Він блукав нічним містом, сильно хитаючись, після того як прийняв на душу чималу порцію . Куди він заблукав? Йому це було байдуже. Місто рідне, і ноги самі приведуть додому. Він був зайнятий важливішою справою — філософствував уголос.
— Чому, чому у мене таке життя? Двадцять сім – у друзів діти в школу пішли, а від мене всі дівчата через місяць йдуть – це в кращому випадку.
Грубий? Та не грубий я… Хоча грубий. Таким чоловік і повинен бути, – Микита посміхнувся. – Єдине, що мені в житті вдалося – це бізнес. До мільйонера мені, звичайно, далеко, але на гарне життя вистачає.
Раптом зупинився, схопився за голову, з очей полилися сльози:
– Стільки грошей віддав цьому лікарю, а в результаті: «Нічим допомогти не можу. Ось вам адреса одного столичного світила в цьому питанні. Але, думаю, і він не допоможе». А ось я візьму і завтра ж поїду до цього лікаря.
Підійшов до мосту. Подивився на темну гладь річки:
— Стрибнути, чи що? Річка глибока — все в воду, — ще раз подивився на річку. — Ні, не буду. Холодно. Та й Сократ не нагодований. Піду додому.
Він рушив по мосту, і тут побачив посередині мосту жінку, дуже молоду. На грудях рюкзак з маленькою дитиною. Вона стояла й дивилася на воду. І раптом вилізла на перила мосту. Встала на верхню поперечину, розставила руки й…
Микита кинувся до неї. Встиг схопити її за талію, притиснув до себе, і вони разом впали на асфальт. Дитина заплакала.
— Ти що, дурепа? — закричав Микита, миттєво протверезівши.
— Що тобі треба? Навіщо лізеш туди, куди не просять? — і вона заревіла.
– Так, мені чомусь здалося, що тобі зарано на той світ, – кивнув на плачучу дитину. – А їй тим більше. Все, вставай і вали додому до чоловіка або до мами! Хто у тебе там?
– У мене немає ні дому, ні чоловіка, ні мами. У мене нікого немає!
– Ось ще ,звалилася на мою голову, – поставив її на ноги разом з дитиною. – Ходімо.
– Нікуди я з тобою не піду. Раптом ти ма..як!
– Ходімо я сказав! Ти подивися, злякалася вона мене.
***
Вони йшли нічним містом під плач дитини. Нарешті, Микита не витримав:
– Чому вона у тебе весь час реве?
– Хоче їсти! – жінка притиснула дитину до грудей.
– Так дай їй молока.
– У мене немає ні молока, ні грошей.
– І мізків – теж, – чоловік озирнувся. – Он продуктовий магазин, нічний. Ходімо, купимо молока.
***
Касир і охоронець підозріло оглянули нічних покупців. Але Микита рішуче взяв кошик і кивнув головою супутниці:
– Ходімо, – повернувся до касира. – Де у вас молоко?
– Там, – вказала та пальцем.
Підійшли до вітрини.
— Бери, яке треба! — наказав Микита.
— Це, — взяла один пакетик.
— Бери більше. Скільки треба — стільки й бери! — зачекав, поки вона складе пакети в кошик. — Що ще треба?
— Підгузки.
– Підгузки, добре ,де вони?
– Ось там лежать, – по її обличчю промайнула посмішка.
– Бери!
– А вологі серветки можна?
– Можна.
Підійшли до каси. Микита простягнув картку.
– Ми приймаємо тільки готівку, – повідомив касир.
Він дістав згорнуту пачку тисячних купюр. Подав одну.
– Решти немає, – пролунала відповідь.
– Дайте на решту шоколадку, – роздратовано тицьнув пальцем. – Цю.
***
Вони зайшли до квартири. Жінка озирнулася. Здивовано похитала головою. А господар зняв черевики й кинувся до холодильника, дістав рибу й кинув її коту, що підбіг, потім дістав сік і почав жадібно пити. Напившись, підійшов до гості:
— Ночуватимеш у цій кімнаті, — почав показувати пальцем. – Кухня, туалет, ванна. Я йду спати.
І попрямував до іншої кімнати. Зупинився, обернувся:
— Як тебе звати?
— Оксана.
***
«Схоже, не злочинець! — зайшла на кухню, увімкнула газову плиту, поставила чайник. – Ох, же дурепа! Ледь лиха не наробила! Якби не цей божевільний. А що б ми з Русланом робили вночі на вулиці? Замерзли б. Завтра все одно вижене. Ну що ж, хоч сьогодні в теплі побудемо».
Закипів чайник. Побігла в кімнату, на яку він вказав. Поклала плачучу дитину на ліжко. Дістала з кишені рюкзачка пляшечку. Побігла назад на кухню. Вимила, налила молока, розбавила окропом.
Малюк жадібно випив усе. І почав засинати. Протерла його вологою серветкою й одягла підгузок. Заснув.
Сходила в туалет, помилася. Знову зайшла на кухню. І тут згадала, що давно не їла.
Відкрила холодильник. Рука сама схопила шматок копченої ковбаси й засунула в рот. Поки пережовувала, відрізала шматок булочки, ковбаси, сиру.
Коли голод вщух, зрозуміла, що вчинила не дуже пристойно. Махнула рукою, лягла на ліжко поруч із сином і відразу заснула.
***
Ранок. Вночі кілька разів вставала, годувала сина. Йому вісім місяців – постійно хоче їсти. Чула, як вночі вставав господар. І зараз встав.
«Пора, — обережно встала, щоб не розбудити сина. — Хороше не може тривати вічно».
Він щось робив біля плити. Швидко вмилася, зайшла на кухню.
– Сідай! – він кивнув на стілець. – Зараз я приготую яєчню.
– Краще ти сідай! – вона злегка відштовхнула його від плити.
Вона дістала свіжий кріп, дрібно нарізала його та посипала яєчню. Уважно подивилася на склянки. Ретельно їх вимила. Приготувала каву.
Він весь цей час дзвонив по телефону, комусь наказував, з кимось лаявся. Оксані здавалося, що чоловік її зовсім не помічає. Поїв, випив кави. Встав.
Жінка напружилася, завмерла в очікуванні:
«Все, зараз вижене!»
– Оксано, слухай уважно! Я зараз поїду на тиждень. Найголовніше, годуй кота, його звати Сократ. Не смій годувати його якимось кормом! Він їсть свіжу рибу, свіже м’ясо. У мій кабінет не заходь! В інших кімнатах роби, що хочеш.
Тут із спальні пролунав плач. Оксана підхопилася зі стільця, запитально поглянула на чоловіка.
– Іди! – кивнув він.
Через п’ять хвилин вона повернулася з дитиною на руках. На столі лежали гроші:
– Гадаю, на тиждень тобі вистачить, – він кивнув на гроші. – Я пішов.
Він зробив крок до дверей. І тут малюк простягнув до нього свої ручки й вимовив щось, схоже на «та-то». Швидше за все, це здалося Микиті. Але чомусь так стиснулося серце. Адже татом він ніколи не буде.
– Оксано, можна я візьму його на руки? – вимовив він несподівано навіть для себе.
– Бери! – подала йому дитину, і тут же на її обличчі промайнула посмішка. – Ти ніколи дітей на руках не тримав?
-Ні.
– Ось так треба!
Дитина видавала якісь звуки радості й весело махала ручками. А Микита зачаровано дивився на це диво.
«У мене ніколи не буде сина», – його обличчя похмурніло, він віддав дитину матері.
І пішов.
***
Він повертався додому. І цей столичний світило сказав, що у нього не буде дітей. Настрій – жахливий:
“Навіщо мені стільки грошей, чотирикімнатна квартира, машина? Чоловік повинен заробляти гроші для сім’ї. У квартирі у мене постійно бруд і безлад. ”
З похмурим обличчям зайшов у свою квартиру… Навколо ідеальна чистота. На обличчі жінки винна посмішка.
Перед очима промайнули дитячі ручки.
Сумка з речами впала на підлогу, а руки самі потягнулися до малюка.
Він раптом зрозумів, що знайшов свою сім’ю, або вони його знайшли, та вже немає ніякої різниці.
