— Знайшла невістку за статусом? — з іронією запитала подруга Наталії Григорівни.
— Ну… Як би це сказати. Взагалі, Аня — непогана дівчина. — Наталія Григорівна задумливо подивилася вдалину. — Навчається, працює в банку на хорошій посаді. Батько заможний, мати — біолог.
— О, та це ж майже те, про що ти мріяла!
— Я хотіла, щоб дівчина була з Харкова.
— Знаю, знаю, — подруга кивнула. — Але, з огляду на минулий досвід наречених, доводиться чимось жертвувати.
— У неї бабуся народилася тут. Потім поїхала до Києва. Назад до Харкова сім’я переїхала лише десять років тому, коли батько Ані відкрив тут бізнес.
— У такому разі можна сказати, що й Анечка — у третьому поколінні…
— Не можна так казати! Її мати з якоїсь провінції, — пригальмувала її Наталія Григорівна, зморщивши ніс.
— Гаразд. Я розумію, що для тебе це важливо, але головне, що твій син нарешті закохався.
— Ймовірно. Але, як ти знаєш, я вважаю, що цей шлюб укладається з розрахунку. Ми отримуємо вигідного свата й перспективну невістку, а вона — інтелігентного чоловіка з хорошої, аристократичної родини.
Жінки продовжили обговорювати недоліки та переваги, а ввечері Наталія Григорівна вирушила в гості до майбутніх родичів.
Звісно, вона певним чином переступала через власну гордість, приходячи до провінційної свахи, але тим не менше, квартиру та ремонт Наталія Григорівна оцінила.
«Гроші до грошей», — подумала вона, закривши очі на те, що сваха була одягнена без смаку, а сват зовсім не помічав різниці між столовими приборами, подавши до салату й гарячої страви однакові виделки.
— Я прийшла обговорити оплату урочистості, — сказала вона, дивлячись на свата.
— Весілля ми беремо на себе, не турбуйтеся.
— У такому разі я можу організувати чудове місце. У мене є зв’язки в адміністрації.
— Чудово.
Святкування, всупереч очікуванням Наталії Григорівни, пройшло добре.
Молодята були красиві й дивилися одне на одного очима, сповненими ніжності.
— Що ж… Тепер ти, Аня, у нашій чудовій родині. З гідністю носи наше прізвище й пам’ятай, що родинні узи понад усе, — сказала Наталія Григорівна.
Це означало, що вона прийняла невістку до родини.
Веніамін був щасливий, що його вимоглива, сувора мати лояльно поставилася до Анни. До цього жінки, яких він приводив, піддавалися суворій критиці та «природному відбору».
Аня ж була саме тією жінкою, яка зачарувала не тільки Веніаміна, а й свекруху, яку, здавалося, ніхто не міг задовольнити.
Молодята оселилися в квартирі бабусі нареченого. Це була простора квартира в хорошому районі, про яку багато хто міг лише мріяти. Звісно, Наталія Григорівна при будь-якій нагоді нагадувала, що така удача випадає «не кожній приїжджій дівчині».
— Наталіє Григорівно, про що ви?
— Як про що? Тобі подобається тут жити?
— Загалом так, але є деякі недоліки. Наприклад, вологість.
— Подивіться на неї! З хара у пани…
— Наталя Григорівна, я не розчула… Що ви сказали? — Аня відірвалася від телефону.
— Ця квартира — наша сімейна реліквія, і до неї треба ставитися з належною повагою! А ти, як я бачу, вже тиждень не мила фарфор! — свекруха прискіпливо провела пальцем по статуетці.
— Наталіє Григорівно, якщо ви вважаєте, що ця квартира буде «щасливішою» у ваших дбайливих руках, то ми негайно переїдемо. Мій батько обіцяв, що допоможе з купівлею будинку за містом… Гроші є: я багато працюю, у мене хороша зарплата, у Вені високий дохід. Тож ми готові звільнити квартиру протягом кількох тижнів, якщо вам так зручніше.
— Ні! — ледь не скрикнула Наталія Григорівна. — І мови про це не може бути! Мій онук народиться тут!
Жінки переглянулися й більше не торкалися цієї теми. Наталія Григорівна пішла. А незабаром невістка повідомила радісну новину:
— У нас буде синочок.
Наталія Григорівна одразу ж передала цю новину подрузі.
— Ну поглянь, і в цьому вгадала! Ось це невістка! Ти ж саме онука хотіла… Спадкоємця.
На це Наталія Григорівна не знайшла, що сказати. Лише стримано посміхнулася. Аня й справді була не такою вже й поганою, поступово Наталія Григорівна звикала до неї й уже не так хвилювалася, що син зупинився на цій багатообіцяючій дівчині.
Коли народився онук, жінка намагалася допомогти всіма силами. Вона навіть переїхала до подружжя. Аня й тут показала себе ідеальною невісткою та матір’ю.
— Дякую, що допомагаєте, Наталіє Григорівно. Я б без вас не впоралася.
— Мені це в радість, — відповіла свекруха, милуючись, як онук сопе в ліжечку.
Все було цілком непогано, але через пів року декрету Наталія Григорівна розпочала серйозну розмову.
— Синку, мені здається, що Аня засиділася.
— Де? — не зрозумів Веніамін.
— Вдома.
— А де ж їй ще бути, як не вдома, з сином? — здивувався він.
— Хлопчик уже не немовля. Аня годує його сумішами, тому залежності від грудей теж немає.
— І?
— Аня виконала свою місію: народила. Тепер саме час продовжувати приносити користь на благо родини й вийти на роботу.
— Це погана ідея. Дитина ще занадто мала, щоб залишати її з кимось.
— Зі мною він чудово почувається.
— Ти хочеш звільнитися й присвятити себе онукові? — уточнив Веніамін.
— Ні, звичайно! Я продовжуватиму працювати. А з хлопчиком може займатися професійна няня, гувернантка. Я вже підібрала за рекомендаціями кількох жінок, які зможуть прищепити хлопчику правильні манери.
— Мамо, йому 6 місяців! Які манери? Він ходить у підгузок…
— І що з того? Його треба виховувати.
— Перестань, мамо. Іноді тебе «заносить».
— І все-таки, обміркуй мої слова…
— Обов’язково. Через… п’ять років.
Ані подобалося бути з дитиною. Вона отримувала справжнє задоволення від материнства. Тому зауваження свекрухи здавалися їй примхою. Вона не збиралася переривати декрет ні через рік, ні навіть коли синові виповнилося два роки.
— Я хочу підняти келих за те, що Аня — чудова мати, — зголосилася виголосити тост на сімейному святі свекруха. — Але… Пора згадати, що жінка — це не тільки мати, а й хороша дружина, а також бізнес-леді. Я сподіваюся, що наша сімейна традиція — талановитих, успішних жінок — не перерветься на тобі, Анно.
За столом запала тиша.
— Дякую, мамо. Хочу додати… Аня — чудова дружина. І мама — відмінна, — заступився Веніамін.
— Робота почекає, а ось діти виростуть, — додав чоловік.
— Усе має бути в рівновазі! Час змінити сферу діяльності! — наполягала свекруха.
— Ви пропонуєте Ані вийти на роботу, але з ким залишиться онук?-запитала сваха.
— Нехай ходить у садок, я вже про все домовилася! Послухай мене, Веніаміне. Купи гарний подарунок, віднеси кому треба, і нашого хлопчика приймуть. Без черги. Садок чудовий, перевірений. Там працюють найкращі вихователі.
— Я не вважаю за потрібне віддавати дитину в садок раніше часу. І, як ви вже зрозуміли, я проти нянь, гувернанток та інших чужих жінок у домі. Мені самій хочеться бути з сином, я народжувала для себе, а не для виховательок у дитячому садку! Розмова закінчена! — досить різко відповіла Аня.
Наталія Григорівна не очікувала від неї такого.
— Веня, ну скажи ти цій нерозумній! — свекруха підняла руки до неба.
— Мамо, не варто так говорити про мою дружину. Вона розумна і, так само як і я, вважає, що дітям краще вдома.
— Краще в колективі! А якщо хлопчик звикне до самотності, йому буде важко адаптуватися! Що ви в такому разі будете робити?!
— Якщо знадобиться, ми взагалі не підемо в садок.
— Це що? Прямо до школи?! — ахнула свекруха.
— Так. Якщо вирішимо, то «аж до школи» наш син буде навчатися вдома. Я добре заробляю і можу собі дозволити утримувати дружину та дитину. А може, ми незабаром народимо й другу дитину, так, Анно?
Дружина посміхнулася й кивнула. Їй була приємна підтримка чоловіка. А свекруха… Вона сподівалася, що рано чи пізно звикне до її специфічного світогляду, і намагалася не ображатися.
Одного вечора, сидячи біля дитячого ліжечка, Аня запитала чоловіка:
— Може, твоя мати має рацію? Може, йому варто піти в садочок?
— Не думаю. Йому добре з тобою. Але якщо ти хочеш вийти на роботу… .
— Я сама не знаю. Мене ваблять і робота, і материнство… — Аня не договорила. Вона раптом зрозуміла, що її нудить.
Зіставивши кілька фактів, жінка зробила тест, і питання, яке вона поставила чоловікові, відпало. Подружжя незабаром мало стати батьками вдруге. Тому про якусь роботу більше не йшлося.
Донька народилася в строк. І знову Наталія Григорівна метушилася навколо малечі.
— Тепер повний комплект! Хлопчик і дівчинка! Як чудово! — воркувала вона. Але її радість була недовгою. З другою дитиною сталася та сама історія.
— Ані пора на роботу! Вона втратить кваліфікацію! Ніхто не візьме її після п’ятирічної перерви! — Наталія Григорівна намагалася достукатися до сина, але той не слухав матір. Він уже звик до того, що Наталія Григорівна вічно знаходила недоліки в його дружині й прагнула зробити їхнє життя таким, яким, на її думку, мало бути.
— Не хвилюйся, мамо. Батько Ані не дозволить їй сидіти без роботи. А якщо там не вийде, то я подбаю про те, щоб дружина могла працювати. Але зараз у цьому немає потреби. Більше того, нашим дітям потрібна мати! Саме мати. Постійна, а не та, що з’являється час від часу.
Давай закриємо це питання і більше не будемо його порушувати.
Наталії Григорівні довелося погодитися. І ось, нарешті, настав довгоочікуваний день. Старший син пішов до школи, а молодша донька цікавилася дітьми й із задоволенням відвідувала розвивальні заняття.
— Напевно, можна спробувати з дитячим садком. Думаю, донечці сподобається, — сказала Аня. — А я якраз повернуся до справ. Батько останнім часом скаржиться на втому. Треба йому допомогти.
Було вирішено, що Анна вийде на роботу.
Наталія Григорівна радісно потирала руки, хоча її ставлення до невістки за ці роки не покращилося.
— Вона б так і залишилася сидіти на шиї у мого сина. Але, мабуть, обставини змусили її! — говорила вона.
Анна пропрацювала пів року. А потім раптово пішов з життя її батько. Згідно із заповітом фірма перейшла до Анни.
— У мене мало досвіду. Я хочу, щоб ти став «за кермо», — крізь сльози сказала вона чоловікові.
— Так, я розумію. Все буде добре. Тобі зараз потрібно допомогти матері з організацією похорону.
Анна бачила, як важко її мати переживала смерть батька. Вона постійно плакала і не бачила сенсу в житті.
— Я, напевно, залишуся у мами, Веня. Нехай свекруха переночує у нас, щоб з дітьми ще хтось був, — попросила вона.
— Добре.
Наталія Григорівна не відмовляла в допомозі. Але, побачивши, що невістка знову перестала працювати, «переклавши» на чоловіка справи компанії тестя, Наталія Григорівна збунтувалася.
— Навіщо ти цим займаєшся? У фірми є керівник — і цей керівник має зараз бути там, де потрібно!
— Аня доглядає за матір’ю. У тещі на тлі стресу трохи «поплив дах».
— Треба домовитися про стаціонар. Вдома від Ані ніякої допомоги! Вона не медсестра і не лікар.
— Вона більше, ніж лікар, вона — дочка. І допомогу своїй матері вона надає неймовірну, — відповів Веніамін.
І все ж Анна не могла постійно бути поруч із матір’ю. Одного дня жінка вийшла в коридор і спіткнулася об сходинку. Мати Анни впала й отримала перелом хребта.
Ця трагедія стала ударом для всіх. Анна, порадившись із чоловіком, вирішила перевезти матір до них, щоб доглядати за нею.
Спочатку Анні було дуже важко. У неї не було ні навичок, ні досвіду в сестринській справі. Вона найняла помічницю, але ніхто не міг впоратися краще, ніж вона сама. Розуміючи, що мати її потребує, вона вирішила навчитися надавати базову допомогу.
Диплом їй, звісно, не видали, але поставити крапельницю чи зробити укол жінка могла.
Під дбайливим доглядом матері стало краще. Але прогнозів на одужання ніхто не давав.
— І що, вона так і лежатиме? — задумливо запитала Наталія Григорівна у сина.
— Так.
— Вона тобі не заважає?
— Ні.
— Дивно. У будинку діти, навіщо було тягнути туди хвору людину?
— А куди ж, на твою думку, треба було відправити мою тещу? — здивувався Веніамін.
— Куди слід.
— Давай не будемо про це, мамо.
Зрозумівши, що від сина нічого не доб’ється, Наталія Григорівна вирішила запитати у свахи прямо.
— Навіщо ти заважаєш нашим дітям жити?
— Я не заважаю.
— Ти — тягар. На твоєму місці я б пішла.
— У мене ноги не ходять.
— У переносному сенсі.
— Куди мені йти? Я сама не можу себе обслуговувати.
— Найми доглядальницю! Аня вже десятий рік сидить вдома! Ти ж бачиш, що Веня дивиться наліво! Скоро через тебе й сім’ї не залишиться.
Мати Анни все сприйняла особисто. Вона серйозно поговорила з дочкою і… попросила віддати її туди, куди слід, щоб зберегти сім’ю. Після тієї розмови Анна пішла до свекрухи.
— Я хочу, щоб ви вибачилися перед моєю матір’ю! — вимагала вона.
— За що?! — Наталія Григорівна підняла брови.
— За ваші слова. Вони жорстокі й безглузді! Я не залишу маму, що б там хто не казав!
— Ну що ж ти за жінка така? Ніяк працювати не хочеш! — замість підтримки процідила свекруха.
— Я доглядаю за мамою. Це мій обов’язок!
— А гроші хто зароблятиме? Чоловік?
— Веня взагалі не вважає, що мені потрібно працювати. У нас немає проблем з фінансами! І ви це знаєте!
— У нашій родині з’явилася дармоїдка! — свекруха схопилася за голову, вдаючи жах. — Ніколи! Чуєш, ніколи ще ніхто не сидів удома, на шиї у рідних! У нашій родині всі були зайняті справою: прабабуся, бабуся — шанована викладачка, доктор наук. Я все життя пропрацювала в міській адміністрації на благо мешканців!
Мій чоловік був шанованою людиною, бізнесменом, син — пішов його слідами й досяг успіху! А ти?! Навіщо тобі дві вищі освіти, якщо ти спочатку дітям шмарклі витирала, а тепер судно виносиш?! Мені соромно перед знайомими та родичами, коли мене запитують про невістку, доводиться червоніти!
— А ви не червонійте. Правду кажіть!
— Що ти — доглядальниця? Що прилипла до мого сина й змушуєш його утримувати не тільки сина й доньку, а й себе, і свою матір-інвалідку? Гарно влаштувалися, п’явки!
— Наталя Григорівна, це вже занадто! Не смійте так говорити! Моя мама захворіла не навмисно, так склалися обставини! І я навіть ворогу не побажаю пережити те, що пережила вона!
На цьому розмова закінчилася. Свекруха стиснула губи й пішла, а Анна повернулася до мами й дітей. Багато читала, вчилася…
Вона проміняла успішну посаду на допомогу близькій людині. Чоловік не заперечував, йому подобалося, що в Анни добре, чуйне серце.
— Мамо, ти необ’єктивна до неї. На таких, як Аня, тримається світ! — сказав він. Але Наталія Григорівна не хотіла слухати. Вона бачила, що Анна «деградувала», а її діти недостатньо любили бабусю Наталю.
Одного разу, почувши від онука, що бабуся — погана, Наталія Григорівна залишила дітей самих на майданчику перед будинком і в істериці пішла. Вона чекала, що невістка подзвонить, як це часто бувало. Але Анна не стала вибачатися.
— Твоя мати перейшла межу! Я, якщо чесно, втомилася від неї. Такі люди не змінюються, — сказала вона Веніаміну.
— Знаєш, ти маєш рацію.
— Ти згоден?
— Так.
Наталія Григорівна перестала приїжджати, зовсім не допомагала, та й сина не підтримувала. Вона сиділа вдома, ходила на роботу і часто переглядала сімейну книгу, де були фотографії предків.
Вона часто подумки спілкувалася з покійною бабусею, дивлячись на її фото, скаржилася їй на сина та на невістку. А одного разу та навіть з’явилася їй уві сні.
— Не розумію, за що мені таке покарання?! Я так хотіла, щоб моя невістка була доброю… І що отримала? Ганьбу! І син разом з нею. Він не розуміє справжніх сімейних цінностей.
— Якби ти думала не тільки про себе, то зрозуміла б, що таке справжні сімейні цінності!
— Я й так знаю! Вони у нас бережуться й передаються з покоління в покоління! Ось, наприклад, обручка! Я заробила її чесною працею і хотіла подарувати Анні, але вона не виправдала моїх сподівань!
— У такому разі тобі треба щось змінювати. Думаю, що незабаром ти все зрозумієш.
Наталія Григорівна тремтіла від холодного піту. Серце боліло так, ніби хотіло розірватися.
Жінка зрозуміла, що втрачає свідомість, і ледь встигла набрати номер сина.
— Приїжджай. Мені погано, — сказала вона й знепритомніла.
Коли Веніамін приїхав, було вже пізно. Жінка перенесла інфаркт і назавжди залишилася інвалідом. Інфаркт спричинив ускладнення, і тіло перестало слухатися. Лікарі зробили все, що могли, але ані мова, ані рухливість не відновилися. Фактично Наталія стала недієздатною, хоча й усвідомлювала це.
— Можна забирати, — повідомив лікар Веніаміну. — Нічого не зміниться, але можна зробити її життя трохи комфортнішим.
— Як?
— Потрібний догляд і турбота.
— Так? У такому разі прошу вас надати контакти пансіонатів для людей похилого віку.
Наталія Григорівна не могла говорити, але чула все, що сказав син. По щоках текли сльози, але сказати вона нічого не могла, так само як і вплинути на ситуацію. Тепер вона опинилася в ролі залежної, але син не планував нею опікуватися.
— У мене багато роботи, а у дружини й так вистачає справ. Колись моя мати сказала, що краще піклуються там, де є спеціальний персонал, та й тягарем вона ніколи не хотіла бути.
— У такому разі я підготую документи.
Жінка плакала всю ніч. До неї так ніхто і не підійшов…
І лише вранці, коли медсестра збиралася перевезти жінку до будинку для літніх людей, на порозі палати з’явилася Аня.
— Я прийшла за Наталією Григорівною.
— А ви хто?
— Невістка.
— Анна Володимирівна? Ви не в курсі, що ваш чоловік вирішив передати піклування про маму спеціальній організації?
— Так, але ми змінили рішення. Я забираю її додому. Це не підлягає обговоренню, — відрізала вона. — Не хвилюйтеся, Наталіє Григорівно, все буде добре. Нас уже чекають вдома.
Наталія Григорівна подивилася на невістку й відвела погляд. По щоках текли сльози. Вона була винна перед нею… Дуже винна.
Веніамін все ж найняв доглядальниць, щоб допомагати Анні, але часто саме вона доглядала за матерями. Годувала, обтирала, прибирала… З кожним днем Наталія Григорівна дивилася на невістку з дедалі більшою теплотою, розуміючи, що Бог послав їй цього ангела не випадково, а на порятунок.
Єдине, про що вона шкодувала, — що не могла подякувати їй за все. І попросити пробачення… Втім, Анна давно пробачила її. Хоча чи варто було пробачати?
