– Я ж тобі подобаюся, правда? — підійшла після роботи до столу нового співробітника Ліля, коли всі з їхнього кабінету розійшлися по домівках…
У цій організації вона вже давно працювала на посаді провідного спеціаліста відділу й займалася документообігом.
Ліля себе терпіти не могла — починаючи з імені, яке їй дали батьки, і закінчуючи своєю зовнішністю. Коли вона навчалася в інституті, то сподівалася, що відмінне навчання — це гарантія її щасливого майбутнього.
Але це виявилося неправдою, так вважали лише її наївні батьки. Їм просто дуже пощастило зустріти одне одного, вони були добрими романтиками й диваками.
Батько кохав маму, а вона кохала його, і вони навіть жодного разу в житті серйозно не посварилися.
— Ти теж обов’язково зустрінеш своє кохання, — завжди казала маленькій Лілі мама. І вона їй, до певного часу, вірила.
Але на роботі у Лілі кар’єра зовсім не склалася. Вона думала, що для цього треба просто добре працювати, а виявилося, що це не головне. Та й із заміжжям у Лілії нічого не вийшло: їй уже тридцять сім, хоча виглядала вона набагато молодше, а вона все ще сама.
Вона вже звикла, що ніхто ніколи її нікуди не кликав, не запрошував, і взагалі жоден чоловік не цікавився нею…
Мама вже давно мовчала, вона перестала говорити, що Ліля зустріне своє кохання. Розуміла, що донька втратила надію, і боялася зачепити її словами, які не збуваються…
І раптом у їхньому відділі з’явився новий співробітник!
Теж провідний спеціаліст, як і Лілія. Рудий, весь у кучерях. Спочатку всі думали, що йому не більше тридцяти, але потім з’ясувалося, що йому тридцять дев’ять.
Він був неодружений і ніколи не був одружений. До того ж у нього було абсолютно безглузде, як для його зовнішності, ім’я. Його звали Модест ,і відразу стало ясно, що він соромиться свого імені, як і Ліля — свого…
— Чому ти такий мовчазний, Модя? — дошкуляла йому Лілія з відділу кадрів. — Запроси мене в кіно, я добре вмію цілуватися.
Від таких слів у Модеста червоніли вуха, а сам він бліднув так, що веснянки ставали ще помітнішими. А дівчата тільки реготали над ним:
— Лілько, перестань його дражнити, він же ще нікого не цілував, а ти його бентежиш!
Ліля з ними не сміялася, їй не подобалися образливі жарти. А одного разу вона, працюючи в їхній відомчій програмі з документообігу зі терміновими документами, відчула на собі чийсь пекучий погляд.
Вона мимоволі обернулася, але Модест уже уважно дивився у свій комп’ютер. Хоча вона була впевнена, що саме він так на неї дивився…
Навесні, на Великдень, дівчата знову дуріли й з усіма христосувалися, і Ліля теж піддалася загальній веселості.
Попереду весна, на вулиці сонячно, листя на деревах розпускається, і на душі чомусь легко й добре.
— Ну що, похристосуємося? — підійшла вона до Модеста.
Він навіть здригнувся від несподіванки й тихо та серйозно сказав:
— З тобою обов’язково!
І поцілував її тричі в щоки так близько до губ, що вона сама почервоніла. Добре, що цього ніхто не помітив.
А він завмер, тримаючи її за плечі так міцно й близько, що Ліля відчула, як б’ється його серце.
— Відпусти мене негайно, це вже не смішно, — вирвалася вона й, не знаючи, що сказати, додала:
— Ти мені не подобаєшся, зрозумів?
— Я зрозумів, я нікому не подобаюся і звик до цього, — відповів він і відійшов убік.
Лілія ж раділа лише тому, що ніхто цього інциденту не помітив…
Але його пекучий погляд вона тепер часто відчувала на собі…
А недавно мама з батьком дивилися якийсь фільм, і раптом мама, коли батько вийшов, тихо сказала, вказавши на екран телевізора:
— Ось героїня взяла й народила для себе, може, і тобі народити? Ти ж не будеш одна, ми з батьком тобі допоможемо.
— Мамо, ну що ти таке говориш? Не очікувала такого від тебе.
Але мамині слова зачепили її за живе, і мимоволі Ліля почала уявляти собі, як було б чудово, якби у неї народився маленький хлопчик чи дівчинка.
Ця думка, яку вона раніше відганяла від себе, вважаючи це неможливим, тепер хвилювала її своєю несподіваною реальністю.
«А що в цьому такого? — думала вона, — Зрештою, зараз на це взагалі ніхто не звертає уваги. Люди так часто розлучаються й живуть окремо, а дитина — це назавжди.
Що такого, якщо я народжу від того, кого не кохаю? Зате у мене теж може бути син чи донька? Це просто неймовірно!»
Через ці нав’язливі думки Лілія почала гірше працювати, кілька разів припустилася помилок із документами, але навіть не переймалася цим. Тепер її хвилювали інші думки.
Але, що дивно, її не сварили, а навпаки, начальник сказав:
— Ліля, ти явно засиділася на цій посаді, а роботу виконуєш за двох, тебе пора підвищити. Я подам у відділ кадрів на тебе подання на посаду головного спеціаліста, ти чудова працівниця…
Лілія сприйняла підвищення як належне, посміхнулася і подякувала без зайвої скромності:
— Вікторе Даниловичу, дякую, що оцінили мою старанність…
Сама ж вона продовжувала думати, від кого їй народити дитину.
Для себе вона вирішила, що це буде справжній чоловік, а не хтось із бази донорів, але хто? Адже вона досі ні в кого не закохувалася. Мабуть, тому, що не вірила в себе і в те, що вона може комусь подобатися…
І тут Ліля згадала про Модеста…
Спочатку ця думка її жахнула.
Але потім вона вирішила, що це, можливо, єдиний варіант. Вона його добре знає, він нормальний хлопець, і, до речі, дуже розумний. Правда, рудий, і вуха в нього трохи відстовбурчені, але не факт, що дитина обов’язково буде на нього схожа…
Ліля довго наважувалася.
Але одного разу, коли колеги з їхнього кабінету вже розійшлися по домівках, а Модест доробляв слайди до презентації, вона підійшла до нього.
— Я ж тобі подобаюся, правда? — запитала вона виклично, вдаючи з себе досвідчену жінку, хоча це було зовсім не так.
Модест підвів на неї погляд від комп’ютера й посміхнувся:
— Знову хочеш посміятися?
— Ні, просто хотіла запитати, чому ти мене нікуди не запрошуєш, якщо я тобі подобаюся?
— Чому? Та тому що знаю, що ти відмовишся, адже я тобі зовсім не подобаюся, — просто відповів він і вимкнув комп’ютер.
— Та й взагалі, пора додому, вже пізно.
— І що, ти мене навіть не проводиш? — запитала Ліля , сама того не очікуючи.
— Проводжу, якщо ти хочеш, — посміхнувся Модест, і його обличчя осяяла дивно приємна щира посмішка. На роботі він так ніколи не посміхався!
Спочатку вони йшли й мовчали… Ліля розуміла, що нерозумно відразу говорити, чого вона від нього хоче, а Модест не знав, про що з нею говорити, а потім вирішив почати розмову про роботу.
— Керівництво доручило мені підготувати до презентації тези зі статистикою, а я для кращої ілюстрації зробив слайди з діаграмами та фотографіями з виробництва. Як думаєш, оцінять?
— Звісно, оцінять, там же будуть замовники, а ти молодець, і, до речі, ти бачив останні результати тендеру?…
І вони почали обговорювати загальні проблеми, потім перейшли до особистості начальника, потім до стосунків із колегами…
– А ти красива, у тебе чудове волосся й очі. І взагалі ти мені дуже подобаєшся, Ліля, — несподівано сказав Модест, зупинився, відгорнув з її обличчя розвіяне вітром волосся й поцілував, як тоді, спочатку в щоку, а потім дедалі ближче й ближче до губ.
Ліля від несподіванки навіть не помітила, як опинилася в його обіймах, і невміло відповіла на його поцілунок…
Тепер вони майже щодня затримувалися на роботі, щоб ніхто не знав, що вони йдуть разом, і довго гуляли весняним містом.
Ліля вже забула, що просто збиралася народити дитину від того, кого не кохала. Адже тепер і їй Модест подобався настільки, що снився ночами, ніби вони й не розлучалися…
— Виходь за мене заміж, ходімо до мене, я познайомлю тебе з батьками, — через місяць запропонував Модест.
Вони познайомилися і з його батьками, і з батьками Лілі, і незабаром влаштували скромне домашнє весілля в квартирі Модеста — вона була чотирикімнатна.
На роботі дізналися про те, що вони одружилися, лише коли Ліля зібралася у декретну відпустку. Вони соромилися говорити, боялися, що над ними будуть сміятися…
Ліля народила сина та доньку від коханого чоловіка Модеста.
Батьки були в захваті від їхнього шлюбу.
– Як же наші діти пасують одне одному, — захоплено зауважила мама Модеста — Галина Іванівна.
– І не кажи, Галю, я так радий, що вони назвали онука не за модою, а так, як звали мого прадіда — Інокентієм, — погодився з нею Віктор Миколайович — батько Модеста.
— А мені дуже подобається, що нашу онучку звати Анфіса, у моєму роді було це ім’я, воно приносить щастя, — посміхнулася мама Лілії— Аврора Леонтіївна.
— Тепер я спокійний за нашу дочку, вона знайшла своє щастя, збулося пророцтво прабабусі, — підсумував її батько Валентин Захарович…
Невидима нитка пов’язує тих, кому судилося зустрітися.
І коли вони нарешті зустрічаються, одразу стає зрозуміло, чому з іншими ніколи нічого не складалося — просто треба було дочекатися свого коханого…
