Я старша дитина у звичайній сільській родині, де вся увага батьків була спрямована на молодшого брата. Навіть після смерті батька нічого не змінилося: мати більше балувала сина, а мені діставалося за немитий посуд.
Мені часом було прикро до сліз, але нічого не могла з цим вдіяти. Тому, коли виповнилося 18 років, я вийшла заміж і покинула домівку. Через рік сама стала мамою і сподівалася, що життя зміниться на краще, але помилилася з чоловіком.
Він виявився великим любителем промочити горло і навіть піднімав на мене руку. Щоразу він клявся, що подібне ніколи не повториться, і я йому вибачала. Я прожила в такому жахіття десять років.
Потім мій терпець увірвався, і я з донькою на руках не повернулася до матері. Брат на той момент уже влаштувався на хорошу роботу, благополучно обзавівся сім’єю і переїхав жити в місто.
Мати не могла натішитися успіхами сина, а коли той приїжджав у додому погостювати, то старенька не знала, де посадити гостя. Не забувала вона й щедрі гостинці його дітям давати, хоча моїй доньці тільки кілька цукерок діставалося.
Коли всі збиралися у вітальні, я стояла біля плити, готувала святковий обід і накривала на стіл – рідними це сприймалося як належне. Потім гості їхали, а я мила посуд і прибирала в домі. Як сказала мати, брат – гість, а я – господиня.
Тому я й не обурювалася, а намагалася всім догодити і проявити гостинність. Я поступово налагоджувати побут: у хаті, що обсипалася, за свої гроші зробила ремонт, привела її до ладу й облаштувала присадибну ділянку.
Уперше за багато років двір набув пристойного вигляду, але від матері подяки я так і не дочекалася. А брат мої зусилля сестри. Не встигла я відчути себе господинею, як брат обмовився, що забере половину всього.
Мати тоді підтвердила, що різниці між нами не бачить і все господарство після її смерті слід розділити навпіл. Хоча брат уже мав на той час квартиру і машину, а я всі зароблені кошти витратила на ремонт старого будинку.
Тоді я зрозуміла, що потрібно було думати про власне житло, а не вкладатися в те, що мені належати не буде. Витерши сльози, я поставила собі за мету: чого б це не коштувало – купити квартиру в місті!
Я працювала не покладаючи рук, але свого домоглася. Через 10 років стала власницею однокімнатної квартири, в яку переселилася разом із донькою. Тепер моя мати залишилася сама чекати, коли хто-небудь приїде в гості.
Брат приїжджає в село на машині, але мене з собою не кличе. Та й сама я не горю бажанням зустрічатися зайвий раз із братом, тому добираюся до матері автобусом. Зідзвонюємося рідко, і розмова “ні про що”, бо ми віддалилися.
А мати не може зрозуміти, чому між усіма нами зіпсувалися стосунки. Адже вона впевнена, що нас виховала правильно і любить однаково. Але чи так це є? Чи може я все ж таки заслуговую на вдячність за свої старання?
