До кабінету директора ресторану увійшов чоловік і з порога запитав:
— Я тут чув, що вашому закладу потрібні кухарі. Це правда?
— Ну, припустимо, — директор з подивом почав роздивлятися цього відвідувача, у якого очі трохи косо дивилися, а вуха нагадували два величезні лопухи. — А в чому справа?
— Я згоден, — кивнув цей дивний тип.
— Що — згоден? — не зрозумів директор.
– Згоден попрацювати у вас кухарем.
– А ви що, вмієте добре готувати?
– Звичайно. А що тут складного? Я ж холостяк. Я вже кілька років живу без мами й сам себе годую.
– А яка у вас освіта? Що ви закінчили? Кулінарний технікум?
– Навіщо? — знизав плечима відвідувач. — Я — маляр-штукатур. У мене навіть кваліфікаційний розряд є.
– Ви що, знущаєтеся? — Директор з жахом втупився в цього чоловіка. — Маляр, і прийшли влаштовуватися в ресторан? Нам малярі не потрібні. Нам потрібні кухарі.
– Ну, я ж про це й кажу. Візьміть мене на роботу.
– Так, усе зрозуміло… – Директор примружив одне око. – До побачення. Закрийте двері з того боку.
– А чого ви так одразу – до побачення? – здивувався відвідувач. – Я ж до вас прийшов не просто так. У мене безвихідна ситуація.
– Яка ще ситуація? Вийдіть із кабінету негайно!
– Та зачекайте ж ви! – вигукнув відвідувач. – Я прошу вас взяти мене на роботу в ресторан лише на один день.
– Геть– я сказав!
– Ну, будь ласка! Мені всього лише потрібно, щоб у моїй трудовій книжці з’явився запис, що я працював кухарем у ресторані.
– Щоб ви потім діставали директорів інших ресторанів, так? Для цього вам потрібен запис?
– Ні. Мені потрібно показати цей запис Маньці.
– Якій ще Маньці?
– Моїй дівчині. Вона не хоче виходити заміж за маляра. Уявляєте? Каже: «Ось якби ти був кухарем у ресторані, я б одразу за тебе вийшла». А я їй і кажу — я працював у ресторані. А вона мені — покажи трудову книжку. Я кажу — гаразд, покажу. Завтра.
Тому я й прийшов до вас. Ну, будь ласка. Я ж, бачите, який? Я некрасивий. Очі в мене дивні, і вуха відстовбурчені. А мені конче потрібно заманити Маньку заміж. Вона мені дуже подобається. Ну, візьміть мене на один день…
У цей час до кабінету директора зайшов стурбований начальник виробництва.
— Сергію Сергійовичу, у нас біда, — одразу ж заявив він. — Старицький знову не вийшов на роботу. А вчора мені дзвонили й попередили, що, схоже, у нас буде перевірка. А кухня у нас майже порожня.
Людей там зовсім немає. Мені б, хоча б, одну людину знайти. До п’ятої вечора. Якогось випадкового, для вигляду. Я б на нього накинув спец одяг, і, можливо, — ми б цю небезпеку обійшли. Інакше у нас будуть проблеми.
Директор замислився, потім неохоче подивився на відвідувача.
— Усе чули?
— Ага, — кивнув той, не вірячи своїй удачі.
— Як вас звати?
— Тимур.
— Попрацюєш на кухні день-другий? Для вигляду.
– Так. Але тільки якщо ви в трудовій книжці вкажете, що я у вас працював. З сьогоднішнього дня. А завтра можете звільняти. Або краще — післязавтра. Ви ж знаєте мою ситуацію. Мені потрібно довести Маньці…
– Та я вже знаю про твою любов! — нервово перервав його директор. — Трудова книжка з собою?
– Ага.
– Давай її сюди. І йди з цією людиною. Він тебе одягне й розповість, що треба робити. Зрозумів?
– Звичайно! – посміхнувся Тимур.
– Тоді – все. Ідіть, працюйте. А мені треба терміново відлучитися у справах…
Увечері, коли Сергій Сергійович знову з’явився в ресторані, на нього чекав начальник виробництва.
— Ну, як? — запитав його директор. — Пронесло?
— Ага… — невдоволено кивнув той. — З перевіркою ми впоралися. Але тут — інша біда.
— Яка ще? — напружився Сергій Сергійович.
— О третій годині до нас приїжджав мер. На обід.
— Ну і що?
— А те, що він, як завжди, попросив, щоб на столі у нього все було якомога простіше, по-домашньому. Він же завжди так каже, хоча із задоволенням накидається на все, що ми йому приносимо.
А тут — цей Тимур. Горе-кухар… Виявляється, він десь поруч тинявся.
Почув побажання мера, і поки наш кухар готував йому їжу, цей понишпорив по всіх холодильниках і накидав на велику тарілку холодної картоплі з солоним огірком, туди ж поклав смажену курячу ніжку, теж холодну, посипав зверху цибулею, кропом і залив усе майонезом.
Потім поставив поруч традиційну чарку міцного напою й сам відніс цю тарілку меру на стіл. Той побачив чарку, випив її одним ковтком і накинувся на їжу.
Я цього Тимура ледь не приб.в від люті. Адже я йому суворо наказав на кухні ні до чого не торкатися. А він мені: «Людина просила все по-домашньому! А я завжди так обідаю вдома. Чим він гірший за мене?»
— І що далі? — важко зітхнув директор.
– Що-що… Мер наказав, щоб цей Тимур щодня його обслуговував. Каже, кращого обіду, ніж цей, він ще ніде не куштував. І що нам тепер робити? Цей мер, самі знаєте, що за тип. Він – жахливо мстивий. Якщо ми цього Тимура завтра звільнимо, не знаю, що буде…
– Так… — Директор задумливо почухав потилицю. — Ситуація… Може, нам цього новачка трохи навчити?
— Чого навчити?
– Кулінарному мистецтву. Га? І поки мера не змінять, нехай цей горе-кухар у нас на кухні салати нарізає…
Тимур досі працює в цьому ресторані. А нещодавно він навіть став шеф-кухарем. І його дружина Марія тепер з гордістю всім каже: «Якщо ви не пробували, як готує мій чоловік у своєму ресторані, то ви нічого не розумієте в смачній їжі! Це вам кажу я — дружина шеф-кухаря!»
