“Може, я нарешті звільнюся?” – промайнуло в неї в голові. І тут же їй стало страшно й огидно від самої себе. Вона ж не була такою бездушною людиною

Інна Сергіївна сиділа біля лікаря, який намагався пояснити їй усе, що сталося і відбуватиметься далі.

– У вашого чоловіка порушення мозкового кровообігу, – говорив лікар, вдивляючись у її очі.

Вона кивнула, механічно, її погляд блукав кімнатою, вона майже не розуміла слів, які вимовляв лікар.

– Інно Сергіївно, – продовжував лікар. – Ваш чоловік потребує професійної медичної допомоги та госпіталізації.

– Госпіталізація… так… – повторила вона, як відлуння.

Коли швидка прибула і медики акуратно винесли її чоловіка на ношах, її серце наповнилося теплом, вона відчула якесь несподіване полегшення.

Вона стояла в дверях, стежачи за кожним їхнім рухом, і коли швидка поїхала, вона стала абсолютно спокійною. Її чоловік був тепер далеко, і вона могла відпочити від нескінченних вимог і напруги, які виходили від нього довгі роки. Це було схоже на паузу від важкої роботи, яку вона виконувала все життя.

Ігор Степанович, професор політехнічного університету, жив у світі науки відтоді, як обрав свій життєвий шлях. Його пріоритети завжди були зрозумілі й чітко окреслені, головним для нього були професійні успіхи. Він і одружився, тому що так начебто було заведено, та й Інна була непоганим варіантом. Вона його кохала, вона йому допомагала, він знаходив у її присутності в житті практичну користь.

На третій рік спільного життя Інна торкнулася теми дітей, але Ігор відмахнувся від неї:

– Інночко, ну що ти заладила про дітей… У мене кандидатська!

Дружині хотілося чогось більшого, ніж просто участі в його науковому житті. Їй потрібна була справжня сім’я, кохання без умов. Але вона змирилася і вирішила почекати. Ночами, поки Ігор спав, щоб бути свіжим і бадьорим на ранкових лекціях, Інна передруковувала чергові версії його дисертації. Друкувала і тихо плакала, щоб не будити його, так їй було самотньо і боляче.

Ігор успішно захистився, і його кар’єра пішла вгору. Інна теж відчувала полегшення, думаючи, що тепер, нарешті, вони зможуть зайнятися сімейним життям. Тоді й з’явилася на світ їхня донька, Люся. Для Інни це було втіленням мрії, вона була безмірно щаслива.Але для Ігоря наявність дитини стала нестерпним випробуванням:

– Вона плаче постійно, – скаржився він Інні.

– Діти такі, вони плачуть. Це нормально, Ігорю, – тихо відповідала вона, намагаючись залагодити ситуацію.

– І чому ванна завжди зайнята пелюшками?! – не вгамовувався він.

– Ми скоро все організуємо по-іншому. Просто почекай…

– Я з нею гуляти не піду! У мене немає на це часу! – остаточно обурювався Ігор.

Інна вже не намагалася сперечатися. Вона любила Люсю так сильно, що була готова на все, щоб тільки чоловік відчував менше дискомфорту і роздратування. Вона намагалася зробити все можливе й неможливе, щоб полегшити його життя й водночас дати доньці всю любов і турботу, яку вона могла запропонувати.

З роками в Ігоря Степановича інтересу до сімейного життя не з’явилося. Його кар’єра вимагала дедалі більше часу й уваги, він часто був у роз’їздах – на конференціях, будівництвах, у відрядженнях. Вдома на нього чекали Інна і Люся, але для Ігоря дім був лише місцем, де він міг відновити сили: потрібна була готова їжа і випрасуваний костюм, які мали бути завжди під рукою.

Ігор практично не брав участі у вихованні доньки. Він не розумів і не поділяв її інтереси, особливо коли стало очевидно, що Люся захоплюється творчістю. Його оцінка здібностей дівчинки була жорсткою і несправедливою:

– Нехай танцює! Мізків там немає!

Ці слова глибоко поранили Інну. Вона знала, що їхня донька талановита й розумна, і намагалася підтримати її:

– Не слухай батька, він просто бурчить. Ти чудова.

Люся, досягнувши підліткового віку, вже не бачила в батькові авторитету. На святкуванні після захисту докторської дисертації Ігоря один із його колег поставив їй запитання:

– Ти пишаєшся татом?

– Мені плювати на нього! – різко відповіла Люся і пішла, залишивши співрозмовника здивованим.

Люсі було незрозуміло, що знаходять у її батькові, чиї досягнення відзначалися в натхненних тостах і вітальних листівках. Вона не знала, за що його можна любити.

А одного разу Люся стала свідком інциденту, який остаточно зруйнував її надію полюбити батька: вона побачила, як він занадто активно обіймав молоду аспірантку на одному з університетських заходів. Цей момент викликав у неї не тільки огиду, а й глибоку ненависть до батька.

Коли Ігор Степанович дізнався про те, що Люся вирішила вступати до театрального інституту, він не зміг стримати реготу. У його очах це рішення здавалося абсурдним.

– Театральний? – сказав він зі зневагою. – Ти думаєш, що це професія? Це ж для невдах, які нічого серйозного в житті домогтися не можуть! Хоча це схоже на тебе!

Люся слухала це з болем у серці, і в якийсь момент її терпець увірвався. Дівчина висловила все, що давно накопичилося в її душі:

– Ти взагалі не знаєш, що таке ростити доньку! Ти ніколи мене не любив, не був поруч! Ти забив і на мене, і на маму. Ти використовував її всі ці роки як служницю! Вона готувала тобі, доглядала за тобою, а ти займався своїм життям.

Мама всю душу вкладала і в тебе, і в мене… А в тебе ні душі немає, ні серця! Там напевно просто транзистор! Тільки дисертації та статті тобі й були цікаві! Хоча ні… Ще тобі було цікаво тискати молодих аспіранток!

Інна Сергіївна була в шоці від того, що почула. Вона почала плакати, благаючи доньку зупинитися:

– Люсю, припини, будь ласка…

– Ні, мамо, це правда! Правда! – кричала Люся, не стримуючи емоцій.

Ігор Степанович не став заперечувати. Його голос зазвучав холодно:

– Вона не бреше! Усе правда! Але ти від мене не підеш! Ти недолуга і нікчемна дружина! Без мене тебе не буде!

Слова Ігоря звучали як вирок, і хоча Інна весь цей час мовчала, в її очах читалася безпорадність. Вона залишилася з Ігорем ще на двадцять років, застрягши в нескінченному циклі побутового “рабства”.

Інна Сергіївна жила в тіні свого чоловіка Ігоря Степановича. Життя її було сповнене випробувань: вона продовжувала миритися з приниженнями і нескінченними вимогами. Він розповідав, як має бути прибрана квартира, з яким порошком вона зобов’язана прати його сорочки, він вимагав, щоб вона приймала нескінченних гостей і готувала по три зміни страв.

– Інно, завтра до мене прийдуть колеги. Підготуй вечерю. І нехай буде щось особливе, не те, що ти зазвичай готуєш, – говорив Ігор, не звертаючи уваги на втому в її очах.

– Добре, Ігоре. Я подбаю про це, – відповідала Інна смиренно, навіть не намагаючись заперечити.

Вона знала про його зради, чула шепіт за своєю спиною, але воліла мовчати, боячись втратити єдину опору – навіть якщо ця опора була ілюзорною.

Їхня донька давно покинула дім, втомившись від постійних сварок і напруги. Вона переїхала в гуртожиток, а потім вийшла заміж і влаштувала своє життя сама.

– Мамо, ти завжди можеш приїхати до нас, – говорила Люся, коли вдавалося застати маму на самоті. – Ти не повинна терпіти це все.

– Я знаю, люба, але ти розумієш, я не можу… – Інна завжди відповідала так, знаючи, що не знайде в собі сили піти.

З появою онука Інна Сергіївна знайшла нове джерело радості. Це стало для неї можливістю іноді вибиратися з дому.

– Мамо, візьми сьогодні Тимофія, я зайнята на роботі, – пропонувала Люся.

– Із задоволенням, люба. Я заїду за ним, – з радістю погоджувалася Інна. Ці маленькі втечі з дому приносили їй розраду і дозволяли забути про свої неприємності хоча б на деякий час.

Інна Сергіївна повернулася додому після дня, проведеного з онуком. Вона відчувала страх, що зараз чоловік знову почне їй у чомусь докоряти і лаяти. Вона зайшла навшпиньки. У квартирі була лякаюча тиша. І раптом Інна Сергіївна побачила чоловіка Ігоря лежачим на підлозі в передпокої. Його очі були переляканими, а мова – сплутаною.

– Шв… Швидку… – вичавив він ледве-ледве, тягнучи до неї руки в слабкій спробі дістати телефон.

Інна на мить завмерла, не вірячи своїм очам.

– Я не чую, Ігорю, – відповіла вона, не бажаючи зізнатися, що розуміє його прохання.

Ігор глянув на неї з явним роздратуванням і прошипів крізь стиснуті зуби:

– Ти ду…

Інна, все ще стоячи біля порога, взяла себе в руки і набрала номер швидкої допомоги.

Стоячи біля порога свого будинку, коли чоловіка відвезли, Інна Сергіївна відчула дивне полегшення.

“Може, я нарешті звільнюся?” – промайнуло в неї в голові. І тут же їй стало страшно й огидно від самої себе. Вона ж не була такою бездушною людиною… Вона не може так жахливо думати!

Ігор Степанович пішов засвіти. На прощанні ніби читаючи думки матері, до неї підійшла Люся:

– Ти не винна ні в чому… Він був жахливою людиною. Інна Сергіївна обійняла доньку і, зітхнувши, кинула жменю землі. І разом із цією землею з неї немов упала важка ноша.

Тепер буде простіше. Обов’язково буде…

You cannot copy content of this page