Качка з вишневим соусом була її фірмовою стравою. У ресторані « Чотири Сезони», де Вікторія працювала вже сьомий рік, її замовляли найчастіше. Шеф-кухар казав, що у Вікі «правильна рука»: качка виходила з хрусткою скоринкою, м’ясо тануло, а соус мав саме таку кислинку, щоб підкреслити смак м’яса.
Готувати її було довго й клопітно. Маринувати цілу добу, запікати при низькій температурі, потім доводити до готовності на сильному вогні, окремо варити вишню. Вдома Вікторія готувала її лише в особливих випадках.
Востаннє вона готувала її на річницю весілля. Для двох.
З Микитою вони одружилися чотири роки тому. Він працював менеджером з продажу у фірмі, що торгувала сантехнікою, багато їздив до клієнтів і багато розмовляв по телефону. Веселий, чарівний, вміє розсмішити кого завгодно. Вони жили у двокімнатній квартирі, яку взяли в іпотеку на двох одразу після весілля.
Свекруха, Єлизавета Петрівна, мешкала в сусідньому районі, за двадцять хвилин їзди на автобусі. Вона була родом з великого села за сто кілометрів від міста, і зберегла з селом тісний зв’язок: там мешкали її сестри, двоюрідні брати, племінники, хрещені батьки та куми. Половина села складалася з її родичів.
Молодший брат Микити, Ігор, колись навчався в місті, залишився тут працювати програмістом і іноді заглядав до них у гості. Йому було двадцять шість, він був тихим, ввічливим і завжди приносив із собою торт.
Спочатку Єлизавета Петрівна приходила лише на запрошення. Дзвонила заздалегідь, питала: «Віка, зручно?» Вікторія раділа. Вона любила годувати людей.
Готувала свекрусі то запечену рибу, то пиріг з капустою, то суп з фрикадельками. Єлизавета Петрівна їла, хвалила, забирала з собою контейнери. А потім дзвонила сестрам у Березівку:
— Ой, Галя, ти б побачила, чим мене невістка нагодувала! Кухарка! У ресторані працює, у найкращому! У нас таких кухарів у районі й не бачили!
Вікторії було приємно. Вона тоді ще не розуміла, до чого це призведе.
Одного разу в неділю свекруха прийшла з Ігорем. Вікторія дізналася про це за годину, але встигла: запекла м’ясо по-французьки, приготувала два салати, спекла яблучний пиріг. Обід вийшов галасливим і веселим. Ігор з’їв три шматки пирога і сказав: «Віка, ти чарівниця». Єлизавета Петрівна, йдучи, обійняла невістку.
— Ми тепер будемо частіше приходити, дуже смачно.
І вони стали приходити частіше.
Спочатку раз на два тижні. Потім щонеділі. А потім Єлизавета Петрівна почала приводити гостей із села.
— Віка, це тітка Галя, моя сестра. Вона приїхала до міста, у поліклініку. Ну, я думаю, нехай пообідає у вас, навіщо їй сидіти в їдальні.
— Віка, це дядько Толя з синами. Вони приїхали на ринок, теля продавати. Нагодуй хлопців, вони з п’ятої ранку на ногах.
— Віка, це Люба, хрещена Микити, і її онука. Вони проїздом.
Іноді за столом збиралося шестеро людей. Іноді — вісім. Одного разу — одинадцятеро, разом із дітьми. Попереджали її, у кращому разі, за годину. Частіше взагалі не попереджали. Вікторія відчиняла двері, а на порозі стояла свекруха в оточенні незнайомих людей із пакетами й посміхалася:
— А ми до вас! Віка, став чайник!
Вікторія працювала позмінно: два дні по дванадцять годин, потім два вихідних. У ресторані вона стояла біля плити з дев’ятої ранку до дев’ятої вечора, з однією двадцятихвилинною перервою. Ноги гуділи, спина нила, руки були в дрібних опіках.
Свої вихідні вона мріяла проводити в тиші: виспатися, полежати у ванні, почитати книгу, сходити з чоловіком у кіно. А замість цього знову стояла біля плити. Варила, смажила, пекла на вісім осіб.
Продукти купувала вона. За свої гроші. Микита іноді давав тисячу-дві, але частіше казав: «Віка, у мене до зарплати грошей немає, ти поки що купи». Гості їли, хвалили, просили добавки. Потім пересідали на диван дивитися телевізор, а Вікторія до ночі мила гору тарілок, каструль, сковорідок.
Микита у всьому цьому брав участь із задоволенням. Сидів на чолі столу, розливав наливку, розповідав анекдоти. Приймав похвали:
— Ну, Микита, тобі пощастило з дружиною! Золото, а не дружина!
— Справді! — посміхався Микита. — Я вмію вибирати.
Готувати він їй ніколи не допомагав. Посуд теж не мив. Казав: «Віка, ну ти ж професіонал, у тебе швидше вийде».
Вікторія намагалася поговорити. Кілька разів.
— Микито, я так більше не можу. Це мої вихідні. Єдині. Я дванадцять годин стою на кухні в ресторані, а потім ще вдома на вісім осіб. Поговори з мамою. Нехай хоча б попереджає. І не щонеділі.
— Віка, ну що ти. Це ж рідні. Ну приїхали люди, ну нагодували. Це ж гостинність. У нас у родині так прийнято.
— У нас у родині, Микито, готую лише я. А прийнято — у тебе.
— Гаразд, гаразд. Поговорю.
Він обіцяв. І не говорив. Вікторія запитувала: «Ти поговорив з мамою?» Він відповідав: «Та якось не було приводу. Наступного разу». А свекруха тим часом уже дзвонила в Березівку: «Приїжджайте в суботу, Віка вам пельменів наліпить!»
Річницю весілля вони збиралися відсвяткувати удвох. Чотири роки. Був вівторок, у Вікторії був вихідний. Вона купила качку ще в неділю, замаринувала її. Купила гарне червоне. Поставила на стіл свічки, дістала білу скатертину, яку їм подарували на весілля і якою вони жодного разу не користувалися. Качка була майже готова, коли у двері подзвонили.
На порозі стояла Єлизавета Петрівна. З нею тітка Галя, дядько Толя, його дружина та їхня донька-старшокласниця.
— Сюрприз! — сказала свекруха. — Ми прийшли вас привітати! З річницею! Галя якраз у місті, от я й подумала: що ви самі сидітимете, давайте разом відсвяткуємо!
Вікторія стояла у дверях кухні, у фартуху, з ложкою в руці.
Гості вже знімали взуття. Дядько Толя потягнув носом:
— О, а що це так пахне? Качка, чи що? Ну, Віка, ну вгадала!
Микита розвів руками й винувато посміхнувся дружині. Мовляв, ну що тут поробиш. І пішов діставати ще тарілки.
Качку розділили на всіх. Вікторії дістався шматочок крила. Червоне випили за перші пів години. Свічки гості задули, бо «темно, нічого не видно». На білу скатертину дядько Толя перекинув келих із вишневим соусом.
Розійшлися близько одинадцятої години. Вікторія мила посуд до півночі. Микита вже спав.
Скатертину вона так і не відіпрала.
Це було в лютому. А на початку квітня Вікторія повернулася додому після особливо важкої зміни. У ресторані відбувався банкет на сто двадцять осіб — ювілей якогось чиновника. З восьмої ранку вона стояла біля плити, без перерви. Один із кухарів захворів, інший порізав палець, і Вікторія відпрацювала майже за трьох.
Додому вона дісталася пізно ввечері. Ноги її не тримали. Вона мріяла лише про одне: прийняти душ і лягти спати.
У передпокої стояли чужі черевики. Шість пар.
З кухні долинали голоси. Вікторія пішла туди. За столом сиділи шестеро незваних гостей: Єлизавета Петрівна, тітка Люба, хрещена Микити, її чоловік і ще троє незнайомих людей — чоловік і дві жінки. Микита стояв біля відкритого холодильника.
— О, Віка прийшла! — зраділа свекруха. — Ну нарешті. А ми на тебе чекаємо. Це сусіди Люби з Березівки, вони завтра вранці їдуть на потяг, переночують у вас. Віка, давай швиденько щось накрий. Люди з дороги, голодні. М’ясо у тебе там у морозилці, я бачила. Картопельку посмаж. Салат якийсь. І пиріжків би, якщо встигнеш.
Вікторія стояла у дверях. У пальті. З сумкою на плечі. І відчувала, як щось всередині повільно, дуже повільно піднімається до горла.
— Єлизавета Петрівна, — сказала вона. — Я відпрацювала п’ятнадцять годин. Сьогодні нагодувала сто двадцять осіб. Ніг не відчуваю.
— Ну і що з того? — здивувалася свекруха. — Ти ж кухарка. Для тебе це дрібниця. Давай-давай, люди чекають.
— Віка, ну справді, — сказав Микита від холодильника. — Ну швидше. Незручно ж перед людьми.
Вікторія подивилася на чоловіка. Потім на свекруху. Потім на шістьох незваних гостей за її столом. У її кухні. Де вона мала б зараз пити чай у тиші.
Вона зняла з плеча сумку. Поклала на стілець. Розстебнула пальто.
І пішла до вхідних дверей. Відчинила їх навстіж.
— Єлизавета Петрівна, — сказала вона голосно, на всю квартиру. — Будьте ласкаві. На вихід.
У кухні стало тихо.
Свекруха вийшла в коридор, здивовано дивлячись на невістку.
— Ти що, Віка?
— Моя кухня — не безкоштовна їдальня для вашої родини! Не треба сюди тягнути все село! — Голос у Вікторії зірвався, але вона не зупинилася. — Чотири роки! Спочатку рідко, потім кожні два тижні, а тепер щонеділі! Кожен мій вихідний! Я більше не буду. Ідіть. Будь ласка. Зараз.
Єлизавета Петрівна почервоніла.
— Ти… Ти мене виганяєш? З дому мого сина?
— З мого дому, — сказала Вікторія. — Це й мій дім теж. Я за нього сплачую іпотеку. Будь ласка, йдіть.
Свекруха відкрила рот, закрила. Подивилася на сина. Микита стояв у дверях кухні, розгублений, із пачкою пельменів у руці.
— Микита! Ти чуєш, що вона каже?!
Микита мовчав.
Єлизавета Петрівна схопила з вішалки пальто, взула чоботи й вийшла на сходи, голосно бурмочучи щось про «невдячну» та « бачите, рідня їй не подобається». Тітка Люба та решта гостей, переглядаючись, поспішно взулися й вийшли слідом. Останньою вислизнула незнайома жінка, пробурмотівши: «Вибачте».
Вікторія зачинила двері.
Микита розгублено дивився на зачинені двері. Потім — на дружину.
— Що ти наробила? — тихо сказав він. Потім голосніше. — Що ти наробила?! Ти вигнала маму! На очах у всіх! Ти розумієш, що тепер уся Березівка про це дізнається? Подзвони їй! Негайно! Вибачся!
— Ні.
— Віка!
— Ні, Микито. Я не буду вибачатися.
Вона пройшла на кухню, сіла за стіл, за яким щойно сиділи чужі люди. Зняла чоботи, прямо тут. Поворушила пальцями ніг.
— Микито. Сідай.
Він сів. Неохоче.
— Пам’ятаєш, як минулого липня ми хотіли поїхати на озеро? На вихідні. Удвох. Я взяла відгул, купила намет. А в п’ятницю ввечері подзвонила мама й сказала, що приїде тітка Галя з онуками. І ми залишилися. Я три дні готувала їжу. Намет досі в упаковці.
Микита мовчав.
— А Новий рік? Я хотіла, щоб ми зустріли його вдвох. Вперше за чотири роки. Ти сказав «звичайно». А тридцять першого о шостій вечора прийшли твоя мама, Ігор і четверо з Березівки. Я до третьої ночі стояла біля плити. А потім до п’ятої мила посуд.
— Віка…
— А річниця? Ти пам’ятаєш річницю? Я цілу добу маринувала цю качку. Я купила свічки. Я дістала весільну скатертину. Я хотіла один вечір побути з чоловіком. А прийшла твоя мама і привела п’ятьох. І ти їм тарілки носив. А мені дісталося крило. А скатертину дядько Толя залив соусом. Я її так і не відіпрала, Микито. Лежить у шафі.
Микита дивився на стіл.
— Ну, Віко. Ну, я ж не знав, що вони прийдуть. Мама не попередила.
— А ти міг сказати: «Мамо, у нас річниця, ми вдвох». Ти не сказав. Ти пішов по тарілки.
Він підвів на неї очі. І Вікторія побачила, що він злиться.
— Знаєш що, — сказав він. — Це просто жадібність. Тобі шкода нагодувати рідню. Моїх родичів. Ти рахуєш кожну котлету. Ось і все.
Вікторія мовчки встала. Відкрила шафку над холодильником, де зберігала кулінарні журнали. Дістала з-під них товстий конверт. Висипала на стіл.
Чеки. З супермаркету, з ринку, з м’ясної крамниці. За пів року.
— Дивися, Микито. Я їх зберігаю. Звичка з роботи, у нас усе за накладними. Ось жовтень. Дванадцять тисяч на недільні обіди. Листопад, п’ятнадцять тисяч. Грудень, вісімнадцять тисяч, це Новий рік. Січень, сімнадцять тисяч. Лютий, вісімнадцять тисяч — це річниця, з качкою та червоним. Березень, двадцять тисяч. Сто тисяч за пів року. На твою родину.
Микита взяв один чек. Подивився.
— Це все… ти?
— Я. Зі своєї картки. Ти за цей час, здається, дав шість тисяч. А тепер поглянь на це. — Вона дістала з конверта окремий аркуш, складений учетверо. Розгорнула. Роздруківка з сайту: «Кондитерська школа. Інтенсив. Київ. Три тижні. Вартість навчання — 80 000 гривень ».
— Я на це збирала, Микита. Мріяла. Шеф обіцяв відпустити на три тижні. У мене було сто двадцять тисяч гривень. Зараз залишилося двадцять. Сто тисяч пішло на продукти для ваших несподіваних застіль.
Микита довго дивився на роздруківку.
— Ти мені не казала, — сказав він.
— Казала. Ти не слухав.
Вона поклала чеки в конверт. Сіла назад.
— І знаєш, що найприкріше, Микито? Не гроші. Гроші я б заробила. Прикро інше. Ти ж бачив. Ти щоразу бачив, як я приходжу після зміни. Як я кульгаю. Мої руки в опіках. Ти бачив, як я до ночі мию посуд. І жодного разу, Микито, жодного разу не став поруч.
Жодного разу не сказав мамі «досить». Тобі було зручно. Тебе хвалили. «Пощастило тобі з дружиною». А те, що дружина падає від втоми, нікого не хвилювало. Це ж її обов’язок. Вона ж кухарка.
Микита мовчав.
— Гаразд, — сказала Вікторія. — Давай так. Ти вважаєш, що це гостинність. Що родичів треба годувати. Гаразд. Нехай приходять. Але наступного разу готуватимеш ти. Ти купуєш продукти. Ти стоїш біля плити. Ти миєш посуд. А я сиджу за столом і приймаю похвали. Домовилися?
Микита пирхнув.
— Віка, та що ти. Я не вмію. І коли мені? Я цілий день бігаю за клієнтами. У мене по суботах звіти. Я не можу.
— Не можеш, — повторила Вікторія. — У тебе робота. Ти втомлюєшся.
— Ну так.
— А у мене, значить, немає. Я дванадцять годин на кухні стою, і це не робота. А потім ще чотири години у себе вдома, і це теж не робота. Це мені просто подобається.
Микита відкрив рота, щоб щось сказати. І раптом замовк.
Вікторія бачила, як змінюється його обличчя. Повільно, ніби до нього щось доходило крізь товсте скло. Він подивився на її ноги, босі, на холодній підлозі. На руки, червоні, зі слідами опіків. На конверт із чеками. На роздруківку з кондитерської школи.
— Віка, — тихо сказав він. — Я… Я справді не думав. Мені здавалося, тобі це подобається. Ти ж завжди так раділа, коли мама хвалила.
— Мені подобалося перші пів року. Коли вона питала, чи зручно. Потім я просто мовчала.
Микита довго сидів, дивлячись на стіл. Потім встав. Увімкнув чайник. Дістав дві чашки. Заварив чай. Поставив одну перед дружиною.
— Іди в душ, — сказав він. — Я посуд помию. Там від них щось залишилося.
Вікторія здивовано подивилася на нього. Але сперечатися не стала.
Наступного дня Микита сам зателефонував матері. Вікторія чула це з кімнати. Він говорив довго, тихо, але твердо.
— Мамо. Ні, мамо, послухай. Більше ніяких гостей без згоди Вікі. Ні тітки Галі, ні дядька Толі, нікого. Ні, мамо. Ти не можеш приводити людей до нашого дому, не спитавши. Це наш дім. Наш із Вікою…
Мамо. Я не кричу. Я прошу. Ні, вона не буде вибачатися. Це я маю перед нею вибачитися. Я чотири роки мав тобі це сказати.
Єлизавета Петрівна кинула слухавку.
Вона перестала приходити. Зовсім. Не дзвонила ні синові, ні невістці. На Великдень Микита сам відвіз їй паску, яку спекла Вікторія. Мати відчинила двері, взяла паску, сказала: «Дякую» і зачинила двері. Всередину не впустила.
Микита повернувся похмурим.
— Вона образилася, — сказав він. — Сильно.
— Мені шкода, Микито.
— Мені теж. — Він помовчав. — Але, знаєш, я все одно не шкодую. Що подзвонив.
Через місяць прийшов Ігор. Заздалегідь подзвонив, запитав, чи можна. Прийшов сам, з тортом, як завжди. І з пакетом продуктів: м’ясо, овочі, сир, хліб.
— Це вам, — сказав він, ніяковіючи. — Ну, щоб не з порожніми руками.
Сіли на кухні. Ігор довго вагався, потім сказав:
— Микита, ну помирися ти з мамою. Вона плаче. Каже, що Віка її вигнала з дому, а ти став на її бік. Каже, що ти її зрадив.
Микита подивився на дружину. Потім на брата.
— Ігорю. Ти знаєш, скільки разів за цей рік до нас приїжджали гості з Березівки?
— Ну, бували.
— Двадцять шість разів. Я порахував. За чеками Віки. Майже кожні вихідні. Тільки за пів року сто тисяч з її заощаджень пішло на продукти для несподіваних застіль. Її кондитерська школа пішла на дно. Її відпустка пішла на дно.
На річницю мама привела п’ятьох, і Віці дісталося крило від качки, яку вона цілу добу маринувала. А того вечора, коли Віка їх вигнала, вона прийшла після зміни на сто двадцять осіб. А мама зажадала пиріжків.
Ігор почервонів.
— Я не знав, — тихо сказав він. — Чесно, Микито. Мама завжди казала, що Віка сама нас кличе. Що Віці це подобається. Що вона навіть ображається, якщо ми не приходимо. Я думав…
Він повернувся до Вікторії.
— Віко. Вибач. Я справді не знав. Ми всі… Ну, я теж їв і йшов. І посуд жодного разу не помив. Це було недобре. Ми справді сиділи у вас на шиї.
Вікторія подивилася на нього й посміхнулася. Вперше за весь вечір.
— Дякую, Ігорю.
Після вечері Ігор встав і, не промовивши ні слова, пішов до раковини. Вимив посуд. Протер стіл. Виходячи, сказав братові у передпокої: «Я з мамою поговорю. Сам. Може, вона мене послухає».
Єлизавета Петрівна так і не прийшла миритися. Але через пів року, на день народження Микити, вона зателефонувала. Сухо запитала: «Віка, зручно, якщо я в суботу заїду? Одна. На пів години». Вікторія сказала: «Зручно». Свекруха приїхала одна, посиділа пів години, випила чаю, не з’їла ні шматочка, подарувала синові сорочку й поїхала. Це вже було щось.
А Микита змінився. Не відразу. Повільно, з зривами, але змінився.
Він почав питати, як пройшла зміна. Навчився помічати, коли Вікторія приходила особливо втомленою, і сам ставив чайник, сам розігрівав вечерю, яку вона залишала в холодильнику.
Перестав запрошувати друзів без попередження. По суботах, коли у неї був вихідний, він вимикав телефон і не брав звіти додому. Вечорами вони тепер часто готували удвох: Вікторія показувала, як робити, а Микита різав цибулю, плакав і лаявся на ніж.
А одного разу в суботу вранці Вікторія прокинулася від запаху гару.
Вона вийшла на кухню. Микита стояв біля плити в її фартуху, який був йому малий. На сковорідці шипіли сирники. Половина сирників була чорна. На столі лежала розгорнута кулінарна книга, вся в борошні.
— Не лізь, — сказав він, не обертаючись. — Я сам.
— Микито, зменш вогонь.
— Я знаю.
— Ти не знаєш. Зменш.
Він зменшив. Перевернув сирник. Сирник розвалився навпіл. Микита вилаявся крізь зуби, зовсім тихо.
Вікторія сіла за стіл, налила собі кави й не стала допомагати. Сиділа й дивилася, як чоловік бореться зі сковорідкою. Як він зосереджено хмуриться, висунувши кінчик язика. Як перевертає наступний сирник, уже акуратніше.
Третя партія вийшла майже їстівною. Микита поклав їх на тарілку, полив сметаною й поставив перед нею.
— Ну. Спробуй. Тільки чесно.
Вікторія спробувала.
— Солі забагато, — сказала вона. — І сир треба було віджати. І борошно грудочками.
— Зрозумів.
— Але нічого. Їсти можна.
Микита сів навпроти, задоволений, наче отримав зірку Мішлен.
— Наступної суботи вони будуть кращими, — сказав він.
— Побачимо, — сказала Вікторія.
Вона доїла сирник. Це був перший сніданок за чотири роки шлюбу, який приготувала не вона.
