Коли Люда привела на світ дітей, Василь був у черговому рейсі. Через кілька днів, не заїжджаючи додому, він одразу поїхав до пологового будинку, але там йому повідомили, що його дружина написала відмову від новонароджених хлопчиків-близнюків.
Сказала, що їй і старші діти не потрібні, а тут ще двоє. І пішла. Василь, хоч і сумнівався, чи це його діти, але тут розлютився не на жарт:
— Людмила перейшла всі межі!
Примчавши додому, дружину він уже не застав: вона зібрала речі, залишила старших трирічних близнюків, Антошку й Андрія, у старенької бабусі Василя й поїхала.
Василь не знав, що й робити: з рідних у нього залишилася лише бабуся Віра, та ще й старенька. Але й віддати дітей до дитячого будинку було соромно. Тоді він прислухався до поради товариша найняти сусідку — доглядати за дітьми.
Василь працював далекобійником на власній вантажівці, заробляв добре, тож грошей на няню вистачало.
Отож одного ранку Василь постукав у сусідський будинок. Марина, дев’ятнадцятирічна скромна дівчина, довго не наважувалася взятися за таку серйозну справу, хоч і працювала нянею в дитячому садку. Але все ж Василь її вмовив. Марина звільнилася з роботи.
Вони вдвох забрали дітей із пологового будинку, і вона оселилася в будинку сусіда, бо за дітьми потрібно було постійно наглядати й доглядати.
Василь виявився нікчемним батьком: не міг ні викупати дітей, ні поміняти підгузок, та й особливо не прагнув цього. Виправдовувався тим, що він — робітник, а не вихователь.
Марині було важко: двоє немовлят, Дениска й Дмитрик, та двоє трирічних малюків вимагали постійної уваги.
Добре, що хоча б молодші народилися спокійними: їдять суміші, а ще сопуть у ліжечках, загорнуті в пелюшки.
Марина встигала ще й читати спеціальні книжки, вчилася робити масаж, виконувати всілякі вправи для нормального розвитку хлопчиків. Наталя, місцева медсестра, заглядала до неї, підказувала, як годувати та доглядати за ними.
Спочатку Марині було дуже важко, вона навіть хотіла відмовитися, боялася, що не впорається, щось зробить не так, але з часом звикла до малюків, навіть полюбила їх як своїх рідних.
Василь між рейсами довго вдома не затримувався, але цей час вони проводили всі разом: він, вона та четверо хлопчиків — двоє галасливих, веселих бешкетників і двоє пухких карапузів.
Їм було дуже затишно всім разом, було про що поговорити, вони разом планували покупку одягу для дітей, гуртом валялися на дивані, регочучи й по черзі підкидаючи малюків, і одного разу так вийшло, що вранці Василь і Марина прокинулися в одному ліжку.
А через тиждень подали заяву до ДРАЦСу. До цього часу Василь вже й розлучення оформив, і Люду позбавив батьківських прав. Марина нікого не слухала — ні батьків, ні подруг, які казали, що він їй не підходить, що він нею користується, а не кохає. Що й з Людою у них не було зразкової сім’ї, а з Маринкою невідомо, як він поведеться.
Вона дуже сильно любила хлопчиків, та й Василь їй подобався; вірила, що потрібна йому, отже, він буде цінувати й кохати її, і вже не втече, зважаючи на своїх чотирьох дітей.
Весілля відсвяткували скромно, у вузькому колі, без весільної сукні та фати. Василь сказав, що все це ні до чого, а Марина соромилася наполягати.
Адже це ж не головне. Головне, щоб жили добре.
Але жити добре так і не вийшло. Василь дійсно виявився далеко не найкращим чоловіком. Допомагати він практично перестав, мовляв, в рейсах втомлююся, дайте хоча б вдома відпочити, любив перекинути чарочку-другу.
Він почав все частіше виїжджати, все менше часу проводив удома, та й грошей особливо не давав — доводилося випрошувати на підгузки та фрукти.
Якщо Марина починала щось говорити, він різко перебивав: «Не подобається — йди!»
Але вона не могла покинути дітей, вона вже й уявити собі життя без них не могла.
Так минуло два роки. І ось одного разу Василь, повернувшись із чергового рейсу, добре поївши, сів на диван і покликав Марину.
— Не буду ходити навкруги, скажу прямо. У мене є жінка в іншому селищі. Ми бачимося часто, навіть частіше, ніж з тобою, і незабаром у нас народиться дитина. Я збираюся одружитися з нею. Ну, а з тобою розлучитися. Вибач.
Марина застигла, почувши ці жорстокі, холодні слова. Вона не могла повірити, що Василь їх справді вимовив. А як же вона, а діти?
— Я не віддам тобі дітей! — прошепотіла вона.
— Та й будь ласка, у мене буде свій малюк.
— Свій?! А ці чиї? — ледь не задихнулася від обурення Марина.
— Тільки не треба зараз читати мені моралі, знайшлася вихователька. Сама ж не віддаєш. Мені від тебе потрібне лише розлучення.
— Добре, але тільки якщо ти даси мені згоду на усиновлення хлопчиків. І ніколи не скажеш їм, що я не їхня рідна мама.
— Але й ти пообіцяй, — відповів Василь, що нічого поганого про мене синам не говоритимеш. Батька треба поважати.
Вони розлучилися швидко й тихо. Хлопчикам Марина сказала, що тато поїхав на роботу в далеку країну, будувати високі будинки для бідних людей, і повернеться не скоро.
Будинок, у якому вони жили, продали й купили інший у сусідньому районі. Василь не заперечував. А Марина не хотіла, щоб хтось проговорився про те, що хлопчики їй не рідні.
Ще після школи Марина встигла закінчити курси перукарів і почала стригти на новому місці спочатку сусідів, а за їхньою рекомендацією — їхніх знайомих.
Потім клієнтів ставало дедалі більше. У неї були золоті руки й добра душа. Ось і почали тягнутися до неї люди. Вона заробляла достатньо, їм вистачало на все необхідне для життя. Від Василя Марина нічого не чекала і нічого не вимагала.
— Мамо, а тато скоро приїде з далекої країни? Він першого вересня піде з нами до школи? — Андрій з Антошкою складали портфелі й ділили порівну олівці та ручки.
Вони не могли дочекатися, коли підуть до школи. Їм дуже-дуже хотілося показати вчительці, як добре вони вміють читати й малювати.
Марина прибрала портфелі вище, щоб Діма з Дениском їх не розібрали, і похитала головою:
— Ні, мої хороші, тато не зможе приїхати. Йому ще багато будиночків треба побудувати.
Василь не з’являвся, не дзвонив, і Марина нічого про нього не знала. І не хотіла знати. Головне — діти поруч! Вона дуже любила своїх хлопчиків. Вони разом вчилися читати, співали, грали у футбол і обливалися вранці холодною водою. Вечорами вони сідали пити чай і всі разом вигадували казки.
Вони виходили смішними й добрими. Коли хлопчики засинали, Марина записувала казки в товстий зошит. Вона уявляла, як її дорослі сини колись прочитають їх своїм дітям, як вони будуть сміятися й згадувати ці щасливі вечори.
Минули роки. Сини виросли. Старші одружилися, подарували Марині онуків.
Молодші навчалися в інституті. Кожні вихідні вся родина збиралася разом. Готували щось смачне, іноді за чаєм читали «Книгу казок мами». І щоразу реготали, наче діти.
Той доленосний вихідний був ще й днем народження молодших, Дмитра та Дениса. День видався дуже теплим, хлопці увімкнули у дворі музику й винесли з дому великий стіл.
Невістки чаклували на кухні, чоловіки смажили шашлики, Катя з Юлею — дівчата Дмитра та Дениса — накривали стіл. Марина стояла, притулившись до одвірка, посміхалася і думала про те, яка ж вона щаслива.
Вона так замислилася, дивлячись на своїх дітей, що не відразу помітила літнього чоловіка, який зайшов у їхню хвіртку.
У пом’ятій сорочці, яку, вочевидь, давно не прали, у обвислих спортивних штанях і старих кросівках, він пройшов по двору, по-господарськи оглянув його і голосно заявив:
— І чого ж ніхто не зустрічає батька?
Усі завмерли, а Марина охнула, ледве впізнавши Василя. Той, хитаючись, кинувся обіймати Дмитра, потім Дениса, але хлопці відсахнулися від незнайомого чоловіка, від якого несло перегаром.
— Маринка, скажи дітям, хто я такий! Батька треба поважати! Ти пам’ятаєш нашу домовленість?
Марина з жахом дивилася на Василя і не знала, як пояснити синам, що їхній батько, герой, який будував будинки для бідних у далекій країні, — це всього лише старий, який колись кинув їх напризволяще.
Усі мовчали, здивовано поглядаючи то на Василя, то на маму. Нарешті Андрій не витримав:
— Батька, значить, треба поважати? А де ж ти так довго пропадав, тату? Чи ти думаєш, ми досі нічого не зрозуміли? Це нашу маму треба поважати, вона сама нас виростила, вивела в люди, навчила життя.
— Вашу маму? Та вона вам зовсім не мати, а просто нянька!
У Марини потемніло в очах, вона повернулася й пішла в дім. Зайшла в спальню, де мирно сопіли онуки, сіла на ліжко й закрила обличчя руками. Ось і скінчилося її щастя. Вона заплакала.
Двері в кімнату тихо відчинилися, Марина підняла мокре від сліз обличчя й побачила своїх синів — вже не хлопчиків, а чотирьох сильних, вродливих чоловіків.
Вони стояли і посміхаючись, дивилися на неї. У руках Андрія була їхня «Книга казок».
Він простягнув її Марині, і вона побачила на останній сторінці напис, зроблений великими літерами:
«І жили вони довго й щасливо, бо з ними була їхня мама, найулюбленіша й найкраща у світі!»
