Вона звичайна студентка вже третього курсу звичайного “провінційного” університету.
“На автоматі” потягнулася до телефону вимкнути надокучливий будильник, який ось вже декілька хвилин намагався розбудити свою хозяйку.
Час-від-часу її переслідували гнітючі думки, що дарма витрачає свої життя та час на навчання в університеті.
Що, можливо, заради легкого вступу на бюджет обрала не зовсім улюблену професію.
Що деякі її знайомі працюють в наймах в Польщі та Кореї та хизуються великими заробітками та крутими речами.
А вона тут, в індустрійному Запоріжжі, де, частенько, з заводів тягне темні смердючі хмари, а в магазинах — високі ціни.
Окрім того, не дивлячись на те, що дівчина , наче, непогана, ніхто зі знайомих їй не пропонує серйозних стосунків.
Але, ж, душа ниє за коханням, душевним та тілесним теплом, за “міцним чоловічим плечем”.
В планах на майбутнє майоріли — чоловік, діти, впевнене майбутнє .
Так, досі лежачи в ліжку, поглинувшись мріями, планами та, паралельно гортаючи чужі сторінки в Інстаграмі, Марина й не помітила, як промайнула майже година…
— Знову спізнюся!?! — ледь не закричала на всю квартиру наша студентка та швидко підхопилася з ліжка, ледь не вдарившись головою об бильце, — оце, ще, синців мені бракувало.— промайнуло в її голові.
До виходу, вірніше, до вибігання з квартири на маршрутку лишалося хвилин 15…
Голову вже нема часу мити, купатись і “малюватись” — тим паче, лишилося тільки швидко одягнутись, затягнути волосся , схопити підручники та бігти.
Благо, хоч погода тепла та суха.
Вибігаючи з квартири, Марина захлопнула двері, посмикала ручку, аби перевірити, чи точно вони зачинилися.Перехрестила двері “від злих людей і злих духів” і, тримаючись за перила, швидко побігла по сходах.
Промайнули поверхи, позаду вже залишились двері під’їзду з їхнім звуком “пі-пі-пі”.
От і зупинка.
Цілий день минув у невеличкій напрузі, особливо, якщо згадати, що не виспалась, не причипурилась і не поснідала.
Додому поверталася щасливішою, бо з одногрупницями після пар сходили на університетський концерт.
Ось і напівпорожня маршрутка.
Рука на автоматі потягнулася до сумки по ключі, але їх там не виявилося.
Серце заколотало, до голови полізли найганебніші та найстрашніші думки. Ключі вкрали.
Тепер точно прийдеться міняти замок.Якщо комусь розповісти, то почнуть підбирати ключі й обкрадуть.
Розкажу родичам — почнуть читати моралі.
Переночую під дверима, а зранку раніше прокинусь і в універі вмиюся, а після навчання поїду до бабці по запасний набір ключей.
Благо, вона жила ,в цьому самому місті, хоч і в іншому районі.
Рука досі нишпорила по всіх куточках сумки та по кишенях джинс, а сльози текли по щоках.
В під’їзд з квартири ловить вай-фай і можна трохи “посидіти в інтернеті”, аби відволіктися.
Так минула година, дві. Ноги та спина з шиєю затерпли стояти, а через біганину цілий день кортіло їсти та спати.
Але ж, не ляжеш спати на підлозі в під’їзді.
На екрані вже майже розрядженого телефону висвічувалось 22:30 і 17% зарядки.
– Капець — промайнуло в голові — це ж заряду не вистачить до ранку,от би підзарядити телефон.
І тут новий потік сліз хлинув з очей — це, ж, можна було під якимсь простеньким предлогом попроситись до когось з подруг переночувати. Чи, навіть, до бабці.
Але вже пізно й ніхто тебе вже не прийме, бо ще потрібно домовлятись та їхати, а вже проблема з транспортом.
Минуло, наче, години півтори, але годинник на телефоні показував тільки 22:45.
– Оце я дурепа… оце так так – сама на себе злісно прошипіла Марина та повільно “з’їхала” по своїх дверях на підлогу, підклавши під себе сумку. – А ще, ж, необходно на завтра читати лекції.
Але лекції не лізли до голови, бо там роїлися думки про ключ, про невдачі, голод та сон.
– Оце я дурепа в кубі , – можна, ж, було сходити до найближчого магазину щось собі купити попоїсти, а тепер вже пізно.
І тут, навпроти відчинилися двері до квартири
– Привіт. Зламався замок, чи не пускають додому? – майже над вухом заговорив до неї приємний чоловічий голос?
– Та ні!
– Ну, тоді, можливо, є сенс прощупати підкладку в сумці на предмет ключів? – по-доброму з запитаннями не відставав від Марини сусід.
– Вибач, але мені не до розмов — ключів нема, я посиджу тут до ранку та піду по справах, – відповіла вона.
Голод і бажання спати вже почали її накривати.
– Марин — по-доброму сказав сусід, – ходімо, у нас переночуєш, а зранку, тоді, викличемо слюсарів, аби відчинили тобі двері, або ще раз пошукаєш ключі.
Й от тут виникає двояке бажання — просто попити чаю та просто покимарити в квартирі, або й далі сидіти в під’їзді.
Благо, коли підходила до під’їзду з самого початку, він був відкритим.
А з іншого боку — сусід-сусідом, але якщо почне чіплятись.
– Добре,- безініціативно відповіла горе-студентка, ледь встала та попленталась до сусіда квартири.
– Можна поставити телефон на зарядку та сходити до туалету?
–
– Безумовно можна,- почула у відповідь, заходячи до чужої квартири.
Тут було тепло і трохи пахло котами, але приємно, а не огидно.
На зустріч вибігле грайливе кошеня й “пундиком” побігло назад до кімнати… квартира була в стані ремонту, але чиста й проста.
– Ось тут туалет, ось тут ванна кімната — зараз принесу для тебе чистий рушник, – сказав Артем, подаючи Марині “гостьові” капці.
А далі, наче в тумані — туалет, вмитися в ванній, якийсь приємний голос на фоні, ліжко , м’яка постіль, пухнастий муркотячий клубочок поруч і сон.
Прокинулась Марина серед ночі від болю в нозі — її щось вкусило в темряві. Поруч лежав на зарядці телефон, тому швидко увімкнула ліхтарик.
У світлі ліхтарика прижмурилось кошеня.
– Кошеня? Ем… а де я, насправді, чи просто сплю? – сама до себе тихо промовила Марина в темряві, – а, так — я, ж у сусіда, начебто, якщо не помиляюсь. А де, доречі, він?
Хоча неважливо — лягу далі спати — вже подумала Марина, обережно зіштовхнула кошеня з ліжка й знову провалилася до сну.
І прокинулась десь через годину від голоду.
– Піду, хоч, поп’ю, – живіт аж крутило від болю.
Марина увімкнула на телефоні ліхтарик і пішла шукати кухню.
Промінь світла показав їй силует сусіда, який спав на кухні, поклавши голову на руки на стіл, – а він симпатичний — промайнуло в голові.
І тут очі сусіда розплющились.Він зіжмурився від променю світла, поставив перед собою долоню та запитав:
— Щось підказати, чи вже час тобі збиратися?
— Та ні — я просто вийшла попити водички.
— Добре. Але якщо хочеш, можу заварити чаю чи пригостити смаженою картоплею, – і мило посміхнувся.
— Ем… якщо можна, давай, тоді, теплого чаю… хоча ні — я, потім, після нього не засну. Мабуть ні, не треба — сказала Марина, попленталась до кімнати та лягла до ліжка.
Негарно, так, – він на кухні, а я на його ліжку — крутилося в голові.
— Чуєш, сусід? — сказала на всю кімнату Марина.
— Кажи, — обізвався з кухні крізь темряву Артем.
— Якщо хочеш, іди лягай поруч, а то якось негарно з мого боку.
— Дякую, але мабуть, не варто — пролунав голос з кухні
— Всі дорослі, тому все нормально — йди спати.
— Ок !— сказав Артем і через декілька секунд ліг поруч.— Добраніч і приємних снів.
— Добраніч — відповіла Марина та провалилась в сон.
Напрочуд, Марина прокинулась рано.
Який же він гарний, цей світанок. Ніжне сонечко заглядає у вікно, як добре, що тебе ніжно обіймає хлопець.
Марину, дійсно, зі спини уві сні обійняв Артем.Від несподіваності ,аона мабудь на хвилину перестала дихати .
От, й, будильник на телефоні задзвонив — вже час вставати та збиратись до універу…
Артем прокинувся від звуку її будильника.
Одразу, ж, відтулився від неї і прибрав руку.
— Доброго ранку, Марино.
— Доброго ранку, сусіде — посміхаючись сама собі відповіла Марина.
— Чай, каву, вівсянку будеш?
— Так, якщо можна.
Артем встав і пішов до ванної, а потім на кухню.
Марина, ж, тим часом, пішла до ванної вмитись.. потім поснідала з Артемом…
– Лекції почитаю в дорозі до універу,- подумала вона.
Коли взувалась, зачепила сумку на підлогу, й з неї звідкись випали ключі від власної квартири.
— Оце так! — голосно промовила Марина.
— Можливо, просто ключі дійсно кудись запали в сумці, або, просто, там нагорі, нас вирішили так познайомити ,— сказав, по-доброму посміхаючись Артем.
— Можливо.
— Раптом щось — приходь й просто так в гості, або давай, якось сходимо прогулятись.
— Давай,безумовно —стримуючи щасливу посмішку, що підтягує краї рота майже до вух , відповіла Марина.
Артем посміхнувся їй у відповідь .
І від тієї щирої посмішки та від знахідки ключів.
Стало на душі в Марини сонячно та тепло.
Вона відчула, наче по-дружньому закохалася в доброго ,симпатичного, культурного хлопця.
І так стало круто на душі, навіть, без всіляких, там, вигадок і нових мрій.
І ось він зник — останній штрих осінньої печалі, її нудьги, її поганого настрою.
В душі засяяло сонце та заспівали пташки.
А в житі з’явилась можливість щирих,серйозних стосунків про які вона мріяла.
