Марина прийшла на роботу трохи раніше, просто жила далеко, на околиці міста, і намагалася встигнути на той автобус, який доставляв її до офісу на двадцять хвилин раніше.
На наступному вона вже запізнювалася на десять хвилин, що в їхній компанії не схвалювалося.
Знайти цю роботу в шлюбному агентстві було не так просто, тим більше для приїжджої з сусіднього провінційного містечка. Але їй пощастило. Її взяли за комунікабельність, привабливу зовнішність і правильні відповіді на питання під час співбесіди.
Менеджер з роботи з клієнтами прямо сказала:
— Ви нам підходите. Але за однієї умови: ви тут собі чоловіка не шукаєте. Уся увага — клієнтам і задоволенню їхніх потреб.
Та вона й не збиралася тут собі чоловіка шукати. Не розуміла чоловіків, які за такою делікатною справою, як вибір дами серця, звертаються до агентств. Але щиро хотіла їм допомогти, якщо вже вони самі не в змозі.
Навчання тривало близько місяця, її ознайомили з усіма тонкощами цієї роботи, з деякими клієнтами вона вже працювала самостійно й досить успішно: троє з них зробили вдалий вибір, і вона отримала свій перший бонус — невеликий, але на нові туфлі вистачило.
Головне в роботі — добре зрозуміти клієнта, його характер і запити, щоб не помилитися у виборі пропонованих кандидатур. З жінками простіше, їх легше зрозуміти. А ось чоловіки більш стримані у своїх відвертостях.
В анкетах лише сухі дані, у розмові жодних емоцій. Вони соромляться свого становища — того, що просять допомоги, — але цього не показують. Все по-діловому, стисло, коротко. А їй потрібно зазирнути в душу, іноді це не виходить.
Ось і сьогоднішній клієнт, директор якогось великого підприємства. П’ятдесят шість років, непоганий, високий, статурний, вдівець. Він між іншим повідомив їй, що часу на особисте життя не має, бізнес понад усе.
Але дружину шукає для гарного сімейного життя, господарну, якій має намір забезпечити спокійне життя та гідне існування.
Ну що ж, не все так погано. Трохи замкнутий, на вигляд не суворий, але зосереджений, розмовляє рівним голосом. Але вона все ж зрозуміла його: він шукає гідну супутницю життя віком від сорока до п’ятдесяти п’яти років. Шукачка пригод і та, що прагне стати утриманкою, йому не потрібна.
— Мені все зрозуміло, Інокентію Сергійовичу. Буду працювати. Думаю, у нас знайдеться для вас кілька кандидатур, — сказала йому Марина, і він, сухо попрощавшись, пішов.
«Подобається, не подобається, шукай, моя красуне», — подумала Марина й сіла за комп’ютер.
Вона завжди ставилася до роботи відповідально. До цього працювала в ресторані, і обслуговування клієнтів у неї завжди було на висоті. Але ось повертатися додому вночі після зміни та робота у вихідні дні дуже втомлювали. Зате рекомендація з цього останнього місця роботи була гарною. Вона її заслужила.
Мама просила її повернутися, вона сумувала на самоті. Поки працювала, на пенсію не вийшла, ще кілька років потрібно допрацювати. Кликала Марину назад, сказала, що допоможе з роботою у своїй бібліотеці.
Але ні, це копійки, та й шансів у їхньому робочому містечку знайти собі когось невеликі. В основному будівельники, трудяги. У них вже давно свої сім’ї.
Молодь роз’їжджається, а розлучені з поганими звичками та аліментами теж не варіант. Ось і не їде вона до мами, хоча її шкода. Але своє життя теж треба якось влаштовувати.
Тут все-таки є різні виставки, є театр, а не клуб, як у них. Марина любила відвідувати міські заходи, концерти, вистави.
Навіть познайомилася на одному з них із чоловіком. Але стосунки якось не склалися. Про кохання не говорили, більше про справи, про його будинок, який він будував, про витрати на нього. Але Марині він його ніколи не показував, мешкав у орендованій квартирі, як і вона. А на її запитання «Які в нас плани на майбутнє?», відповів так:
— Я ніяких планів не будую, поки не завершу головне.
І з його тону вона зрозуміла, що в це «головне» вона не вписується. Він перестав зустрічати її з роботи, всі вихідні проводив на своєму будівництві, і стосунки зійшли нанівець, про що вона не шкодувала, розуміючи, що кохання у них немає, і рано чи пізно вони все одно розійдуться.
Тепер поки що одна. Значить, її час ще не настав.
Інокентій Сергійович почувався не дуже комфортно після відвідування цього агентства. Звернутися туди йому порадив друг Артур. Сам він довго мучився у пошуках другої половинки, але там визначився швидко.
— Професіонали, слухай! Таких дамочок підібрали, що треба. І моя Аллочка — ідеал, сам же бачиш. Саме те, що шукав.
Так, його теперішня дружина Алла була гарною в усіх сенсах і підходила Артуру якнайкраще.
Ось він і здався нарешті. Не хотів випадкових романів у своєму солідному становищі, не терпів двозначних поглядів своїх незаміжніх підлеглих. Ні, нехай усе буде за правилами: підберуть, запропонують, а його серце не обдурить.
То чому ж цей дискомфорт? Ця молода жінка, з якою він розмовляв, не те щоб не вселяла йому довіри, але просто ще занадто молода, щоб добре розбиратися в людях. Чи зможе вона зрозуміти головне: йому не потрібна коханка для розваг. Йому потрібна дружина, жінка в повному розумінні цього слова.
До зовнішності особливих вимог не було. Головне — розум, інтелігентність, доглянутість. Чи розуміє це Мариночка? У її словах пролунали слова «шарм» і «солідний чоловік». Тобто, нібито йому потрібна жінка з шармом. Не обов’язково. Шарм — це чудово, але якщо до нього додаються ще й розум, і вихованість, і такт.
«Ну що ж, подивимося», — подумав він, розмірковуючи про себе над тим, що сталося, і застрягши в невеликому заторі.
Їхній офіс розташовувався в центрі міста, і всі в цей час поверталися додому. Марина не виходила з його голови. Точніше, те, як вона впорається з вибором для нього. І чи впорається взагалі?
Він уже вирішив для себе: якщо перший підбір кандидаток його не задовольнить, значить, вона не готова до такої роботи, і він відмовиться від їхніх послуг.
Виходило так, що його подальша доля тепер була в її руках: або вона зробить його щасливим, надіславши в його життя прекрасну незнайомку в стилі «хороша дружина», або він знову залишиться на самоті, до якої, до речі, вже трохи звик.
Домробітниця Тетяна Іванівна постійно сватала йому якихось своїх знайомих дам. Він наполегливо відмовлявся, а вона посміювалася:
— Самотній чоловік — це несправедливо, тим більше такий, як ви. Могли б і хорошу жінку ощасливити, і самі б не жили однією роботою. Ось, сивина вже на скронях, одружуйтеся, Інокентій Сергійович. Гірше ж не буде!
— Як сказати, — відповідав він і прощався з добросердною помічницею.
Вона хороша жінка, акуратна. Без неї він у господарстві наче без рук. А її надмірну турботу про його майбутнє доводилося терпіти, не вступаючи в довгі розмови.
Марина запросила його в п’ятницю на першу співбесіду, точніше, на знайомство з кандидатками на його руку й серце. І воно забилося якось нерівномірно.
Чого він злякався? Ну, подивиться їхні анкети та фото, що тут такого! Вибір все одно за ним, а не за нею. І тут він буде твердо стояти на своєму: так, ось ця підходить, або ніхто не підходить. Тоді до побачення.
У такому настрої Інокентій Олександрович з’явився в агентстві, де на нього вже чекала Марина. Від чашечки кави він не відмовився. На екрані комп’ютера з’явилася папка з його ім’ям, і Марина поспішила її відкрити.
— Ось, підбір спеціально для вас із дотриманням усіх необхідних критеріїв, але спочатку зовнішні дані.
Перегляньте, будь ласка, — сказала вона, стоячи за спиною.
О, якби всі власниці цих анкет знали, хто їх обирає, вони б віддали що завгодно лише за один його прихильний погляд. Адже вибір цього чоловіка означав забезпечене життя, приємне спілкування в хорошому товаристві і, головне, позбавлення від самотності, яка тяжіла на тих, хто сюди звернувся.
Так, чую заперечення: щасливою можна бути й без чоловіка! Але мова зараз не про них, а про тих, хто в самотності нещасний і шукає кращого життя.
Присутність Марини дратувала його. Адже не при ній же розглядати кандидаток. Інокентій Олександрович повернувся до неї й сказав:
— Дякую вам. Ви поки що вільні. Я покличу вас, коли закінчу.
— Так, звичайно, — поспішно відповіла Марина й пішла, красиво похитуючи стегнами, залишивши його наодинці з чашкою гарячої кави та віртуальними кандидатками на взаємне щастя.
Він відкрив першу з них.
41 рік, приємна рудоволоса жінка, але погляд зелених очей напружений, з легким примруженням. Без посмішки на серйозному обличчі, вираз якого ніби застиг у німому запитанні: ну як я тобі?
Фото в повний зріст теж не справило враження. Ні, трохи театральна поза, неприродна.
46 років, брюнетка. Повні, чуттєві губи, в очах яскраво виражена пристрасть, а в фривольній позі — відверте бажання сподобатися.
Інокентій знався на таких красунях, «досвідчених хижачках», як він їх називав. «Ні, нехай вона дарує щастя комусь іншому», — подумав він і перейшов до наступної.
48 років, скромна шатенка, таке враження, що немає жодного недоліку, занадто доброзичливе обличчя. Ні, така буде дратувати своєю удаваною бездоганністю. Видавати себе за слухняну, яка на все погоджується. Але що б не сталося, винним завжди буде чоловік.
Інокентій Сергійович уже майже зневірився, вперше усвідомивши, як багато значать зовнішні дані. Раніше він про це не замислювався. Жінка або подобалася, або ні. Він ніколи не робив вибір із кількох з них, хіба що, якщо потрібно було когось запросити на танець на якомусь банкеті.
Але це несерйозний вибір. А тут він все ж придивляється по-іншому. Тут не можна помилитися у своїх почуттях. І якщо жінка відразу не привернула його увагу, то й думати про щось не варто. Нарешті він відкрив фото останньої кандидатки вже без жодного ентузіазму.
— Цікаво, — промовив він, — а це що за варіант?
І уважно вдивився в обличчя жінки. Нічого особливого, зовсім. Зовні вона була цілком звичайною, але як же ця жінка відрізнялася від решти! Усі попередні кандидатки, включаючи навіть ту з доброзичливим обличчям, поступалися їй на сто очок!
Зазвичай на таких жінок він не звертав ані найменшої уваги. Але тут його ніби стрілою пронизало. Що саме? Погляд! У ньому було таке спокійне зачарування, така суто жіноча щирість, що він мимоволі замилувався. Почав розглядати уважніше.
Так, зачіска найзвичайніша, без вишуканості, макіяж стриманий. Вона стояла у повний зріст біля куща бузку, мальовничо виглядаючи на його тлі. Настільки мальовничо, що її фігуру він навіть не став розглядати. Не було потреби — і так видно, що вона середнього зросту, досить витончена, але просто одягнена в літні штани та легку блузку.
Тільки тоді він знайшов час поглянути на вік: 50 років. І в цю мить якимось шостим чуттям зрозумів: це вона! Та сама жінка, яку він шукав увесь цей час, намагаючись знайти заміну тій, що залишила його напризволяще, зникла в небуття, забравши з собою все, що давало йому комфортне існування, надійне життя, обіцяло бездоганні довгі роки та сімейні блага.
Усі сумніви розвіялися, та їх і не було! Він привідкрив двері й покликав Марину. Вона увійшла, на обличчі було помітно ретельно приховане хвилювання.
— Ви зробили свій вибір, Інокентію Сергійовичу?
— Так, зробив. Можна мені ознайомитися з анкетою ось цієї жінки?
Він подивився на Марину. На її обличчі тепер проглядалося легке збентеження. Вона підвела на нього очі й здивовано запитала:
— Ось з цією?! — і, одразу ж опанувавши своє хвилювання, додала: — Хвилинку.
І ось вона, та сама відсутня ланка: розумно, тактовно, без пафосних фраз і виразів було написано:
«Поділюся своєю самотністю з тим, хто розуміє, що це таке. Мені не важливо, хто ви, важливо, яка ви людина: мудрий чоловік, спокійний і врівноважений, який розуміє жінок — тих, що без примх, але з бажанням вести цікаве життя й допомагати одне одному в усьому, підтримувати й знати, що ця людина з тобою назавжди».
— Я б хотів з нею зустрітися, — одразу ж заявив Інокентій Сергійович. — Завтра чи післязавтра, якщо вона погодиться.
— Так, звичайно. Тільки розумієте, боюся, що завтра не вийде, тільки в неділю. Вас це влаштує?
— Добре, у неділю. Поговоріть з…, — він заглянув в анкету, — з Оксаною Вікторівною, я чекатиму на її згоду, місце та час зустрічі. Де їй буде зручно.
З цими словами він розвернувся й пішов, почувши услід: обов’язково домовлюся, не хвилюйтеся.
Як тільки за ним зачинилися двері, Марина буквально впала на диван і закрила обличчя руками. Тепер на неї чекало найважче: зателефонувати мамі й усе їй пояснити! І як вона до цього поставиться? Ось вона й заварила кашу, сама того не очікуючи.
Але цей Інокентій Сергійович — саме те, що потрібно мамі. Солідний, приємний, із серйозними намірами…
«Дідько, як це все тепер їй пояснити? Але її треба обов’язково переконати, вмовити. А потім, зрештою, і мені доведеться звітувати перед ним. Але хіба її мама не має права бути їхньою клієнткою?»
У неділю вранці вона зустрічала маму на вокзалі. По телефону Марині, звісно, дісталося сповна. Спочатку мама категорично відмовилася від цієї авантюри, але потім, після третього дзвінка доньки, все ж погодилася.
Подумала: «Ну а що я втрачаю? Вибір зробили вони. Познайомлюся. А Маринку все ж відчитаю, щоб наступного разу думала, що робить».
Побачивши його біля невеликого затишного кафе, де була призначена зустріч, жінка сміливо підійшла, хоча він і сам уже рушив їй назустріч, впізнавши її здалеку. Дружнє рукостискання, в яке було вкладено чуттєве: я радий зустрічі. Ні, він не розглядав її пильно, відразу переконавшись, що фото не обмануло.
Але щойно вони сіли за столик, Оксана Вікторівна одразу ж, без натяків, зізналася у всьому й розповіла про витівку доньки.
— Я не знала, запевняю вас. Для мене це було як грім серед ясного неба. Ось така в мене донечка. Тож вибачте за… цю її витівку. Але я не могла не приїхати, щоб не засмутити вас, не образити відмовою.
І ця щирість, її тон та голос так припали до душі, що Інокентій Сергійович не втримався й взяв її долоні у свої.
— Я дуже щасливий, що наші діти іноді проникливіші за нас. Мені сподобалася Марина, і я радий, що довірився їй. Не лайте її. І давайте познайомимося ближче.
Так ця пара знайшла одне одного. І за характером, і за поглядами вони підходили майже ідеально. І Марина була щаслива за них обох. Інокентій Сергійович навіть подякував їй за те, що вона визнала його гідним його мами.
— Упевнений, ми з тобою подружимося. Тепер потрібно лише допомогти мені вмовити Оксану якомога швидше переїхати до нашого міста. Я дуже чекаю на цей момент, з якого все наше життя зміниться на краще.
Залишилося лише дещо.
