Навалилося багато термінової роботи, Дарина навіть вирішила не йти на обід. Але тут зателефонувала мама.
— Що, мамо? Говори швидше, у мене багато роботи, — поспішно відповіла Дарина.
— Донечко… — Голос мами був слабким, ніби з далеку. — Мені погано…
Дарина подумала, що зв’язок переривається, зачекала, але почула лише стогін.
— Мамо, тебе погано чути… Мамо! Я зараз приїду! — Дарина підбігла до шафи й зірвала з вішалки куртку.
— Прикрий мене, якщо що, — сказала вона колезі й вибігла з кабінету.
Лише на вулиці вона помітила, що вибігла в офісних туфлях на підборах. Повертатися вже не було часу, і Дарина побігла на парковку. Ключі від маминої квартири лежали в бардачку. Дзвінок її налякав, Дарина поспішала, тому їхала, порушуючи правила дорожнього руху. Нічого, заплатить штраф, аби тільки встигнути.
Коли вона вбігла до квартири, мама сиділа на дивані, скорчившись і притискаючи руки до грудей.
— Що, мамо, серце?
Мама примружила очі й одразу ж скривилася від болю.
— Зараз, потерпи. — Дарина дістала з кишені куртки телефон і викликала «швидку».
Швидше було б відвезти маму до лікарні на машині й не чекати «швидку», але Дарина не знала, чи зможе мама сама спуститися вниз — у неї будинок без ліфта, чи взагалі вона може рухатися. Про те, щоб покликати сусідів на допомогу, годі й думати. Середина робочого дня, вдома тільки люди похилого віку.
Чекаючи на «швидку», Дарина гладила маму по плечу й повторювала, що зараз приїдуть лікарі, відвезуть її до лікарні, все буде добре.
Двері вона залишила відчиненими. Коли увійшли лікарі, Дарина встала з дивана й плутано пояснила, що сталося.
Лікар промацав пульс, виміряв тиск.
— Забираємо вашу маму до лікарні. Ілля, біжи за носилками, а ти, дівчино, тим часом знайди її документи.
— Що з нею, докторе? — з тривогою запитала Дарина.
— Серцевий напад, схожий на інфаркт, — він похитав головою.
Незабаром повернувся Ілля з водієм і носилками. Дарина провела маму до машини, хотіла поїхати з нею, але лікар сказав, що вона тільки заважатиме, назвав номер лікарні й порадив дізнаватися про стан мами по телефону.
Дарина поїхала на роботу. Обідня перерва давно закінчилася, і їй дістанеться, якщо виявлять її відсутність. Вона вирішила об’їхати світлофори й поїхала через двори. Виїжджаючи на головну дорогу, відчула, що машину знесло вбік.
Дарина зупинилася біля тротуару й вийшла. Так і є, переднє колесо спущене. Тільки цього й бракувало.
І що ж робити? Колесо важке, якби вона була в кросівках, то могла б спробувати витягнути його з багажника, але на шпильках…
Від безсилля хотілося розплакатися прямо тут.
Дарина стояла перед відкритим багажником і думала, чи не викликати евакуатор.
Ні, це занадто довго. Поруч зупинився позашляховик, з якого вийшов молодий чоловік.
Поглянувши на спущене колесо, на ноги Дарини в легких туфельках, він одразу все зрозумів і оцінив ситуацію.
— Запаска є?
Дарина кивнула. Від радості, що він готовий їй допомогти, вона ледь не розплакалася. Чоловік дістав запасне колесо, приніс із своєї машини інструменти й взявся до роботи.
— Ідіть у машину, замерзнете, — сказав він, не обертаючись до Дарини.
Ноги в легких туфельках справді замерзли, адже все-таки осінь, до того ж пішов дощ. Дарина сіла в машину й зателефонувала Андрію, але він не взяв трубку. Їй так і не вдалося додзвонитися до нього.
Їй здавалося, що чоловік занадто довго вовтузиться. Та незабаром він заглянув у машину й сказав, що можна їхати, тільки-но покладе колесо в багажник.
– Не забудьте заїхати в автосервіс і заклеїти шину, — сказав чоловік.
– Дякую. Скільки я вам винна? — про всяк випадок запитала Дарина.
– І куди, якщо не секрет, ви поїхали в туфельках? — насмішкувато запитав він.
– Мама подзвонила, їй стало зле, я поспішала, тож просто вибігла з офісу. Візьміть серветки.
— І що з мамою? — запитав чоловік, витираючи руки вологими серветками.
— «Швидка» відвезла її до лікарні. Серце. Дякую, що допомогли мені.
— Нема за що. Бажаю вашій мамі якнайшвидшого одужання. — Чоловік віддав їй пачку серветок і пішов до своєї машини.
Вбігши в офіс, Дарина біля ліфта зіткнулася з начальницею.
– Ви що ж, Дар’я Анатоліївна, тільки з обіду йдете? – вона демонстративно поглянула на годинник на зап’ясті. – Ще одне таке запізнення – і отримаєте догану. Зовсім розбестилися, під час обідньої перерви свої особисті справи вирішуєте… – пробурмотіла начальниця й пішла до виходу.
Дарина видихнула.
Насамперед вона зателефонувала подрузі й попросила дізнатися, що з мамою. Подруга працювала в тій самій лікарні, куди відвезли маму, щоправда, в іншому відділенні.
Та передзвонила через пів години, які Дарині здалися вічністю. Сказала, що напад зупинили, інфаркт не підтвердився, мама лежить під крапельницею в реанімації, найімовірніше, завтра її переведуть у палату, тоді можна буде навідатися.
— А ти сама як? — запитала подруга.
— Зірвалася з роботи, на зворотному шляху пробила колесо, до Андрія не можу додзвонитися, — поскаржилася Дарина.
— Зрозуміло. Тримайся, подруго.
Андрій так і не передзвонив. Коли Дарина приїхала додому, він сидів із ноутбуком.
— Ти де був? Я сто разів тобі дзвонила, — накинулася вона на нього.
— Як де? На роботі. У нас була нарада, — спокійно відповів Андрій.
— Весь день?
— Вибач, вимкнув звук і забув увімкнути. А що сталося?
— А передзвонити? — не відступала Дарина. — Маму з серцевим нападом «швидка» відвезла до лікарні, добре, що не інфаркт. Я з роботи додому помчала, колесо пробила, а до тебе не додзвонитися!
— Треба обережніше їздити. А з мамою що?
Усе з’ясували, помирилися, але тривога й передчуття біди не відпускали Дарину.
***
З Андрієм вони познайомилися два роки тому в кафе, куди вони з подругою забігли випити кави й поговорити.
– На тебе хлопець дивиться, просто очей не зводить, дивися дірку просвердлить, — тихо сказала подруга.
– Де? — Дарина озирнулася навколо й зустрілася поглядом із гарним хлопцем. Вона зніяковіла й відвела очі.
А він підійшов до їхнього столика й запитав, посміхаючись:
– Дозволите?
Від цієї його посмішки серце забилося в грудях.
Подруга сказала, що їй час, і пішла, а вони сиділи й розмовляли, потім гуляли містом. Дарина закохалася. Через два тижні вони почали жити разом.
Даринк чекала, що він ось-ось зробить їй пропозицію, навіть натякала на це. Але Андрій казав, що жити у дівчини — це одне, а прийти до її квартири як чоловік — це зовсім інше, він так не може, тому треба трохи почекати. Ось купить квартиру, тоді…
Це «тоді» тривало вже два роки.
Ні, у Андрії її все влаштовувало, крім одного — відчуття невизначеності. А мама постійно нагадувала, що якщо він одразу не одружився, то до цього навряд чи дійде справа. Не треба було поспішати, жити разом…
У вихідні Андрій часто ходив із друзями на тенісний корт, а Дарина прибирала квартиру. Андрій мав звичку вішати брудні сорочки в шафу. Щоразу перед пранням вона перевіряла сорочки в шафі.
Раптом Дарина звернула увагу, що кишеня його піджака настовбурчилася. Вона просунула руку й дістала червону заповітну коробочку.
Дарина сіла на диван і лише тоді відкрила її. У прорізі лежала золота каблучка. Білий камінь красиво грав гранями на світлі. Дарина затамувала подих від щастя.
Даремно вона сумнівалася в Андрії. Він купив обручку, та ще й з діамантом! У день народження він зробить їй пропозицію! Вона наділа обручку на палець — її розмір! Дарина відвела руку й замилувалася грою каменю.
Потім зітхнула з жалем, зняла каблучку й поклала її в коробочку. Нічого, стільки чекала, почекає ще трохи. Дарина поклала каблучку назад у кишеню.
Наступного дня вона знову заглянула в шафу, але каблучки в кишені не було. Дарина вирішила, що Андрій її сховав.
Нарешті настав день народження. За столом Андрій виголосив тост, побажав усього найкращого й простягнув Дарині оксамитову коробочку. Дарина зволікала, чекала. Але пропозиції руки й серця так і не пролунало.
— Відкривай же швидше, — підганяла її подруга.
Коли Дарина, нарешті, відкрила коробочку, там лежала не обручка, а золоті сережки.
Мабуть, на її обличчі відбився весь спектр почуттів — від розчарування до образи, — бо Андрій зніяковів і опустив очі.
Коли гості розійшлися, Дарина прямо запитала його, для кого призначалася обручка.
Андрій сказав, що друг купив своїй дівчині, а його попросив потримати каблучку у себе, щоб наречена не знайшла. Дарина не повірила.
— Не знав, що ти нишпориш по моїх кишенях. Тобі не сподобалися сережки? Гаразд, завтра підемо й купимо тобі каблучку, яку захочеш, — здався Андрій.
– Тоді ходімо, — сказала Дарина.
Андрій не очікував такої відповіді. Наступного дня вони пішли до ювелірного магазину. Дарина вирішила помститися й вибрати найдорожу каблучку.
– Доброго дня, що вас цікавить? — запитала продавчиня. — Каблучка? А та, яку ви купили, їй хіба не сподобалася? — запитала вона, дивлячись на Андрія.
— Ти купив каблучку? А казав, що друг… — Дарина здивовано подивилася на Андрія.
Продавчиня зрозуміла, що припустилася помилки, і почала вибачатися за те, що переплутала.
— Я все поясню, — прошепотів Андрій.
— Не йди за мною, — сказала Дарина й вибігла з магазину.
Вона сіла в машину й поїхала. Її трясло.
Ось і все. Зручно влаштувався, жив з нею, а зустрічався ще з кимось, навіть обручку подарував. А всі його слова про квартиру — це лише відмовка. Навряд чи продавчиня помилилася. Не всі купують обручки з діамантами, а Андрій до того ж гарний, його важко не запам’ятати, тим більше з кимось переплутати.
Андрій дзвонив, але Дарина вимкнула телефон. Сльози текли по щоках. Якою ж дурною вона була…
Вона не помітила, коли зупинилася біля тротуару. Раптом хтось постукав у віконце. Дарина опустила скло.
— У вас знову пробило колесо? — запитав чоловік, посміхнувшись, але, помітивши заплакане обличчя Дарини, став серйозном.
Виявляється, вона зупинила машину майже на тому самому місці, де зовсім недавно він міняв їй колесо.
Дарина похитала головою і з новою силою розплакалася. Потім вони сиділи в кафе, і Дарина розповідала про обручку, про день народження…
— Може, ви помиляєтеся? Вони з другом разом купували обручку, а друг справді на деякий час віддав йому обручку? — запитав Данило.
— Може, але це вже нічого не змінює. Він міг зробити пропозицію й без обручки, навіщо ж він потягнув мене до магазину? Просто одружуватися, не входило в його плани, у всякому разі, зі мною.
Данило приніс їй морозиво.
— Мені воно завжди допомагало заспокоїтися. Коли я був маленьким, мама купувала мені морозиво, коли я плакав.
***
З Андрієм вони розійшлися. Спочатку Данило почав часто траплятися Дарині на очі, ніби випадково. Потім запросив у кіно, потім вони їздили до Львова на вихідні, до Одеси…
Іноді він залишався у неї на ніч, але Дарина була проти спільного проживання. Поступово вона відтанула й почала довіряти Данилу.
Через чотири місяці він зробив їй пропозицію і подарував обручку. Неважливо, що діамант був маленький, зате від щирого серця.
Вона часто думала, скільки б ще Андрій обманював її, якби вона випадково не залізла в шафу і не знайшла обручку, призначену для іншої дівчини?
Загалом, якщо не готовий знайти скелет у шафі, може, краще взагалі не відкривати шафу?
І тим більше не ритися в чужих кишенях…
