– Не могли б ви нам позичити один комплект постільної білизни? Я не всі свої речі встигла розпакувати, валізи в гаражі залишилися, а спати на “голому” ліжку якось не хочеться. – Ліда зайвий раз не хотіла звертатися до потенційної свекрухи з проханнями, але зараз ситуація була безвихідна, бо всі магазини вже зачинені.
– Постільна білизна? А з чого це я маю тобі щось давати? Ти тут хто? Своє треба мати! З чоловіком без шлюбу жити тобі мізків вистачило, а принести в дім усе необхідне тобі я маю?- Мати Ярика не вирізнялася делікатністю.
Коли син оголосив, що хоче жити з дівчиною і йому потрібні ключі від квартири бабусі, Валентина “встала на диби”:
-Тобто як це? Жити разом без реєстрації? Це що за сором? Та на мене сусіди пальцем показуватимуть. Ганьба яка!
– Мамо, це все пережитки минулого. Зараз нікого не бентежить спільне проживання пари до шлюбу. Навпаки, це дасть змогу пізнати одне одного і зрозуміти, чи варто взагалі думати про шлюб.
– Ну так, це вам, чоловікам зручно – їсти-пити зварено, вдома прибрано і вночі під боком хтось лежить. А обов’язків ніяких. Але як на це погоджуються дівчата, розуму не прикладаю! Я думаю, рівень соціальної відповідальності у твоєї Ліди не вище плінтуса! – Негативне ставлення до дівчини сина склалося в жінки саме на цьому етапі й потім лише погіршувалося.
– Мамо, ти міркуєш як бабулька з глухого села! Я тому й не хочу вести Ліду у вашу квартиру.
– Ну ще б пак! Я у своєму домі такого сорому не потерплю. І благословення своє на таке ніколи не дам. Хочеш жити з нею – крутись сам!
– Ну ти мені хоча б квартиру бабусі дозволь зайняти, все одно ж стоїть без діла. Ми її до ладу приведемо, ремонт зробимо. А потім, хтозна, ви нам її на весілля подаруєте… – Ярослав знав, що ця квартира і так належатиме йому, але матері треба було дати привід щось вирішити, інакше вона не припинить бурчати, наче вулкан, що вивергається.
– Подивлюся на вашу поведінку! Ти коли цю свою притягнеш? – Валентина вирішила перевести розмову на більш цікаву їй тему.
– Я поїду за Лідою в п’ятницю. Допоможу їй зібрати залишки речей і в суботу ввечері ми приїдемо.
– Ти хоча б пил протри у квартирі! Туди ніхто не заходив відтоді, як бабуся Богу душу віддала. – Попередила мати, не особливо сподіваючись, що син виконає доручення.
– Ось Ліда приїде і сама все приведе до ладу. Так, як їй подобається. Це ж тепер буде її дім.
– Ну так. З першого дня нехай розуміє, куди потрапила. – тихо з’їжвила жінка, щоб син не почув.
Валентина злою жінкою не була, але ідея сина жити з дівчиною до шлюбу її не дуже потішила, тому вона вирішила поводитися так, щоб Ліда сама здогадалася, наскільки їй тут не раді.
Квартира її матері розташовувалася в тому ж під’їзді парою поверхів нижче. У день переїзду син із дівчиною кілька разів забігали до батьків, попросити якусь дрібницю. Коли сили молодих вичерпалися, вони вирішили продовжити розбирати речі наступного дня. Але тут з’явилася проблема. Весь текстиль старенької давно перекочував на смітник, щоб не збирати пил. Тільки старі штори на вікнах слугували для захисту від зайвого світла.
Ліда привезла із собою дуже багато потрібних у побуті речей, але не очікувала, що подушки і ковдри, які вона знайшла на антресолі, виявляться старшими за неї.
– Ярику, нам завтра треба буде з’їздити все нове купити. А поки що пішли до твоєї мами, попросимо комплект білизни. Мій залишився на дні валізи.
– У машині, яку я загнав у гараж? – Ярик зрозумів, що доведеться йти на уклін до матері.
Реакція Валентини Іванівни виявилася цілком передбачуваною – вирішили жити, як дорослі, розраховуйте на себе, а батьки вам нічого не винні!
Майбутня невістка виявилася не боязкого десятка і мовчати у відповідь на шпильки матері нареченого не стала.
– Ви мені нічого не винні. Але ваш син теж спатиме без білизни. А все привезене мною залишилося у валізах, я ж вам сказала. Нам із Яриком не вистачило сил розібрати речі після переїзду. Утім, дякую за допомогу, поїдемо зараз у цілодобовий магазин.
– Навіщо? Так поспите! Нема чого Ярушині гроші даремно витрачати! Ти й так у нього на шиї сидиш і ще невідомо, скільки сидітимеш.
– Я переїхала до вашого міста менше доби тому. Вибачте, що не встигла за такий тривалий термін знайти підходящу роботу, отримати зарплату і витратити її на купівлю базових речей. – Ліда залишила останнє слово за собою і вийшла з кімнати, залишивши свекруху злобно скрипіти зубами.
Знала б вона, що це були лише “квіточки”.
Ліда познайомилася з Ярославом майже рік тому на студентській конференції. Симпатична дівчина одразу привернула увагу хлопця, але знайомство ускладнювало те, що молоді люди жили в різних містах. Попри те, що обидва слабо вірили у стосунки на відстані, вони досить швидко зрозуміли, що жити одне без одного вже не зможуть. Тому, щойно Ліда отримала диплом, Ярослав запросив її переїхати до нього.
– Скільки можна нам мотатися одне до одного, жити від зустрічі до зустрічі? Ти поки що не почала будувати кар’єру, серйозну роботу не знайшла, а дрібні підробітки, якими ти перебивалася в студентські роки, ти й тут зможеш знайти. – Ярослав довго готував свою урочисту промову,
– Загалом, я вирішив, що нам варто спробувати перейти на серйозніший рівень у стосунках і пожити разом. Не буду приховувати, винаймати окреме житло мені зараз не по кишені, але в моїх батьків є бабусина квартира, якою ніхто не користується, тому вони не будуть проти, якщо я приведу в неї тебе.
До речі, вона розташована в одному під’їзді з квартирою батьків. Якщо що, зможемо бігати до них за всім необхідним. По-моєму, це дуже зручно! – Ярослав випромінював оптимізм, а Ліду його остання фраза насторожила.
Перспектива життя зі свекрухою зовсім не тішила. Настільки близьке сусідство не могло обіцяти нічого хорошого. Вона знала десятки історій, коли подібні стосунки погано закінчувалися. Але Ярослав так радів цій ідеї, будував плани на майбутнє, переконував, що в нього чудові батьки…
Зрештою Ліда погодилася. Зрештою, вона планує будувати сім’ю не з матір’ю Ярослава, а з ним самим.
Переїзд зайняв значно більше часу, ніж обидва розраховували. Ліда вже почала збирати валізи, коли коханий зателефонував і, ніяковіючи, повідомив, що доведеться відкласти все на кілька тижнів.
– Лідо, рідна, давай ти переїдеш до мене трохи пізніше. Мама захворіла, потрапила в лікарню. На неї чекає повне обстеження, за результатами якого я зможу вирішити, чи варто мені так радикально змінювати життєвий уклад.
– І як багато часу це все займе? Річ у тім, що зараз мені пропонують роботу, а я змушена відмовлятися. Якщо ти передумаєш жити разом, я ризикую залишитися і без пропозицій, і без роботи. Можна питання з твоєю мамою вирішити якось швидше? – Ліда не хотіла здатися бездушною, але з матір’ю нареченого вона ще була не знайома, а тому не відчувала до неї зовсім ніяких почуттів.
– Лідо, ну звідки я знаю! Чесне слово, ти поводишся як примхлива дитина і питаєш якусь дурницю! Звідки мені знати, як довго лікарі будуть її обстежувати, як довго вона лікуватиметься, якщо виявиться хвороба і… як багато часу в неї залишилося, якщо знайдуть щось страшне. – Нас останніх словах Ярослав ледь не розплакався.
– Ярику, мені здається, ти злегка згущуєш фарби і драматизуєш. Твоя мама, хоча я її й не бачила наживо, не справляє враження людини тяжко хворої. Вона жвава й активна, якщо вірити твоїм розповідям.
– Ти натякаєш на те, що мама бреше? – Ярика вразило таке припущення. У голові на мить проскочив жаль про те, що він усе це затіяв із жінкою черствою,бездушною і недовірливою.
Ліда вибачилася, але осад у його душі все ж залишився.
Наступні кілька тижнів Ліда почувалася в підвішеному стані. Подруги знаходили перспективну роботу, а вона змушена була продовжувати працювати продавцем у магазині спортивних товарів, який був для неї лише варіантом підробітку і не розглядався як основне джерело доходу.
Ярик тягнув час і не говорив нічого конкретного. Дівчина почала підозрювати, що він і сам уже передумав з’їжджатися. Виявилося, передумав не він, але Ліда тоді не знала цього.
Валентина Іванівна, мама Ярослава, спочатку була не в захваті від ідеї сина з’їхатися з дівчиною. Їй здавалося, що він ще занадто молодий, не знає світ і не зможе ужитися з першою дівчиною, яка змогла побудувати з ним більш-менш серйозні стосунки.
Коли ж син зовсім втратив голову від своєї закоханості, Валентина спробувала донести до сина всю абсурдність самої ідеї співжиття. Але й це не допомогло. І тільки коли син цілком серйозно заявив, що все вирішив і попросив віддати їм із Лідою квартиру бабусі, материнське серце здригнулося і жінка вирішила врятувати синочка від кошмару, який Ярослав називав “щастям”.
– Я буду не я, якщо не зруйную ці його стосунки! Він просто не розуміє, у що вплутується! Маленький ще, дурний! – Зізнавалася вона подрузі.
– Валюшо, а навіщо це тобі? Хлопець виріс, зустрів дівчину! Нехай живуть і радіють. Їм по двадцять два, нормальний вік! Сама-то у вісімнадцять вискочила і маму не слухала! Я пам’ятаю, як тебе тітка Ніна рушником по двору ганяла, коли ти заявила, що заміж зібралася! І що в підсумку – он яка сім’я щаслива склалася! Дай синові можливість теж життя своє будувати самостійно! Через рік вони у вас весілля зіграють, а там, не встигнеш озирнутися, будеш онуків няньчити!
Я ось теж думала, що в мене син погану дівчину собі знайшов. Скандалила, сварилася з нею, його мучила. Ми з нею його на частини рвали, ніби він наша власність. Зрештою, я ледь не втратила його, бо він вибрав життя з коханою дружиною, а не з матір’ю.
Мені було важко, не приховую, але я змогла себе перебороти і навчитися бачити її його очима. Не повіриш, вона виявилася досить непоганою людиною, якщо нічого з нею не ділити. І тепер я – бабуся, яка бачить онука, коли захоче, а не коли молоді батьки дозволять.Ти теж не роби моїх помилок! Зараз, поки не пізно, подружися з невісткою. Інакше онуків бачитиме тільки одна бабуся! І це будеш не ти.
– Ой, Олю, ти б зі своїми порадами сиділа б удома! Знайшла про що говорити! Онуки! Які їм онуки, якщо вони самі ще діти! Ні вже. І ти мені теж не приклад.
Знаю я, як ти під цю свою наречену прогинаєшся. Усе по ній, усе для її примх. Дивитися неприємно! Зі мною такого не буде! Невістка буде в мене по струнці ходити, інакше їхнім стосункам кришка. Поїде вона у своє село як миленька, а я синові знайду більш підходящу пару. – Валентина не любила, коли їй давали непрохані поради. Не терпіла вона їх навіть від подруги.
– Можно подумати, він тебе слухати буде! Якщо ти з невісткою не уживешся, ризикуєш втратити Ярослава. Пам’ятай – хороша свекруха отримує доньку, погана – втрачає сина! – Подругу зачепили слова Валентини, але їй вистачило такту промовчати. Більше цю тему вони в розмовах не порушували, але Ольга бачила, як важко Валентині дається її новий статус.
Розмова з подругою ще сильніше переконала Валентину в тому, що вона вибрала від самого початку правильну тактику – розвести сина з його коханою.
Перше, що зробила мати – прикинулася хворою, коли син уперше заїкнувся про те, що хоче з’їхатися з Лідою. Валентина ледь не щодня вимагала викликати до себе швидку допомогу. Напади вона імітувала саме тоді, коли Ярослав телефонував нареченій. Зрештою, хлопець запропонував матері пройти повне обстеження.
– Ярику, синку, я обов’язково зроблю все, що ти хочеш. Але не міг би ти поки що не привозити цю свою дівчину? Чужа людина, все-таки. Ви хоч і будете окремо жити, але поруч же. У будь-якому разі вона приходитиме в гості, а я не хочу зараз витрачати сили на незнайомих людей.
Хіба мало, що в мене там знайдуть, раптом страшне щось. Не хочу згасати в присутності сторонньої людини.
Розрахунок матері виявився напрочуд точним. Ярослав так розхвилювався, що ледь не розлучився з Лідою, яка всього лише попросила позначити приблизну дату її переїзду.
Однак користуватися вигаданою хворобою, як причиною, вдалося недовго. Незабаром розмови Ярослава з дівчиною знову перейшли до теми переїзду.
Валентина Іванівна вирішила, що подальшу стратегію треба вибудовувати, чітко знаючи ворога в обличчя. Тож її здоров’я раптово “покращилося” і вона дозволила синові забрати ключі від квартири бабусі та перевезти до неї Ліду.
На щастя, потенційна невістка виявилася саме такою, як Валентина й хотіла – надміру нахабна, спритна та впевнена в собі. Така мовчати й підлаштовуватися під свекруху не стане. А отже – попереду на них чекають тижні щоденних конфліктів, які рано чи пізно набриднуть Ярославу і він зрозуміє, що не хоче ділити життя з такою нешанобливою та істеричною особою.
Першим став конфлікт через постільну білизну, яку Валентина принципово відмовилася видавати молодій сім’ї. Довелося вночі їхати на інший кінець міста і повертатися навантаженими купою потрібних речей.
Далі йшла низка дрібних капостей, на які Ліда чомусь реагувала напрочуд спокійно. Про багатьох Ярослав навіть не дізнався, а тому конфлікту просто не було на чому розгорітися.
Кілька місяців пройшли в притиранні. Молоді люди притиралися одне до одного, Ліда вчилася вибудовувати стосунки з матір’ю Ярослава, не переходячи на свій звичний уїдливий тон.
Звикати жити поруч із тими, хто був їй неприємний, було для неї справою не складною. Вона п’ять років прожила в гуртожитку, де постійно змінювалися сусіди, кожен мав своїх “тарганів”, конфлікти спалахували ледь не щодня, тож скандалити через усілякі дурниці вже не хотілося.
Ліда бачила, що мати Ярослава навмисно провокує її, тому намагалася зводити спілкування до мінімуму. Буквально через тиждень після переїзду їй вдалося знайти роботу.
Вечорами вона або займалася домашніми справами, або просто відпочивала. Ярослав практично щовечора тікав до батьків, але Ліда вкрай рідко складала йому компанію.
Валентина теж досить часто відвідувала їх і в кожен візит знаходила привід причепитися до Ліди.
У хід йшло все: невміння господарювати, погано приготовані страви, недостатня чистота у квартирі. Зазвичай дівчина реагувала байдуже, але один випадок її доволі сильно потішив і водночас показав, що продовжувати жити поруч із батьками чоловіка ризиковано і може призвести до проблем у стосунках.
– Лідо, відчиняй двері, у мене руки зайняті! – свідчило повідомлення від Валентини, яке одного разу у вихідний день отримала дівчина.
Буквально за хвилину хтось наполегливо почав стукати у двері ногою.
– Я ж попередила, відчиняй двері! Невже не можна просто зробити так, як я кажу! – Валя з незадоволеним виглядом прокрокувала повз дівчину сина, несучи в руках велику тарілку, накриту рушником.
-І вам доброго ранку, Валентино Іванівно. Чим зобов’язані? Чим це так смачно пахне? Невже ви так рано вже чогось насмажили? – Ліда спробувала скрасити грубий тон Валентини.
– Це мої фірмові пиріжки! Ярик їх просто обожнює!
– Він ще спить. Але після ваших гучних вітань, найімовірніше, прокинувся.
– Він зараз прокинеться від аромату! Я вирішила синочка побалувати домашньою їжею. З тобою-то він навряд чи коли-небудь щось подібне побачить. Самі лише пельмені й доставка! Та вже, молодь пішла… жити з чоловіком можуть, а борщу йому зварити – ручки царські шкода напружувати.
Ліда пропустила репліку повз вуха, тому Валентина продовжила.
– Ну, чого встала-то? Став чайник! Ярик встане – а чай уже готовий. Та й я вип’ю, втомилася. О четвертій ранку довелося встати, щоб напекти пирогів.
– А до чого такі жертви? У нас унизу в кондитерській продають приголомшливу випічку. Не гіршу за домашню. – Потиснула плечима Ліда, але прохання виконала.
– Ого! Пиріжки! Мої улюблені! А я крізь сон відчув аромат, думав, що мені наснилося! Дякую, мамо! – Заспаний Ярослав увійшов у кухню, схопив один пиріжок і, з’ївши його в два прикуси, пішов умиватися.
Ліда вирішила перевірити, що за чудові пироги пече свекруха і потягнулася до тарілки.
– Ей! А ти куди? Я тільки Ярику напекла! Тут усього десяток, із різними начинками. Спеціально старалася, всі його найулюбленіші зробила! Для тебе я не приготувала. Ти собі у своїй кондитерській купи! Не смій підходити до моїх пирогів. – Валентина ледь не вдарила дівчину по руці, різко відсунувши тарілку.
Ліда промовчала, але бажання продовжувати спілкування різко зникло. Вона пішла в кімнату й увімкнула телевізор.
– Лідо, ну ти чого? Я ж чай чекаю, а ти пішла. Чайник ледь із плити не зістрибнув! – Обурений Ярослав увійшов до кімнати, доїдаючи другий пиріжок.
– Твоя мама чудово впорається з чаєм, я впевнена. У мене розболілася голова, я вирішила присісти. Ви там самі поспілкуйтеся.
Через п’ять хвилин Ярослав із матір’ю перемістилися в кімнату. Свекруха пробула в гостях майже дві години, рівно доти, доки Ярослав не з’їв усі пироги. Вона пильно стежила, щоб Ліда навіть ока на тарілку не піднімала.
Дівчину така поведінка радше розчулювала, ніж ображала. У принципі, вона могла б зрозуміти жінку, якби такі дивацтва не заважали Ліді щасливо жити зі своїм хлопцем.
Тому вона вирішила поставити нареченому умову – переїзд на орендовану квартиру на іншому кінці міста або розставання. Жити далі, в постійному стресі, постійно битися за увагу Ярослава і “тягнути ковдру на себе”, Ліда не хотіла.
На щастя, хлопець відреагував цілком адекватно. Він знайшов пристойний варіант орендованого житла, а незабаром запропонував дівчині вийти за нього заміж.
Перед весіллям Валентина кілька разів намагалася зірвати торжество, поки в справу не втрутився сам Ярослав.
– Мамо! Я розумію, що тобі страшно відпускати мене в самостійне життя. Але сидіти біля твоєї спідниці я не буду. Якщо ти зруйнуєш мої стосунки з Лідою, погано буде насамперед мені. І я все одно не стану жити з тобою і батьком. Рано чи пізно я знайду іншу дівчину і все одно одружуся. Тому, давай скоротимо сценарій і ти відразу перестанеш мучити ту, яку я вже вибрав!
На щастя, Валентині вистачило здорового глузду перестати чіплятися до невістки, і незабаром між жінками встановилося хитке перемир’я.
