-Вона нагуляла хлопчика, я його не прийму. У мене тільки одна онучка, — сказала свекруха, розділяючи онуків на своїх і чужих.
— Мамо, я не хочу, щоб бабуся Рита приходила, — серйозно сказав Тимоша, син Поліни.
— Чому, синку? Бабуся ж хороша… — Поліна спробувала переконати сина, але той був непохитний.
— Добра! Я люблю бабусю! — малятко Дарина підхопила мамині слова. Діна була молодша за Тимошу й обожнювала Маргариту Петрівну, свекруху Поліни.
Маргарита Петрівна любила лише онучку, а Тимошу лише терпіла. Причина такого розмежування була банальною: Тимофій для Маргарити Петрівни був не рідним онуком.
Вона не хотіла його приймати й усіляко ігнорувала. Гуляти — тільки з Дариною. У парк розваг — з Дариною. Подарунки — виключно для Дарини.
Тимофій же, з огляду на свій вік, не розумів стосунків дорослих і вважав, якщо Ігор — його батько, то бабуся Рита для нього теж рідна.
Справжній тато Тимофія пішов з життя коли хлопчик ще не народився. Поліна була вдовою з немовлям на руках, коли познайомилася з Ігорем. Він закохався в неї, і для нього не мала значення наявність дитини.
Він прийняв Тимофія як рідного, хлопчик навіть не замислювався над тим, що справжній тато давно на небі. Поліна не стала розповідати дитині про це, щоб не завдати їй болю.
Їй було зручно, що Тимофій вважав Ігоря батьком. Вона думала, що, можливо, колись потім, якщо доведеться, розповість синові правду. Але поки діти росли в повній родині й любили тата, маму… і бабусю, яка, вирішивши дотримуватися дурного принципу, одна з усієї родини «ділила» дітей.
— Маргарита Петрівна, прошу вас, не відштовхуйте Тимошу. Він ще малий і не розуміє, чому для Дарини ви бабуся, а для нього ніхто. Я не прошу вас любити його, просто не відштовхуйте його.
— Поліно, моя дівчинко, — свекруха закочувала очі, — для Тимоші я й справді ніхто. Навіщо мені обманювати дитину?
— Але ж він тягнеться до вас.
— Це не мої проблеми. У мене є лише одна онучка. А хлопчика, якого ти нагуляла, я не прийму. Мій син вирішив одружитися з «неправильною» дівчиною з «причепом »… я не в захваті, але це його справа.
Як ти вже помітила, я не сперечаюся, не втручаюся у ваші стосунки, хоча могла б. Тож і ви не лізьте до мене зі своєю думкою. Я приїжджаю до вас лише заради онуки. Це єдине, заради чого, на мою думку, ваша родина взагалі існує.
Слова свекрухи зачепили Поліну. Але змінити щось було не в її силах. Вона сподівалася, що серце Маргарити Петрівни рано чи пізно розтане і Тимоша зможе заслужити її любов.
Тому Поліна намагалася влаштовувати спільні прогулянки, походи в дитячі кафе та клуби. Ось тільки вся увага свекрухи була приділена виключно онучці.
Доходило до божевілля: одного разу бабуся не захотіла сидіти поруч із онуком і пересіла на інший кінець столу. Це було так демонстративно…
— Мамо, чому бабуся мене не любить? — плакав Тимоша, не розуміючи жорстокості дорослої жінки.
— Вона любить… — повторювала Поліна, хоча сама не вірила своїм словам.
— Ні.
— Вона сіла поруч із татом, щоб ти не дізнався про сюрприз, який ми всі для тебе готували, — Поліна вирішила вдатися до хитрощів, щоб відволікти хлопчика від сліз.
— Який сюрприз? — Тимоша витер сльози й подивився на маму.
— Великий. До дня народження. Але це секрет. Ми з тобою вміємо зберігати таємниці?
— Так, — посміхнувся Тимофій.
— Чудово. Тоді доведеться трохи почекати, а поки що пропоную піти в тир і виграти якийсь приз.
Поліна фактично викупила іграшку, бо влучити в ціль вдалося лише кілька разів. Проте Тимофій був задоволений.
Вони повернулися за стіл, і Дарина, звісно ж, одразу почала нити, бо їй теж захотілося іграшку.
— То ти дітей ділиш, а я — ні? — невдоволено стиснула губи свекруха. — Домоглася свого? Дарина засмутилася через тебе! Не плач, я куплю тобі все, що захочеш. Ходімо. А вони нехай сидять зі своєю дурною потворною свинею.
Насправді іграшка більше нагадувала ведмедя, але Маргарита Петрівна навмисно так назвала приз. А може, вона вважала свинею зовсім не іграшку…
— Мамо, дякую тобі за компанію, але ми самі вирішимо, що робити далі, — втрутився Ігор. Він зрозумів, що конфлікт тільки розгориться, якщо відпустити матір із Дариною в дитячий магазин. Вони куплять щось велике, дороге, що обов’язково сподобається Тимоші. У підсумку всі будуть плакати, ображаючись одне на одного.
Маргарита Петрівна не стала чекати, поки син знову попросить її піти. Вона щось прошепотіла онучці на вухо і, не попрощавшись із невісткою та Тимошею, пішла.
На щастя, цього разу Тимофій не так близько до серця сприйняв відхід бабусі. Він був зайнятий своїм призом.
Щоб не образити дочку, вони знову пішли на полювання за призами й виграли для Дарини такого самого ведмедика. Конфлікт було вичерпано. Але ненадовго.
Маргарита Петрівна не приходила цілих два тижні. Ображалася. І все-таки перед Новим роком вона вирішила відвідати онуку.
Як завжди, вона принесла з собою подарунок. Цього разу Дарина отримала від бабусі квиток на новорічну виставу.
На щастя, Поліна, навчена гірким досвідом спілкування зі свекрухою, заздалегідь дізналася від чоловіка, що його мати збирається купити квиток на певну виставу. Поліна одразу ж купила ще кілька квитків на ту саму виставу, щоб подарувати синові такий самий.
Свекруха почервоніла від злості, але змирилася з тим, що цього разу Поліна домоглася свого. Тимоша зрадів і чомусь подякував не мамі, а бабусі.
Вони з Дариною почали обговорювати майбутню виставу, а Поліна пішла на кухню, щоб зайнятися справами. Але через десять хвилин до неї прибігла Дарина. Дочка плакала, лаючи брата.
— Він з’їв мою улюблену цукерку! — кричала вона.
— Яку цукерку?
— Бабуся принесла мені ще один подарунок. Солодкий, — плутано пояснювала донька, — я відкрила його й побачила улюблену цукерку. А Тимофій сказав, що це й його подарунок теж. І першим схопив цукерку. Але бабуся сказала, що подарунок тільки мій! Це несправедливо, що він з’їв мою цукерку!
Поліна пішла до кімнати. Їй потрібно було розібратися в тому, що сталося, і поговорити зі свекрухою. Але Маргарита Петрівна, зробивши свою справу, тихо пішла. Коли вона встигла підсунути онучці «троянського коня» у вигляді солодкого подарунка, було невідомо.
Щоб заспокоїти дітей, Поліні довелося одразу ж вирушити на пошуки такого самого подарунка по найближчих магазинах. На щастя, знайти вдалося. Діти помирилися й перестали сваритися.
А ось Поліна дуже хотіла висловити Маргариті Петрівні все, що накопичилося.
Вона боялася уявити, що станеться в день народження Тимоші. Він дуже чекав на свято, хотів, щоб уся родина подарувала йому подарунки. Але Маргарита Петрівна сказала, що в неї в цей день інші, важливіші плани. «Я не прийду. І на подарунок не сподівайтеся», — написала вона невістці у відповідь на запрошення.
Поліна вирішила, що в такому разі сама подарує синові подарунок «від бабусі».
Вона купила вертоліт, про який мріяв Тимоша, і конструктор у вигляді аеропорту. Для Дарини вона купила маленький літачок, щоб донька теж могла гратися й не відчувала себе обділеною.
Діти були в захваті.
— А чому бабуся не прийшла? — запитав Тимоша. — Я хотів подякувати їй за подарунок.
— Вона трохи захворіла. Не хвилюйся, синку, я передам їй твою подяку, — відповіла Поліна. Її план був ідеальним, але вона не передбачила, що Маргарита Петрівна «одужає» через пару днів після дня народження Тимоші й прийде провідати онучку.
Тимоша ще не встиг забути про іграшки, він грав у них і з особливою радістю подякував бабусі за чудовий сюрприз, який вона так довго готувала.
— Ти найкраща бабуся, — сказав він. — Я так сильно тебе люблю!
Тимоша підійшов до Маргарити Петрівни, щоб її обійняти, але жінка, замість того щоб проявити ввічливість, відвернулася й пішла до онуки. Тимоша розгубився. Він був настільки приголомшений такою байдужістю, що навіть не зміг заплакати.
— Ти мене не любиш. Мама обдурила мене, — тихо сказав він.
— Справа в тому, Тимофію, що я не вважаю за потрібне обіймати чужих дітей. Ти мені не рідний, і я не відчуваю до тебе нічого, крім співчуття.
— Маргарита Петрівна, що ви таке кажете?! — Поліна почула уривок фрази й не могла повірити, що свекруха настільки безсердечна, щоб сказати малюкові таке в обличчя.
— Я звикла говорити правду. Нехай знає і більше не задає дурних питань. Вони мені набридли, — ніби нічого не сталося, відповіла свекруха.
Дарина теж напружилася. Вона більше не посміхалася бабусі. Дочка хотіла розплакатися через брата. Вона сприйняла слова Маргарити Петрівни буквально.
«Тимофій — чужий? Як це могло статися?» — не розуміла дівчинка, дивлячись на матір і брата очима, повними сліз.
— Ідіть, будь ласка. Негайно, — твердо сказала Поліна Маргариті Петрівні. — Ви тут чужа.
Свекруха не стала сперечатися. Вона мовчки поїхала додому. А ось Тимофій увесь вечір мовчав і не торкався іграшок.
Коли Ігор прийшов додому, то відразу зрозумів, що в родині проблеми. Усі були ніби не такими, як вранці.
— Що сталося? Мати знову щось витворила?
Поліна не хотіла скаржитися, але сльози самі потекли по щоках. Вона розповіла чоловікові все, що сталося, і Ігор так розлютився на матір, що хотів негайно поїхати до неї.
— Не треба. Вона нас ніколи не зрозуміє. Для неї не існує інших точок зору, тільки її — правильна.
— Гаразд. Значить, вона більше не приїжджатиме. Розкол у родині — це не те, на що я розраховував, створюючи наш затишний острів щастя й благополуччя. Якщо мати не хоче приймати нас як єдине ціле, то нехай залишається сама по собі. Ми не ділимося на частини.
— Тату… а я справді чужий? — тихо запитав Тимоша, підійшовши до батька.
Ігор трохи подумав, а потім сказав синові дуже важливі слова, які дозволили дитині знову повірити батькам.
— Бабуся не вважає тебе рідним, тому що вона й справді тобі не рідна. Вона для всіх нас — чужа людина. Ти — мій син, Дарина — моя дочка. А бабуся… вона просто була моєю мамою.
— А, я зрозумів. Вона усиновила тебе й виховувала.
— Саме так. Тому вона тобі не рідна. Ось і все, — кивнув Ігор.
— То ми з тобою рідні? І я не чужий?
— Звісно, ні, синку. Ви з Дариною — мої. Хіба можна в цьому сумніватися? — посміхнувся батько, обіймаючи дітей.
Поліна тихо плакала, відвернувшись до вікна. Вона подумки дякувала Богу за чудового чоловіка, якого їй послали Небеса. А свекруха… вона й справді була чужою. Тепер уже без сумніву.
