Гречана каша засохла між планками ламінату. Я сиділа на підлозі в дитячій, вичищала її старою зубною щіткою і слухала, як Віка коментує фотографії.
— Мамо, подивися, який готель, — покликала вона. — Ми там пробули всього дві ночі, але сервіс просто чудовий.
У сусідній кімнаті її син Артем робив уроки, а маленька Софія сперечалася з лялькою. Діти прожили у мене майже пів року. Віка повернулася три дні тому і поки що не запитала, чому Артем боїться відповідати біля дошки і які ліки приймає Софія після тривалого кашлю.
Дочка зайшла в дитячу і простягнула мені баночку крему.
– Це тобі. Для рук. Вони у тебе зовсім шорсткими стали.
Я взяла подарунок і поставила на підвіконня.
– Краще прибери за дітьми після сніданку.
– Мамо, я ще не оговталася від перельоту. Дай мені прийти до тями.
А пів року тому вона просила зовсім про інше.
***
Віка з’явилася ввечері з двома дитячими рюкзаками та папкою документів.
— Мені треба перепочити, — оголосила вона. — Ми з Денисом розійшлися, він постійно на роботі, діти на мені. Я взяла путівку на чотири тижні. Підстрахуєш?
Артем тільки пішов у перший клас, Софії виповнилося чотири. Я любила онуків, тому й погодилася. Закупила продукти, звільнила шафу, знайшла розкладне ліжко для себе, щоб спати в дитячій разом із Софією — спочатку онучка боялася засинати в новому місці.
Денис дізнався про поїздку вже після купівлі квитків. Вони з Вікою жили окремо кілька місяців. Він орендував однокімнатну квартиру поруч із роботою і часто виїжджав у справах у область. Увечері перед вильотом він прийшов до мене.
— Галино Сергіївно, я не відмовляюся від дітей. Буду забирати їх на вихідні й оплачувати всі витрати.
– Всього чотири тижні. Ми самі впораємося.
– Якщо вона затримається, дзвоніть одразу.
Через місяць Віка не прилетіла.
– Мамо, не починай, – сказала вона по телефону. – Я зустріла людину. Ми вирішили ще трохи помандрувати, світ подивитися. Та й дітям з тобою добре.
– Коли ти повернешся?
– Як тільки розберуся в собі.
– У Артема школа, Софія ходить у садок. А я…
– Ти ж усе вмієш, – перебила донька. – Я знала, що на тебе можна покластися.
Денис запропонував забрати дітей. До того часу він домовився працювати без далеких виїздів і знайшов квартиру більше. Я відмовилася.
– Не турбуй їх. Мати скоро повернеться.
Мені здавалося, що я захищаю онуків від нового переїзду та сімейного скандалу. Насправді я захищала Віку від наслідків її рішення.
Денис приїжджав через день, забирав Артема в басейн, купував одяг, оплачував дитячий садок і шкільні витрати. Іноді діти ночували у нього. Софія спочатку відмовлялася спати без мене, тому зять не наполягав.
Артем звикав швидше. У Дениса для нього з’явився окремий стіл для уроків, коробка з конструктором і нічник біля ліжка. Софія погоджувалася їхати, тільки якщо брат обіцяв спати поруч.
Денис надсилав мені фотографії сніданку та зібраних рюкзаків. Я перевіряла кожну дрібницю — це вже стало звичкою. А він терпів, не влаштовував сварки з цього приводу. Заради дітей терпів.
Одного разу він приніс роздруківку публікації Віки.
— Вона пише, що взяла перерву від «токсичної сім’ї». Про дітей ні слова.
— Не читай, Денисе. Не треба…, — попросила я.
— А ви читали?
— Ні.
Я все-таки прочитала той пост увечері. Віка розповідала підписникам, що все життя жила під материнським контролем і тепер вчиться жити для себе. На фотографіях вона тримала кокос, сиділа на мотоциклі й посміхалася чоловікові, якого я не знала.
Під публікацією хтось запитав, чи є у неї діти. Віка відповіла: «Вони в надійних руках».
Я закрила сторінку. У сусідній кімнаті Артем заворушився і раптом уві сні покликав маму. А в мене стиснулося серце.
Минув ще місяць. Потім ще один. Віка дзвонила рідко і розмовляла з дітьми по кілька хвилин.
— Артеме, слухай бабусю. Софіє, не капризуй. Мама скоро приїде.
Після дзвінків Софія ховала мій телефон під подушку. Їй здавалося, що якщо телефон залишиться поруч, мама знову подзвонить.
Я відвозила Артема до школи, Софію до садочка, готувала їжу, прала, заповнювала заяви. Денис пропонував скласти постійний графік і перевезти дітей до нього. Я повторювала:
– Ще тиждень почекаємо.
Одного разу він не витримав:
– Кого ви чекаєте? Віка вже зробила свій вибір.
– Вона їхня мати.
– Я їхній батько. Чому ви більше довіряєте людині яка поїхала, ніж мені?
Мені стало соромно. І справді, що це я? Ми домовилися, що Артем проводитиме у нього кілька буднів і всі вихідні. І Софія поступово звикне ночувати там разом із братом.
Саме тоді я вперше зрозуміла, що сама влаштувала Віці райське життя. Поки я рятувала доньку від труднощів, Денису доводилося доводити своє право виконувати звичайні обов’язки батька.
Віка повернулася майже через пів року. Засмагла, з великими валізами та новою звичкою знімати на телефон кожну покупку. Дітям привезла іграшки.
Софія обійняла маму й одразу запитала:
— Ти тепер з нами?
— Звичайно, зайчику. Тільки мамі спочатку треба відновитися після перельоту.
Віка оселилася у своїй колишній кімнаті. Спала до обіду, вдень зустрічалася з подругами, ввечері редагувала фотографії. Вона вважала, що діти продовжуватимуть жити за нашим із Денисом розкладом.
– Я поки що шукаю роботу, – пояснила вона. – Не можу розриватися.
– Ти пів року не працювала…
– Я змінювала своє життя. Це теж праця.
Через кілька днів до нас завітала моя подруга Валентина. Раніше вона керувала школою, тому особливою делікатністю не відрізнялася.
Я наливала Софії суп, Артем збирав портфель, Віка розмовляла по телефону у вітальні.
Валя подивилася, як я підбираю з підлоги серветки.
– Галя, а коли дочка забере дітей?
– Вона тут живе.
– Чудово… А хто доглядає за дітьми?
Віка почула її і одразу вийшла.
– Валентино Петрівно, це наша сімейна справа.
– Звісно. Я у Галі питаю, а не в тебе.
– Мама допомагає, бо сама хоче.
Валя повернулася до мене:
– Ти справді хочеш?
Я роззявила рота й не знала, що сказати.
– Ось бачите, – сказала Віка. – Ви її налаштовуєте. Мама сама просила залишити дітей у неї.
– На чотири тижні, – нагадала я.
– Яка тепер різниця? Адже всі впоралися.
– Крім дітей, – відповіла Валя.
Віка наказала моїй подрузі не втручатися. Валя образилася, одягнулася й пішла, а донька ще довго пояснювала, що літні жінки заздрять її сміливості.
Після цієї розмови я зателефонувала Ірині Вадимівні. Ми разом працювали багато років тому. Тепер вона керувала невеликим заміським будинком відпочинку й шукала адміністратора на сезон. Вона пропонувала мені цю роботу ще влітку, але я відмовилася через онуків.
– Місце поки що вільне, – сказала Ірина. – Якщо зважишся, приїжджай наступного тижня. Покажу житло й розповім про обов’язки.
Я погодилася. Дочці нічого не сказала. Боялася, що знову поступлюся…
Будинок відпочинку виявився невеликим: кілька котеджів, їдальня, господарський корпус. Адміністратору виділяли окрему кімнату. Робота взагалі не складна: приймати гостей, стежити за запасами, викликати майстрів. Я підписала договір і мала приступити до роботи через десять днів.
У суботу Денис привіз дітям нове весняне взуття та куртки. Віка збиралася в салон. Артем зачепив її сумку ліктем, і на підлогу впала помада. І почалося…
— Ти можеш дивитися, куди йдеш? — закричала Віка. — Бабуся тебе зовсім розбестила. У сім років ні манер, ні розуму!
Дитина відскочила до стіни.
— Віка, не кричи на нього, — сказав Денис.
– Тебе пів року все влаштовувало. Тепер ти став вихователем? — гримнула Віка.
– Мене це не влаштовувало. Твоя мати не віддавала дітей, бо чекала на тебе.
– Звісно, тепер вона винна.
Віка повернулася до сина:
– Підніми помаду. І вибачся.
Артем нахилився, але руки в нього не слухалися. Помада знову покотилася по підлозі.
— Залиш, — сказала я.
— Мамо, не втручайся. Я розмовляю зі своєю дитиною.
— Саме так. Зі своєю.
Дочка подивилася на мене.
– І що?
– Денис сьогодні забирає дітей до себе. Не на прогулянку, а жити. Там уже підготовлені ліжка та речі. Ви вдвох вирішите, коли і скільки часу вони будуть проводити у кожного з батьків.
Денис мовчав. Ми обговорювали переїзд заздалегідь, але домовилися оголосити про нього лише після повернення Віки. Я знову тягнула до останнього.
– Артем, Софіє, збирайте улюблені іграшки, – сказав він. – Решта у мене є.
Софія притиснулася до мене.
– Бабуся теж прийде?
– Я буду приїжджати. А сьогодні ви поїдете з татом.
Віка схопила мене за лікоть.
– Ти не маєш права віддавати моїх дітей йому!
– Він — їхній батько.
– А якщо я проти?
– Тоді розмовляй з Денисом і вирішуй це як мати. Я більше не буду посередником.
Вона відпустила руку, а я продовжила:
– Через десять днів я їду на роботу.
– Куди?
Я розповіла про будинок відпочинку.
– А квартира? А діти? А я?
– Поки що живи тут, сплачуй комунальні послуги й шукай роботу. Діти будуть у Дениса, доки ви не домовитеся інакше. Все, з мене досить.
Денис забрав дітей. Віка зачинилася в кімнаті й до мого від’їзду майже не розмовляла зі мною. Кілька разів вона намагалася переконати Софія повернутися, але дівчинка хотіла залишитися з братом.
Я вийшла на роботу в призначений день. Перші тижні прокидалася ще до будильника й прислухалася, чи не плаче хтось за стіною. Потім звикла до своєї кімнати й робочого розкладу.
Віка дзвонила начальниці й намагалася переконати її, що я можу передумати. Бо «посварилися, і я злякалася». Ірина Вадимівна відповіла, що трудовий договір підписано зі мною, і сімейні питання вона не обговорює.
Після цього дочка надіслала довге повідомлення: у ньому вона назвала мене невдячною. Я прочитала його, але відразу відповідати не стала.
Коли сезон закінчився, Ірина запропонувала мені залишитися на постійній основі. Минуло вісім місяців. Артем і Софія живуть переважно з батьком. Віка влаштувалася у відділ продажів. Живе окремо, орендує квартиру неподалік.
Вона забирає дітей на кілька днів і водить Софію в садок пару разів на тиждень. З Денисом вони склали графік спілкування з дітьми без моєї участі.
З дочкою ми майже не спілкуємося. Вона вважає, що я зрадила її в найважчий період. Я вважаю, що важкий період у дітей почався в день її від’їзду.
Онуки приїжджають до мене раз на місяць. Ми гуляємо лісом, граємо в настільні ігри, а ввечері Денис відвозить їх додому. Мені буває сумно після їхнього від’їзду, але я тримаюся. У мене немає іншого виходу…
