Я всього лише хотіла допомогти своїй дочці Я була впевнена, що вона цінує мене та все те, що я роблю, але виявилося, що це не так. Так вийшло, що моя дочка вийшла заміж дуже пізно – аж у 29 років.
Я їй постійно радила якнайшвидше завести дітей, адже це нікуди не годиться. Та й онуків мені хотілося встигнути поняньчити. На щастя, все вийшло так, що краще не придумаєш.
Я стала бабусею для двох чарівних онучок-близнючок. Словами не описати, як ми всі були щасливі. Звичайно, дочці було важко одразу з двома малюками.. Тому коли вона запропонувала мені переїхати до них у місто.
Я навіть не роздумуючи погодилася. А що мені пенсіонерці роздумувати? У квартирі місця хоч і не надто багато, але діти ще зовсім крихітні. Я багато допомагала, жила в тій же кімнаті, що й мої онуки, вставала ночами до них.
Таня з чоловіком могли спокійно спати та не хвилюватися. Я також допомагала прибирати та готувати, щоб донька більше відпочивала і набиралася сил. Так, з однією дитиною їй точно було б простіше, а з двома без допомоги вже не обійтись.
При тому, що зять допізна працює і помічник навіть по дому з нього нікудишній. Ще за ним потрібно доглядати та смачно годувати. Тому я їх врятувала, коли це було найпотрібніше. Але на те я й мати
Все-таки мені здавалося, що вони цінують мою допомогу. Я ж для них намагалася зробити так, щоб їм було легше. Десь підказувала, десь пояснювала. Але потім я відчула себе зайвою у їхній квартирі.
Випадково почула одну розмову. Виявилося, що зять вважає мене не помічницею, а тягарем. Прямо доньці сказав, що вранці, щоб у ванну потрапити, йому доводиться у черзі стояти. А що буде, коли дівчатка підростуть?
Тісно йому стало у своїй квартирі. Дочка відповіла, що рідну матір вона на вулицю виганяти не збирається. Зять, у свою чергу, заперечив, що було краще, коли я жила в селі та займалася там своїми справами. На тому розмова і затихла.
Мене це дуже образило, але я вирішила не подавати знаку. Перед травневими святами збиралася додому. Доньці сказала, що поїду родичів провідати. Вона була не проти. Тим більше, що онуки вже підросли, та й дочка вже краще почувалася і могла справлятися самостійно.
За ті роки, що я жила у дочки, мій будинок змінився у гірший бік. Без ремонту тут не обійтися, але за які гроші його робити, я не знаю. Не на пенсію ж. Але доведеться якось жити.
Дочці сказала, що поїду на тиждень, але повертатись не збираюся. Вона подзвонила днями спитати, коли повертаюся. Я й сказала, що ще трохи хочу у селі пожити. По голосу чути було, що вона зраділа.
Сказала мені, що коли щось потрібне, то вони обов’язково привезуть. А я дивлюся на ці обшарпані стіни і думаю, що заслуговую на краще ставлення. Як була потрібна, так звали. А як не потрібна стала, то живи у напівзруйнованому будинку.
