Катерина задумливо перебирала новорічні іграшки, дістаючи їх зі старої коробки. Кожна іграшка зберігала свою історію – ось скляна куля, куплена ще в перший рік заміжжя, а ось кумедний сніговик, подарований племінницею.
Цього року Катерина вирішила прикрасити будинок заздалегідь, щоб створити святковий настрій і насолодитися затишною атмосферою в повній мірі.
– Катю, ти не повіриш! – пролунав голос Віктора з передпокою. – Мама таку ідею запропонувала!
Катерина завмерла з тендітною сніжинкою в руках. Щось в інтонації чоловіка насторожило. За п’ятнадцять років шлюбу вона навчилася вловлювати ці ледь помітні нотки занепокоєння в його голосі. Зазвичай вони віщували чергову “геніальну” ідею Ольги Іванівни.
– Яку саме? – запитала Катерина, намагаючись зберігати спокій.
Віктор пройшов на кухню, налив собі води і повільно, немов готуючись до складної розмови, почав:
– Розумієш, мама вирішила, що новорічні свята – ідеальний час для ремонту вітальні. Каже, все одно всі вдома сидять, робити нічого…
Катерина обережно поклала сніжинку назад у коробку. В голові пронеслися спогади про минулорічні свята, коли Ольга Іванівна наполягла на генеральному прибиранні свого гаража. Три дні вони розбирали мотлох, який свекруха збирала десятиліттями, а в підсумку більшу частину речей вона так і не дозволила викинути.
– Вітю, – Катерина намагалася говорити спокійно, хоча всередині все кипіло, – ми ж обговорювали плани на свята. Пам’ятаєш? Збиралися влаштувати кіномарафон з дітьми, приготувати імбирні пряники…
– Так-так, звичайно, – Віктор присів на краєчок стільця, нервово постукуючи пальцями по столу. – Але мама вже купила фарбу і шпалери. Каже, нам всього-то пару днів витратити…
Катерина відвернулася до вікна. За склом кружляли рідкісні сніжинки, створюючи той самий чарівний настрій, якого вона так чекала. Останні місяці видалися особливо важкими на роботі – два великих проекти, постійні переробки. Вона мріяла про ці свята як про ковток свіжого повітря.
– А чому саме зараз? – запитала Катерина, хоча чудово знала відповідь. – Чому не влітку чи навесні?
– Ну як же, – Віктор розвів руками, – зараз всі вдома, можемо допомогти. Та й фарба вже куплена…
Катерина згадала, як познайомилася з Віктором. Тоді її підкупила його доброта і м’якість. Він завжди намагався допомогти, підтримати, бути уважним. Але з часом стало зрозуміло, що ця ж м’якість робить його зручною мішенню для маніпуляцій Ольги Іванівни.
– Знаєш, – Катерина повернулася до чоловіка, – мені здається, твоя мама спеціально вибирає свята для своїх витівок. Минулого року гараж, тепер ремонт…
– Катю, ну що ти таке кажеш? – Віктор занервував ще більше. – Мама просто хоче зробити ремонт, а ми можемо допомогти. Хіба погано допомагати батькам?
– Допомагати не погано, – погодилася Катерина. – Погано те, що це завжди відбувається за рахунок наших планів. Пам’ятаєш, як минулого року діти чекали, що ми поїдемо кататися на ковзанах? А замість цього розбирали старі речі в гаражі.
Віктор мовчав, дивлячись у підлогу. Катерина знала цей погляд – чоловік розумів її правоту, але не міг знайти в собі сили протистояти бажанням матері.
– Ольга Іванівна знає, що у нас були свої плани? – запитала Катерина, хоча здогадувалася про відповідь.
– Я не встиг сказати, – пробурмотів Віктор. – Вона так натхненно розповідала про ремонт, показувала шпалери, які вибрала…
Катерина втомлено потерла скроні. Історія повторювалася знову і знову. Ольга Іванівна ставила всіх перед фактом, а потім ображалася, якщо хтось був не в захваті від її ідей.
– Мама каже, там роботи на пару днів, – продовжував Віктор. – Якщо почнемо тридцять першого зранку…
– Тридцять першого?! – Катерина навіть не намагалася приховати обурення. – У день, коли я збиралася готувати святкову вечерю? Коли діти чекають, що ми будемо разом прикрашати ялинку? А ще запланований похід у парк, пам’ятаєш?
– Ну, ялинку можна і тридцятого прикрасити, – невпевнено запропонував Віктор. – А в парк встигнемо ще сходити.
– Справа не в ялинці, – Катерина відчула, як до горла підступає клубок. – Справа в тому, що я втомилася від того, що наші плани завжди відсуваються на другий план. Я теж хочу провести свята зі своєю сім’єю, а не фарбувати стіни в чужій квартирі.
Віктор підняв на неї розгублений погляд. В його очах читалося бажання догодити всім одразу, але це було неможливо. Катерина дивилася на чоловіка і розуміла: час розставити пріоритети.
Жінка підійшла до вікна, спостерігаючи, як сніжинки повільно кружляють у світлі ліхтаря. За спиною почулося тихе зітхання Віктора. У цій тиші кожен з них осмислював ситуацію по-своєму.
Катерина відчувала, як всередині наростає рішучість. Час було сказати те, що давно назріло.
Вона повільно повернулася до чоловіка, готуючись вимовити слова, які змінять звичний хід речей. У цей момент у пролунав дзвінок телефону – дзвонила Ольга Іванівна, немов відчувши, що зараз вирішується доля її грандіозних планів.
Віктор смикнувся до телефону, але Катерина зупинила його жестом. Потрібно було договорити, не відкладаючи.
– Вітю, послухай, – Катерина говорила тихо, але твердо, – я не поїду фарбувати стіни. Я зустрічатиму Новий рік вдома, як і планувала.
Телефон продовжував дзвонити, наполегливо вимагаючи уваги. Віктор переводив розгублений погляд з дружини на мобільний і назад.
– А як же мама? – тільки й зміг видавити Віктор.
– Ольга Іванівна доросла людина, – Катерина підійшла до коробки і почала розплутувати гірлянду. – Якщо їй так необхідний ремонт, нехай найме працівників. Або дочекається весни, коли ми всі зможемо спокійно допомогти.
Телефон нарешті затих. Катерина продовжила прикрашати будинок, демонстративно ігноруючи напружене мовчання чоловіка.
Гірлянда м’яко засвітилася різнокольоровими вогнями, відбиваючись у скляних кулях. В іншій ситуації ця картина викликала б розчулення, але зараз Катерина відчувала лише рішучість відстояти своє право на свято.
Наступні дні пролетіли в клопотах і приготуваннях. Катерина складала список улюблених страв, пекла імбирні пряники, розвішувала по будинку мішуру і вінки з іграшками. Віктор мовчав, але його осудливі погляди говорили голосніше за будь-які слова.
Тридцять першого грудня Віктор встав рано. Катерина почула, як чоловік збирається в передпокої.
– Ти куди? – запитала вона, хоча відповідь була очевидна.
– До мами. Вона одна не впорається, – Віктор натягував куртку, уникаючи дивитися дружині в очі. – Сподіваюся, ти все-таки одумаєшся і приїдеш допомогти.
Катерина мовчки дивилася, як чоловік іде. У грудях щеміло від образи, але жінка була впевнена у своїй правоті. Весь день вона провела в приємних клопотах – накривала святковий стіл, телефонувала подругам і батькам, яких запросила на вечір.
До восьмої години будинок наповнився веселими голосами. Мама Катерини, Ніна Петрівна, допомагала з останніми приготуваннями, а батько, Павло Андрійович, розважав усіх історіями з молодості.
Подруги принесли ігристе і десерти, створюючи затишну, майже сімейну атмосферу.
– А де Віктор? – поцікавилася Ніна Петрівна, розставляючи келихи.
– У мами, – коротко відповіла Катерина, сподіваючись уникнути подальших розпитувань.
Близько одинадцятої вхідні двері грюкнули – повернувся Віктор. Чоловік виглядав втомленим і роздратованим. Фарба на рукаві сорочки і плями шпаклівки на джинсах давали зрозуміти про те, як він провів день.
– Добрий вечір, – привітала Віктора Ніна Петрівна. – Як Ольга Іванівна?
– Все ще робить ремонт. Одна, – Віктор кинув багатозначний погляд на Катерину. – Тому що деякі вирішили за краще веселитися.
У кімнаті повисло незручне мовчання. Подруги Катерини перезирнулися, явно відчуваючи себе не в своїй тарілці.
– Вітю, може, приєднаєшся до нас? – Катерина спробувала розрядити обстановку. – Я приготувала твій улюблений салат.
– Звичайно, – процідив Віктор, – ти тут веселишся, поки літня людина самотужки фарбує стіни. Дуже по-сімейному.
– Так, молодь, – втрутився Павло Андрійович, – давайте не будемо псувати свято.
Але Віктор уже завівся:
– А що не псувати? – підвищив голос чоловік. – Мати просить допомоги раз на рік, а дружина навіть у цьому відмовляє! Ти хоч розумієш, Катю, як егоїстично це виглядає?
Катерина повільно поставила келих на стіл. У кімнаті стало так тихо, що було чути, як цокає годинник на стіні.
– Ти називаєш це “раз на рік”? – тихо запитала Катерина. – А як щодо генерального прибирання за день до Великодня? Або ремонту даху? Або нескінченних прохань перевезти меблі, поміняти люстру, переклеїти шпалери?
Ніна Петрівна спробувала втрутитися:
– Може, нам краще піти?
– Ні, мамо, залишайтеся, – твердо сказала Катерина. – Нехай всі чують, як це насправді виглядає.
Святковий вечір був безнадійно зіпсований. Гості незабаром розійшлися, залишивши подружжя наодинці з їх недомовленістю і образами. Ця ніч стала переломною в їхніх стосунках.
Через кілька днів, коли перші емоції вщухли, Віктор несподівано запропонував поговорити.
– Катю, – почав чоловік, присівши на край дивана, – я багато думав про те, що сталося. Можливо… ну це… ти маєш рацію щодо мами. Катерина здивовано підняла очі від книги. Це було вперше, коли Віктор визнавав існування проблеми.
– Розумієш, – продовжував Віктор, смикаючи край диванної подушки, – я просто звик, що мама завжди знає, як краще. Але зараз я бачу, що це не зовсім так.
– Вітю, твоя мама планує наше життя, немов ми досі діти, – промовила Катерина, відкладаючи книгу.
– Знаю, – зітхнув Віктор. – Просто раніше мені здавалося, що так правильно – завжди допомагати батькам.
Катерина присунулася ближче до чоловіка:
– Допомагати – це добре. Але не коли допомога перетворюється на маніпуляцію.
Того вечора вони довго розмовляли. Вперше за багато років дійсно чули один одного. Катерина чітко позначила свої кордони:
– Я готова допомагати твоїй мамі, Вітю. Але за своїм бажанням, а не на вимогу. І не на шкоду нашій сім’ї.
Найскладнішою виявилася розмова з Ольгою Іванівною. Віктор довго збирався з духом, перш ніж набрати номер матері.
– Мамо, нам треба поговорити, – голос Віктора тремтів, але був твердий. – Я більше не зможу приїжджати за першим твоїм покликом.
– Що значить не зможеш? – обурилася Ольга Іванівна. – Я твоя мати! Ти зобов’язаний допомагати!
– Ні, мамо. Я люблю тебе, але у мене є своя сім’я. І ми з Катею будемо самі вирішувати, як проводити наш час.
Після цієї розмови Ольга Іванівна тиждень не дзвонила – демонстративно ображалася. Але вперше в житті Віктор не кинувся її втішати.
Поступово життя почало змінюватися. Катерина і Віктор стали більше часу проводити разом, планувати спільні вихідні, обговорювати майбутнє. Їхні стосунки немов отримали друге дихання.
– Знаєш, – сказала якось Катерина, – я боялася, що все це зруйнує наш шлюб. А вийшло навпаки.
Віктор обійняв дружину:
– Ти мала рацію. Іноді потрібно вміти говорити “ні”, навіть близьким людям.
Наступний Новий рік подружжя зустрічало удвох, діти поїхали в гірськолижний табір.
Свято без криків і образ, без нав’язаних планів і чужих бажань. Просто насолоджувалися товариством один одного, затишком їхнього спільного дому і розумінням того, що нарешті навчилися поважати кордони один одного.
Ольга Іванівна теж поступово прийняла нові правила гри. Її прохання про допомогу стали рідшими і делікатнішими. А коли навесні затіяла ремонт кухні – найняла працівників, лише зрідка радячись з сином по телефону.
Катерина дивилася на чоловіка і думала про те, як важливо було не здаватися, відстоюючи своє право на власний простір і час.
Це не зробило її поганою невісткою – навпаки, тепер стосунки з Ольгою Іванівною стали спокійнішими і поважнішими.
