до міста, Валя, тут у нас у лікарні ніяких апаратів немає, ні аналізів не можуть взяти, крапельниці та судна — ось і все їхнє лікування, — баба Клава легенько торкнулася руки Валі й пішла. — Я додому, хочу спати.
— Дякую вам, — лише це відповіла Валя.
Вона залишила свої речі внизу, взяла халат і піднялася на третій поверх.
Валентина увійшла до палати й одразу побачила матір: бліду, з маленькими, близько посадженими очима на сильно схудлому обличчі та щільно стиснутими сухими губами. В очах — звична порожнеча.
Валя зупинилася біля ліжка й завмерла. Палата була маленькою, задушливою. Чотири ліжка у два ряди, тумбочки, запах ліків і вологої постільної білизни.
Сусідки по палаті продовжили свою розмову, а Валя підійшла ближче до матері.
— Може, вам стілець? — сусідка навпроти вказала в бік дверей.
Валентина навіть не помітила стільця, яким підпирали двері при вході.
Вона кивнула, повернулася й сіла перед матір’ю на стілець, спиною до решти хворих.
Мати подивилася на дочку без особливої радості в погляді.
— Клава все-таки зрадила мене, не дала спокійно піти додому. Вона втомилася, донька, а я тут не хочу, тут дивляться, слухають.
Валя обернулася. Дійсно, сусідки трохи стихли й дивилися в їхній бік.
Валентина поправила білий халат, що сповзав з плеча, і взяла матір за руку. Рука була холодна. Валя стиснула її долонями, намагаючись зігріти.
З матір’ю Валя не була близька, не ділилася з нею секретами, не пліткувала, як її подружки, але зараз хотілося сказати щось тепле, що б їх зблизило.
Валя раптом усвідомила, що з того моменту, як не стало батька, вони навіть по-справжньому не розмовляли. Лише стандартні фрази, односкладові відповіді, все за звичкою: дії, рухи.
Валя зрозуміла, що взяла на себе роль батька, чоловіка в домі, але через вік не впоралася з цим, вирішивши, що головне — заробити грошей.
Зараз не хотілося грошей, не хотілося нічого, крім як сидіти й гріти її долоні. Не сидіти й дивитися на чужу жінку в ліжку, а дивитися на свою змучену горем матір.
— Мамо, я більше не поїду, не хочу. Хочу бути з тобою.
— Зі мною?
— Так, у мене нікого, крім тебе, немає, розумієш. Я тут одна. І якщо тебе не стане, я наступна в нашій родині піду!
Мати подивилася на дочку зовсім інакше.
А Валя вже не могла стримати сліз, вони капали, а Валя говорила й говорила:
– Я йшла від залізничного вокзалу повз кладовище, зупинилася і зрозуміла, що життя таке швидкоплинне, що я не хочу жити тут без батька й матері, я залишуся сама!
А місяці два тому я раптом зрозуміла, що дуже хочу з’їсти твої пиріжки. Ті, що ти готувала, коли я була дитиною.
– З капустою?
– Так. Батько бурчав, що капуста та картопля щодня в різних варіантах на столі. А ти лише посміхалася й відповідала: «Зате шлунок не порожній». А я обожнювала ці пиріжки.
У них було таке повітряне, пухирчасте тісто, а капусту ти тушкувала з цибулею, вона була солодка, я це дуже добре пам’ятаю. Я б зараз усе віддала, щоб їх з’їсти.
— Ходімо додому, Валя, — мати підвелася на ліктях, намагаючись встати. — Я спечу тобі пиріжки, обов’язково.
Валя похитала головою, розмазуючи сльози по щоках:
— Ні! Я поговорю з лікарем, і поки тебе не випишуть, ти залишишся тут. Ми поїдемо в місто, чуєш, знайдемо лікаря, але ти маєш набратися сил. Хто твій лікар, він приходив?
Мати моргнула.
— Я зараз.
Валентина побігла на пост, а потім знайшла лікаря, який лікував маму. Перед Валею стояла зовсім молода лікарка в білому халаті й такій самій шапочці. Вона взяла медичну картку в руки, поглянула на першу сторінку й одразу ж закрила її.
— Знаєте, я випишу вам направлення до міста.
Валя навіть підняла руки вгору.
– Дослухайте мене. Я на практиці стикалася з подібним випадком, тому мене дещо бентежить, і для постановки діагнозу потрібні додаткові обстеження. Я вас запишу, будемо чекати вільного прийому, а поки що я призначила мамі терапію.
Валя часто кліпала очима, абсолютно не знаючи, що відповісти. Лікарка була зовсім молода, хіба могла вона визначити, що з мамою не так, якщо стільки лікарів списували все на депресію.
— Добре. Дякую, — відповіла Валя й повернулася до матері.
— Відвідування тепер увечері, — медсестра на посту одразу підняла голову, щойно побачила Валентину.
— Так-так, добре, загляну й одразу піду. Я була у лікаря.
Мати дивилася на Валю, а та дивилася на неї. Вони нічого не говорили одна одній, просто мовчали.
— Мені час, ввечері забіжу, принести щось?
Мати похитала головою.
Через тиждень матір виписали. Вона все ще була слабка, але Валя бачила, як у ній прокидається бажання жити, хай навіть лише в очах.
У неділю вранці Валентина прокинулася від запаху смажених пиріжків. Вона одразу ж підскочила з ліжка й вийшла на кухню. Мати сиділа на стільці біля плити й дивилася, як у олії поступово золотяться пухнасті шматочки.
Валя вдихнула знайомий з дитинства запах і посміхнулася.
— Мамо, ти втомилася, давай я продовжу.
— Нічого-нічого, треба звикати жити, пекти пиріжки, мити посуд.
Валя підійшла до матері, сіла перед нею, притулилася до її колін і обійняла її. У цю мить нічого більше не було потрібно. Такий знайомий з дитинства запах смаженого тіста й мамині обійми. Як же Валентині бракувало цього простого й найдорожчого, що є в житті!
— Згорять, Валя! — злякалася мати.
Валентина одразу ж підскочила з колін і схопила виделку.
— Нічого, і такі з’їм, — перевертаючи на інший бік коричневаті пиріжки, сказала Валя.
Через тиждень вони поїхали до міста на обстеження. Щось вдалося зробити безкоштовно, за щось, щоб пришвидшити отримання квоти, заплатили. Але діагноз, який поставила молода лікарка, підтвердився.
Матері призначили операцію, провели її через місяць, і вона пішла на поправку.
Валя все ж переїхала до міста через два роки, а пізніше, коли закінчила ВНЗ, забрала до себе маму.
У будь-якій, навіть найскладнішій ситуації, завжди треба шукати вихід. Часто рішення приходять звідти, звідки їх не чекали. І пиріжки, буває, змушують нас продовжувати жити, згадувати, хто ми і для чого прийшли на цю землю.
Бережіть себе та своїх близьких, батьків. Пам’ятайте: коли їх не стане — ви наступні. Живіть тут і зараз!
