Таня сиділа на лавці в парку й гірко плакала.
Так гірко вона плакала лише в дитинстві, у п’ятому класі, коли їй несправедливо поставили двійку. Тоді вона дозволила своєму однокласнику списати контрольну роботу, а вчителька Тамара Василівна, помітивши це, поставила двійку і тому однокласнику, і їй. Щоб вона більше ніколи нікому не дозволяла списувати.
Але тепер їй було вже дев’ятнадцять років, і причина гірких сліз була зовсім інша.
— Не плач, дитинко, він повернеться, — раптом пролунав за плечем спокійний жіночий голос. — Сьогодні ж. І ти про це ще не раз пошкодуєш.
— Ні… — не обертаючись, простогнала Таня. — Він сказав, що ніколи не повернеться. Ніколи.
— Ну, як же, ніколи, — хмикнув голос. — Для таких, як твій Діма, слово «ніколи» нічого не означає. Він уже зараз просить у матері гроші на квіти, щоб зустріти тебе біля твого будинку й попросити вибачення. І ти, звичайно ж, пробачиш. І будеш пробачати все життя. Дивно, за що ти його взагалі кохаєш?
Лише після цих слів Таня обернулася й побачила на лавці поруч із собою непривабливу жінку похилого віку. А одягнена вона була дуже-дуже дивно — начебто охайно, але речі на ній були ніби з минулих століть.
А ще на голові був капелюшок з короткими полями, прикрашений чорними квітами.
— А ви хто? — здивовано запитала дівчина і почала поспішно витирати сльози рукавом своєї куртки. — Звідки ви знаєте про Діму?
— Не знаю, — жінка знизала плечима й посміхнулася. І посмішка в неї, чомусь, теж була непривабливою.
— Як це ви не знаєте? Ви ж щойно назвали ім’я мого Діми. Ви що, його родичка?
— А цей Діма — точно твій? — посміхнулася незнайомка.
— Був мій… — кивнула Таня і відчула, як сльози знову підступають до горла. — Але пів години тому він сказав, що…
— Нумо, досить! — сердито вигукнула жінка.
— Що — досить? — голос у Тані тремтів.
— Досить говорити дурниці! Він ніколи не був твоїм! Він навіть собі, поки що, не належить! Придумала теж: «Мій Діма». Навіщо тобі такий безхарактерний?
— Послухайте! — вигукнула й дівчина. — Ви, взагалі, хто така? Чому ви на мене кричите?
– Тому що я чарівниця.
– Що? — Таня презирливо хмикнула. — Яка ще чарівниця? Ви що, мене за маленьку дівчинку приймаєте? Ніяких чарівниць на світі не буває! Хіба що — відьми.
– Відьми? А як там твоя вчителька Тамара Василівна? — Жінка з усмішкою подивилася Тані прямо в очі, і тій стало трохи моторошно.
– А звідки ви знаєте про Тамару Василівну?.. – Таня раптом завмерла з відкритим ротом, бо їй здалося, що квіти на капелюшку жінки змінили колір з чорного на коричневий. – Ви з нею теж знайомі?..
– Ще й як знайома, — знову посміхнулася ця дивна літня жінка. — І поки ти знову не накоїла дурниць, я хочу тобі допомогти.
– У чому допомогти?
– Хочу, щоб твоя доля нарешті пішла іншою стежкою.
– Що-що?.. Якою стежкою? Про що ви говорите?
– Я говорю про тебе, — стурбовано зітхнула жінка. — І про твою долю. Ти пам’ятаєш, як тебе зачарувала твоя Тамара Василівна?
Тані стало трохи моторошно. Вона промовчала і лише заперечно похитала головою.
– Брешеш. Ти все пам’ятаєш, — пробурмотіла жінка. — Просто ти не розумієш, що це було чаклунство. Вона тоді тобі пару ляпасів дала, а ти, дурненька, злякалася. Так злякалася, що більше ніколи нікому не дозволяла списувати. І нормальні хлопчики перестали з тобою дружити.
Вони ж не знали, що тебе зачарували. Зате до тебе почали прилипати незрозумілі істоти, на зразок Діми. Але настав час зняти з тебе чари. Тому я сьогодні й сиджу поруч із тобою.
Таня мовчала й дивилася на цю жінку, наче на божевільну. А ще вона знову звернула увагу на квіти на її капелюшку, які, чомусь, вкотре почали світлішати. Вони змінювали колір із темно-коричневого на колір кави з молоком.
— Як думаєш, хто може зняти закляття з принцеси? — запитала ця божевільна жінка й одразу сама собі відповіла: — Ну, звичайно ж, прекрасний принц. Але нам головне — не помилитися у виборі.
У цей час повз лавку проходив звичайний хлопець із звичайним рюкзаком за спиною.
— Гей, йди-но сюди! — звернулася до нього жінка. — Так-так, ти не помилився. Ти, бува, не принц?
— Що? — Хлопець завмер, а потім розгублено посміхнувся. Його ще ніхто ніколи не називав принцом. — А що?
— Бачу-бачу, ти — справжній принц! — посміхнулася й літня жінка. – Скажи мені, принце, а чи не хочеш ти здійснити казковий подвиг? Тут треба зняти закляття з однієї прекрасної принцеси. Хочеш у цьому взяти участь?
– Хочу, — хлопець знову ледь не розсміявся. — Давно хочу, бабусю.
– Ось і добре. Тоді, будь ласка, проведи цю дівчину зараз до її дому. Вона — справжня принцеса, хоч ще й не знає про це. Але головне, чого вона не знає, — їй загрожує страшна небезпека. Біля дому на неї чекає жахливий лиходій із квітами в руках.
– З квітами?
– Ага. Вони — отруйні. Варто цій принцесі хоч раз понюхати їх — вона одразу перетвориться на плаксу і до кінця віків буде лити гіркі сльози. Така її чекає нелегка доля.
Допоможеш їй змінити цю долю, принце?
– А що мені, власне, робити? — нарешті насторожився хлопець, розуміючи, що ця незнайома бабуся, здається, не жартує.
– Як це «що»? Ти ж принц? Ти сам повинен знати. Тому я залишаю вас удвох і зникаю.
Жінка підвелася з лавки, і Таня раптом помітила, що квіти на її капелюшку стали яскраво-червоного кольору.
Але хлопець на це не звернув уваги.
— Це хто, твоя бабуся? — здивовано запитав він у дівчини.
— Ні… — майже пошепки відповіла Таня.
— А хто?
— Не знаю. Напевно, вона й справді чарівниця…
— Ти жартуєш, так? У вас що, у родині всі такі кумедні? — Хлопець завмер, не знаючи, що йому робити. — Ну, що, підемо? Я тебе проводжу. Я ж, здається, твоїй бабусі обіцяв.
– Ну, ходімо…
До будинку Тані вони йшли мовчки. Вона тримала його під руку і чомусь страшенно хвилювалася. А він, роблячи байдужий вигляд, йшов і дивився кудись убік.
– Ой… — Таня раптом завмерла, зупинилася й змерзла. Бо побачила Дмитра, який стояв біля її під’їзду з букетом троянд і здалеку уважно дивився на неї, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
— Що? — Хлопець теж зупинився, побачив, куди вона дивиться, і обережно запитав: — Це він? Той самий лиходій? Здається, він — звичайна людина.
— А мені, чомусь, дуже страшно… — прошепотіла Таня. Її й справді почав охоплювати якийсь дивний нервовий трепет. — Слухай, а ти знаєш, як зазвичай у казках принці рятують принцес від страшного закляття? — запитала вона благальним тоном.
– Поняття не маю… — розгубився хлопець. — Здається, вони там принцес цілували.
– Тоді й ти, поцілуй мене, будь ласка.
– Поцілувати? Серйозно? Ти не образишся?
– Не ображуся. — І вона першою обхопила його шию рукою.
Коли їхній поцілунок закінчився, Таня виявила, що Дмитра біля під’їзду немає.
– Ну, що, здається, допомогло… — Хлопець досі не міг оговтатися від поцілунку. — Твій лиходій зник. Тепер я можу бути вільним?
– Ні, — злякалася Таня. — Проведи мене прямо до квартири, де тато з мамою. Раптом він чекає на мене в під’їзді?
Біля під’їзду, у сміттєвому баку, вони побачили той самий букет.
— І все-таки, хто була та жінка на лавці поруч із тобою? — задумливо запитав хлопець, піднімаючись сходами нагору, наближаючись до квартири дівчини.
– Мені здається, це була доля, — так само задумливо відповіла Таня.
– Доля? Чия доля?
– Моя. А може, і твоя теж… Як тебе звати, принце?
– Коля. Микола.
— А ти не хочеш, Коля, випити зі мною чаю?
— Чаю?
— Ага. Страшенно хочу пити. А ти?
— Але ж у тебе, як ти казала, вдома мама з татом. Мені якось ніяково…
— Ну і що? Вони нам анітрохи не завадять. Вони у мене — чудові люди. Як і ти.
Коля розсміявся і кивнув.
— Дійсно, а чому б мені не познайомитися з чудовими людьми? Тим більше, якщо вони — батьки принцеси. Виходить, вони — король і королева?
Тепер розсміялася й Таня.
