Жанна тричі поспіль коротко й наполегливо подзвонила у двері. Ледь Лариса відчинила, сестра увійшла до передпокою, знімаючи плащ на ходу.
— Ти, звичайно, вибач, що я так, без попередження, — почала вона, — але я лише на хвилинку. Справа термінова.
Лариса відступила вбік. Що й казати, Жанна була у своєму стилі.
— Заходь, — запросила вона. — Чаю?
— Ой, та який чай. Не до чаю, — скривилася Жанна й сіла за кухонний стіл. — У Кості машина зламалася. Ремонт під п’ятдесять тисяч, уяви?
– Уявляю. Але до чого тут я?
Жанна подивилася на сестру так, ніби та щойно випалила якусь неймовірну дурницю. Проте вона змилостивилася й пояснила:
– Ну… йому ж якось на роботу їздити треба. А у нас діти!
Дітям Жанни було двадцять три та дев’ятнадцять років. Однак коли йшлося про «матеріальну допомогу», сестра зображувала їх якимись недотепами.
– П’ятдесят тисяч, – повторила Лариса й сіла навпроти.
– Ну так… – Жанна прикусила губу. – Для вас з Олегом це хіба гроші?
– Гм…
– Він же на своїй посаді за тиждень стільки заробляє! – продовжила Жанна. – А ми б’ємося, як риба об лід, а толку з цього…
– Зараз буде пасаж про те, що родині треба допомагати, – подумала Лариса.
І справді.
– Скажи мені, як сестра сестрі. Невже ти не допоможеш членам своєї родини? – промовила Жанна. І насупилася.
– Допоможу, – сказала Лариса після паузи. – Дам тридцять. Не в борг, просто дам. Але це востаннє цього року, Жанно. У березні ви ремонтували балкон, у серпні купували пральну машину. І ми допомагали. Просто нагадую.
Жанна стиснула губи:
— Тридцять. Ну… дякую, звичайно. Хоч щось.
Подяки в цьому «хоч щось» було як кі
Лариса переказала гроші з телефону одразу ж, у присутності сестри. Жанна перевірила надходження і сховала телефон у сумку. І одразу ж поквапилася. Біля дверей вона обернулася, поцілувала сестру в щоку і пробурмотіла, що та — її єдина опора в цьому світі.
Двері за нею зачинилися.
Через два тижні у матері був день народження. Раїсі Петрівні виповнювалося сімдесят вісім, і всі збиралися, як завжди, у неї. До шостої години невелика вітальня була повна людей.
У якийсь момент Лариса вийшла на свіже повітря.
Балкон у матері був довгим, у формі літери «Г», і весь час чимось захаращений, скільки б там не прибирали. Він тягнувся від вітальні до кухонного вікна. Лариса стала в дальньому кінці й раптом почула голоси родичів.
Вони стояли на кухні біля вікна. Говорили тихо, але кухня була поруч, і чутно було добре.
— …та марно у неї щось просити, — говорила Жанна. — Ось вона мені минулого разу кинула якісь крихти, наче жебрачці на паперть, і ще нагадала, яка вона у нас добра.
— Ой-ой, — подумала Лариса.
Інтуїція підказала їй дістати диктофон і все записати. Так вона й зробила.
– І не кажи, – відгукнувся чоловік Жанни Костя. – Сидить на мішку грошей, а за копійку готова зжерти.
– Та вона зовсім загордилася, що вже тут казати, – Рита, двоюрідна сестра, як завжди говорила «через ніс».
– Хоча вона… Ну, самі розумієте, з Івана в пана. А вони всі такі. Раніше в одному пальті три зими ходила, а як вдало вийшла заміж, так і ніс задерла до стелі. Ми для неї тепер бідні родичі. Я не здивуюся, якщо вона нас справді соромиться.
– Ну так, саме так, – підхопила Жанна. – Їй пощастило, а ми винні. Ну нічого, я їй це все нагадаю. Нехай не думає, що ми перед нею на цирлах ходитимемо. У них будинок, дві машини, а сестрі грошей нормально підкинути не хоче.
– Нічого, – сказав Костя. – Дотиснемо. Вона м’яка, її завжди можна розчулити. Поплач, і вона зглянеться.
Лариса вимкнула диктофон, ще хвилину постояла, а потім повернулася до вітальні. Сіла поруч із матір’ю, ніби нічого не сталося. Свято продовжилося.
Вночі вона не спала майже до третьої. Лежала й будувала плани.
Наступного ранку вона зателефонувала Жанні.
– Жанно, слухай, я тут подумала, – говорила вона тепло, – наступної суботи приїжджайте з Костею до нас, я накрию стіл, посидимо по-родинному. І я хочу вирішити питання з грошима нормально, по-людськи.
Жанна погодилася:
— Звичайно, дорога. Будемо!
Потім Лариса зателефонувала Риті й запросила й її теж. Потім подумала й вирішила заразом покликати ще й матір. У суботу о сьомій усі були в зборі. Перший тост підняли за сім’ю. Посиділи, поговорили.
Лариса нагодувала їх і напоїла.
Дозволила Кості двічі завести розмову про надійність німецьких двигунів і назвати суму. І коли за столом стало по-справжньому весело, розслаблена Жанна підморгнула сестрі:
– Ну що, сестричко, поговоримо про справу?
– А як же, – посміхнулася Лариса, – я ж саме для цього вас усіх і зібрала.
Вона принесла свій телефон, увімкнула диктофон, і на всю вітальню полилися слова Кості:
– І не кажи. Сидить на мішку грошей, а за копійку готова зжерти.
Потім почувся голос Рити:
– Та вона зовсім загордилася, що вже й казати. Хоча вона… Ну, самі розумієте… А вони всі такі. Раніше в одному пальті три зими ходила…
Гості з жахом дивилися на телефон. Ніхто не промовив ані слова. Лариса зупинила запис.
– Це твої слова. На маминій кухні тиждень тому, поки я стояла на балконі за рогом. Я все чула. І хочу тебе трохи поправити, Рито, – звернулася вона до двоюрідної сестри.
– Я в одному пальті не три зими проходила, поки ми піднімалися, а сім. І ніхто з вас тоді й гривні мені не запропонував. А тепер я, значить, багачка, і всім повинна допомагати.
— Ларисо, ти чого, це ж був жарт, ну, базікали за чаркою, — заїкаючись, промовила Жанна і одразу замовкла під поглядом старшої сестри.
– Ні, Жанна, ви не жартували, – посміхнулася Лариса й показала на телефон. – Ось свідок. Він-то вже не збреше.
Жанна відкрила рота, але не змогла вимовити ні слова. Костя поставив келих і спробував перейти в наступ.
– Слухай, родичко. А чого це ти чужі розмови підслуховуєш, та ще й записуєш?! – обурився він. – Це низько.
Тут заговорив Олег, який досі мовчав:
– Низько, родичу, – він виразно подивився на Костю, – це шепотітися на чужій кухні. Низько — це постійно витягувати гроші з своячениці й обливати її брудом за спиною. А ось слухати розмови на материнській кухні людина має повне право.
Костя замовк.
— Ось моє рішення щодо грошей, — сказала Лариса, і всі повернулися до неї. — Я не дам ні гривні. Нікому. Ні на машину, ні на ремонт, ні на що взагалі.
А знаєте чому? Тому що я давно вже перестала бути вам рідною, а стала для вас грошовим мішком. Ну що ж, грошовий мішок ви й втратили.
І вона з незворушним виглядом відпила зі свого келиха.
Після паузи гості почали розходитися. Першою пішла Жанна.
– Мене тут більше не буде! – ображено вигукнула вона.
Костя пішов слідом за дружиною. Рита зібралася йти за ним, бурмочучи вибачення. Через п’ять хвилин у передпокої грюкнули двері, і в будинку залишилися лише Лариса, Олег та мати.
Раїса Петрівна довго сиділа мовчки. Потім вона підняла очі на дочку.
– Пробач мене, – попросила вона. – Адже я… Я думала, що сім’ї треба допомагати… А воно ось як.
— Тобі нема за що просити вибачення, мамо, — відповіла Лариса й накрила її руку своєю. — Ти тут ні до чого.
Жанна більше не дзвонила й не просила грошей. Від спільних знайомих Лариса іноді чує, що сестра представляє її як зарозумілу багачку, яка влаштувала скандал з нізвідки.
Лариса з цим не сперечається. Хоча їй, звичайно, гірко усвідомлювати, що вона й справді була для сестри лише тим самим горезвісним «грошовим мішком».
