Мати єдину дитину, коли тобі 38 років, і не балувати її – це щось на межі фантастики. Напевно, так працюють інстинкти, але по-іншому ми з чоловіком просто не могли. Крім того, до цього в нас було багато спроб і все закінчувалося погано. Не хочу навіть згадувати.
Уже в дитячому садочку виховательки дорікали нам у тому, що син був дуже розпещений. Вимагав собі всі іграшки, не хотів ні з ким ділитися. Пробував забрати чиїсь речі собі додому, плакав. Хорошого мало, але це лише дитина. Навіть дорослі змінюються з часом, а діти так поготів.
Але в школі подібні сигнали продовжували надходити. Ми намагалися дати нашому синові все найкраще. Тому не скупилися на репетиторів, гарний одяг, кишенькові гроші та інше – все, що було потрібно. Він був твердим хорошистом, але його час від часу викликали до директора.
Він не був забіякою, але міг зірвати урок через якусь дрібницю. Однокласник списав на контрольній? Точно буде скандал. Учитель поставив низьку оцінку? Урок не буде нормально тривати, поки це питання не буде вирішено. І справа була зовсім не в оцінках як таких. Його і трійка б влаштувала.
Але сам факт того, що сина десь утискають… Для нього це було неприйнятно. Ми сподівалися, що такі прояви характеру допоможуть йому в дорослому житті. Амбітність потрібна, якщо не хочеш усе життя орати на заводі, чи не так? Але однокласники думали інакше.
Сину часто доводилося битися за свої переконання. Добре хоч він не вчився в наш час. Зараз діти здебільшого більш м’які та лояльні, а в минулому справа була б куди серйознішою. Вступити до інституту на бюджет не вийшло. Оцінки були занадто низькими, та й іспити син би не потягнув.
Тому довелося затягнути паски й розщедритися на контракт. Не те щоб це якось мотивувало сина, але без освіти в сучасному світі нікуди. На жаль, після третього курсу його вигнали. Неуспішність і часті прогули, а домовитися не було жодної можливості. Йти працювати син не захотів.
Він пробував якісь схеми в Інтернеті, але для цього треба було вкласти певну суму грошей. У нас їх не було, а банк відмовився давати кредит. Крім того, через півроку виявилося, що все це мильна бульбашка і, врешті-решт, вона лопнула, залишивши багатьох вкладників без копійки в кишені.
Тоді син спробував себе в маркетингу. Він їздив містом і роздавав буклети з рекламою нового китайського товару. Ця історія тривала недовго, конкуренти набрали ще більше таких самих хлопців, і закінчилося все тим, що товар став настільки масовим, що вже не приносив прибутку.
Агентам навіть не видали зарплату, а засновники “фірми” просто зникли. Він став офіційно безробітним. Ми, звичайно ж, не стали йому нічого пред’являти. Куди піти молодій людині в такій ситуації? Він продовжував жити з нами в нашій двокімнатній квартирі.
Єдине, чого я боялася, що він почне захоплюватися комп’ютером, замкнеться в собі і перестане виходити на вулицю. Якийсь час так і було, але потім він познайомився з дівчиною. Вона – складна людина і теж ніде не працює. Носить кричущу косметику. Але для сина вона як ангел із небес.
Мені, як матері, приємно думати, що в сина є пара, але я розумію, якщо ці діти не навчаться виживати в суспільстві, все закінчиться дуже і дуже сумно. А проблема в тому, що вони обидва не хочуть змінюватися. Мій чоловік, попри вік, продовжує працювати і навіть має підробіток.
Я теж іноді ходжу прибирати в офіси біля дому. Це займає мінімум часу і сил, зате платять завжди вчасно. Якщо поєднувати, виходить непогана сума. Але вона все одно зникає, коли приходить час купувати продукти, а молодь нам нічим не допомагає. Дівчина сина вже перевезла свої речі до нас.
Тож вона в нас надовго. І я зовсім не проти: вони ж завжди у своїй кімнаті сидять, але мене дратує, що дівчина ніколи навіть не привітається. Не запитає, як справи. Може на весь день зайняти ванну кімнату, а вночі піти ритися в холодильнику. Таке ставлення формується через те, що я її не знаю.
Але все ж це викликає негатив. Син каже, що вони вже практично заміжня пара. Тож нам із батьком треба навчитися її сприймати як члена сім’ї, а я навіть не бачила її батьків. Тільки друзів. Вже ці кровососи частенько до нас заходять. Дуже галасливі. З ними я вже говорю по-іншому.
Не стримую себе, бо балагану у своєму домі не потерплю, але це все теж негатив і роздратування. Ми порахували з чоловіком, що купити квартиру синові в нас не вийде. Грошей не вистачає.
Якщо брати іпотеку, то невідомо, чи стануть вони за неї платити, навіть якщо ми допоможемо з першим внеском, а такі гроші втрачати ніяк не можна. Але молоді потрібен простір, а нам – спокій.
