Коли мій Андрій почав зустрічатися з Іванкою, я не могла натішитися ними, така красива була пара. Відразу видно було, що вони любили один одного: всюди ходили разом, дівчина часто бувала у нас вдома, та й до мене відносилася добре.
Все було чудово, доки одного разу вони не посварилися і не розійшлися. Син дуже переживав, навіть говорив мені страшні речі, що не зможе без неї.
Я, довго не думаючи, пішла до Іванки і сама привела її в наш дім – миритися. Якби ж я тоді знала, що своїми руками руйную своє материнське щастя!
Олена не може пробачити собі, що сприяла примиренню Андрія та Іванки, адже саме після цього вони вирішили одружитися.
Незабаром відгуляли гучне весілля, у молодят народився первісток, і все наче було добре. Але з часом Олена почала помічати, що ставлення невістки до неї дуже змінилося.
«Іванка не терпіла, якщо Андрій прислухався до моїх порад. На все мала власну думку, яка відрізнялася від моєї, і завжди схиляла сина слухати саме її. Поступово вийшло так, що вони почали менше до нас приходити, до себе теж кликали все рідше, та й малюка мені не давали.
Ображалися на якісь дрібниці, і врешті взагалі припинили будь-яке спілкування зі мною. А я ж навіть не знаю, в чому моя вина!»
«Маючи дорослого сина, живу сама, як билинка»З того часу минуло вже понад п’ятнадцять років, а в їхніх стосунках так нічого і не налагодилося.
Пані Олена з сумом говорить, що це саме невістка вкрала в неї сімейний спокій і затишок.
«Вже багато років пройшло, як син припинив до мене приходити. Люди казали, що в нього вже троє діточок, а я навіть не знаю, як вони виглядають… Доки він не був одруженим, все було добре, золотою був дитиною!
А тепер потрапив під вплив дружини і став зовсім чужим. Забув рідну матір, позбавив онуків – і ось я живу сама, ще й без вини винувата.
Не знаю, чи згадує він мене хоч інколи, але я щодня молюся за нього і за його дітей, щоб були здорові. Можливо, з часом він прозріє і зрозуміє, якої помилки допустився. Бо не шанувати власних батьків – то великий гріх…»
