– Сьогодні розмовляла з Людмилою. Уявляєш, Олексій знову загуляв, – сказала Тамара, коли по телевізору розпочалася реклама, яка перервала показ чергового серіалу.
Вона подивилася на чоловіка. Він сидів, відкинувшись на підняту подушку до спинки ліжка, і з цікавістю дивився рекламу.
– Вітю, ти мене чуєш? Олексій знову загуляв, – повторила вона, не дочекавшись відповіді чоловіка.
– Чую. Тобі-то що? – запитав він.
– Як це? Людмила моя подруга. Я переживаю за неї. Олексій тобі нічого не говорив? – обережно поцікавилася Тамара, роздивляючись профіль чоловіка.
– Він мені не доповідає. Та й не бачив я його вже давно. А подруга твоя, скажу тобі прямо, істеричка. Я б теж від такої гуляв. І досить про це. Фільм починається.
– Он як? Це він тобі сказав? Людмила, значить, винна. Жінка завжди у вас в усьому винна, аби знайти виправдання своїй кобелиній сутності. А хто її зробив істеричкою? Усе життя гуляє. – Тамара підібгала губи, а чоловік напружено дивився на екран.
– Слухай, я тебе теж часто сварю. Скільки разів казала, щоб ти ноги перед дверима витирав? Увесь бруд і пісок у квартиру тягнеш. Ванну ніколи за собою не змиваєш… Я, виходить, теж істеричка? Може, і ти погулюєш? За компанію? – Тамара втупилася на чоловіка.
– Ну все, пішло-поїхало. До мене дісталася. – Віктор відкинув ковдру і піднявся з ліжка. – Додивлюся серію на кухні.
– Мені просто шкода подругу, – сказала Тамара в спину чоловікові.
– У них таке кохання було. Він у вікно до неї з квітами влазив на другий поверх. І чого вам,чоловікам, не вистачає? – крикнула Тамара в бік відчинених дверей.
– Поки залицяється, так називаєте нас сонечками, зайчиками, малятами. А як коханку заведете, так одразу переходимо в розряд істеричок, – міркувала вона сама з собою, немов чоловік міг її чути.
– Стільки разів Людмила його пробачала. Першого разу на колінах стояв, клявся і божився, що більше ніколи на сторону не піде, сльози лив. Заради дітей пробачила. Ні, чоловік Олексій хороший… Але всю душу їй вимотав. Мабуть, поки не відсохне в нього, так і буде гуляти… – Тамара замовкла і прислухалася. З кухні не долинало ні звуку.
“А може, Віктор теж мені зраджує? Чого зірвався? Зачепила за живе? Та ні, він ледачий. Олексій хоч за собою стежить, у спортзал ходить. А в мого живіт, лисина намітилася…”
Але сумнів, що оселився в душі, раптом дав паростки тривоги. Тамара вже не дивилася на екран, втративши інтерес до фільму. Вона встала, запхала ноги в капці й пішла на кухню.
Чоловік сидів на стільці нога на ногу.
– Ти чого це раптом ?
Чоловік здригнувся, стовпчик попелу впав на стіл.
– Тьху, налякала. – Віктор здув попіл на підлогу.
– Я, можливо, теж переживаю. Ми все ж таки друзі з Льошкою.
– Так поговорив би з ним. Перед дітьми не соромно йому? Який приклад подає синам? – Тамара підійшла до вікна, взяла з підвіконня попільничку і поставила на стіл перед чоловіком.
– Буде він мене слухати, як же. Не полізу я до нього зі своїми порадами. Це його життя, знає, що робить. – Чоловік востаннє затягнувся. Потім підійшов до вікна і закрив фрамугу.
– Підемо спати… – він пройшов повз дружину.
Тамара похитала головою, вимкнула світло і теж пішла в спальню. Чоловік лежав на боці, відвернувшись від її половини ліжка. По телевізору вже йшла програма про тварин. Тамара вимкнула світло і телевізор, теж лягла. Ось уже кілька місяців вони засинали ось так, відвернувшись одне від одного…
Вони познайомилися в щасливі студентські роки, надихатися не могли одне одним. Через два роки одружилися. Усе було в їхньому житті, як у всіх. Сварилися, мирилися й жили далі.
Дочка виросла, закінчила інститут і поїхала до Києва. Про щастя Тамара не думала. Але ж щаслива була! Друзі розлучалися, знову одружувалися. У кожного була своя причина й історія. А вони вже двадцять сім років разом, одружені двадцять п’ять. Чверть століття.
Думки знову повернулися до Людмили. У вухах досі стояв її голос: “За що він так зі мною? Адже я все для нього робила. Дітей подарувала. Тепер ні молодості, ні чоловіка, на старості років одна залишилася…”
А на іншій стороні ліжка Віктор лежав із розплющеними очима і напружено вдивлявся в темряву, придушуючи зітхання і намагаючись не ворушитися.
Дня через два Віктор затримався на роботі. Тамара не нервувала. Так бувало й раніше. Чи мало причин? Затори в годину пік, зустрів когось із друзів, роботу терміново доробити потрібно було. За одним виглядом чоловіка вона могла назвати причину запізнення.
Якщо приходив веселий , значить, зустрічався з друзями, пропустили по чарочці. Похмурий і незадоволений – значить, проблеми на роботі.
Нарешті, у щілині замка кілька разів провернувся ключ. Тамара чула, як чоловік роздягався. Без звичайного сопіння і кректання. Потім пройшов на кухню…
Коли вона увійшла, Віктор сидів біля столу, притулившись спиною до стіни. Але не виглядав розслабленим, навпаки, нагадував стиснуту пружину. Вона відчувала його нервозність і напругу. У Тамари впало серце.
Тривога заворушилася всередині, як тієї ночі. Віктор зосереджено дивився перед собою, немов ухвалював важливе рішення.
– Щось сталося? – запитала Тамара тихо, а тривога вже розросталася всередині, заповнювала її всю, сочилася з очей. – Вечерю розігріти?
– Ні, я ситий… – він встав і, не дивлячись на дружину, вийшов із кухні.
Тамара вловила ледве помітний запах парфумів. Він був чужий, але знайомий. Вона вже відчувала його раніше…
Тамара чекала його в кімнаті перед телевізором, але чоловік так і не вийшов. Захворів? Спати ліг одразу? Вона зайшла в спальню. Чоловік так і сидів у костюмі на краю ліжка, стиснувши руки в замок на колінах і опустивши голову.
– Вітю… – покликала вона.
– Сядь, – сказав чоловік.
Вона слухняно сіла трохи віддалік, знову вловивши чужий запах парфумів і напругу, що виходила від Віктора. Тамара мовчала. Вона уже знала, що він скаже.
– Я не можу брехати. У мене є інша жінка, – сказав, нарешті, він.
Можна було й не питати. І так зрозуміло. Про це чоловік говорить, коли вже прийняв рішення.
– Так. Я не можу боротися із собою. Думаю про неї постійно.
“Постійно. Значить, уже давно зустрічаються. А я-то, наївна, думала, що затримувався з друзями”, – Тамара усміхнулася.
– Якщо підеш, я не прийму тебе назад, як Людмила, – сказала вона.
– Знаю. Я все вирішив. Не можу більше мучитися сам, обманювати тебе. Я зараз зберу речі і піду.
Тамара хотіла запитати, а як же вона?… А дочка?.. А їхні двадцять п’ять років спільного життя?…. Але їй раптом стало все байдуже. Завжди думала, що це не станеться з ними. Але знала, що не пробачить, якщо дізнається, що в чоловіка є інша жінка. Вона не зможе терпіти, не буде “тримати за штани”, як Людмила.
Вона встала і вийшла зі спальні, прикривши за собою двері. Чула, як Віктор ходив кімнатою, як стукали порожні вішалки одна об одну в шафі, звук блискавки, що зачинялася на валізі. Нарешті, він вийшов зі спальні все в тому ж костюмі. Проходячи повз неї, зупинився.
Тамара стримала сльози і крик. Вона не буде закочувати істерику. Адже та, інша, запитає, як дружина відпустила його. Вона збереже гідність. Наплакатися встигне, коли він піде.
Тільки-но за Віктором зачинилися двері, Тамара дала волю сльозам від образи і жалості до себе. Коли перший шок минув, вона зателефонувала Людмилі. Адже тільки вона могла зрозуміти Тамару. Вони разом плакали над своєю минулою молодістю, над своєю жіночою долею.
Донці вона нічого не сказала, коли та дзвонила. Тамара вмовляла себе, що їй подобається жити самій. Не треба готувати, постійно мити підлогу в передпокої, прокидатися від хропіння чоловіка ночами, потім ворочатися півночі, намагатися знову заснути.
Вона переробила купу справ, до яких ніяк не доходили руки. Адже в стресі головне – це виплеснути емоції, не збирати образу в собі, щось робити.
Вона чекала, що Віктор повернеться. Знала, що не зможе пробачити, але все одно чекала.
Але він не повернувся, ні через місяць, ні через два. Одного вечора вона відкрила ноутбук, увійшла на свою сторінку в соцмережі. Сто років уже ні з ким не спілкувалася в інтернеті.
У месенджері на неї чекали два повідомлення. Писав якийсь незнайомий чоловік, що хоче познайомитися. І якщо вона вільна, він чекає на її відповідь.
На аватарці в неї стояла фотографія десятирічної давнини. Тамара на ній усміхалася, виглядала щасливою і красивою. Раніше, варто було оновити свою фотографію на сторінці, як одразу активізувалися чоловіки. Вона ніколи не відповідала, видаляла їхні повідомлення.
Тамара збільшила аватарку чоловіка й одразу зрозуміла, що це картинка з інтернету. Федір. Більше жодних даних про нього не було. Сторінку він створив зовсім недавно. Ніяких знімків, статей і постів.
Дивний профіль. Тамара вирішила не відповідати. Але подумавши, написала. А чому, власне, ні? Хоч так відведе душу, помщуся чоловікові. Якщо він загляне на її сторінку, нехай бачить, що в неї теж бурхливе життя.
Вона написала, що заміжня, що не проти спілкування, тільки якщо воно буде ненав’язливим, без двозначних пропозицій. Адже вони з Віктором не розлучилися поки що.
Так зав’язалося листування. Федір писав про свої роздуми, часом сумбурні, часом дуже щирі й глибокі. Іноді надсилав вірші….
Тамара чекала на його повідомлення. Якщо їх довго не було, сумувала і переживала, чи не захворів. Минав день, і вона з радістю знову читала його листи.
“Знаєш, що таке доля?”
Далі йшли його одкровення. Він писав, що сильно образив дружину, що зрадив її. Що він бездушна людина, не заслужив щастя і її любові. Що, виявляється, дуже складно звикати до нових стосунків. Що сумує за спокійним життям, звичною обстановкою і дружиною…
Тамара здивувалася, як це схоже на їхнє з Віктором розставання. Але про
себе писати не стала, та й Федір не наполягав. Просто пройшлася по чоловічій безвідповідальності та невірності.
Два місяці тривало їхнє листування. Потім Тамара написала, що хотіла б побачити реальний знімок Федора. У принципі, їй неважливо, скільки йому років і який він має вигляд. У їхньому листуванні є якась таємниця. Це пробуджує інтерес.
Але все ж хотіла б писати конкретній людині, а не картинці. Чи він приховує якісь каліцтва?
Федір встановив новий знімок. Тамара довго його розглядала, а потім написала, що він обдурив її. Занадто просте обличчя і погляд не світиться розумом, який вона вгадувала в його листах.
Він відповів, що надішле свою фотографію, якщо і вона замінить свою на свіжішу. Адже їй років на десять більше, ніж на фото на аватарці.
“Треба ж, який кмітливий”, – подумала Тамара. І пише так, наче знає про неї багато чого. Але звідки? Усе ж зробила зачіску, як на старому знімку, навіть нафарбувалася, відрепетирувала усмішку перед дзеркалом і зробила селфі. Але відсилати не стала. Написала, нехай усе залишиться, як є. Так цікавіше.
Він надіслав нові вірші…
Тамара прочитала вірші й запанікувала. Ні, це треба негайно припинити. Тільки зізнань у коханні їй не вистачало. Вона сиділа перед екраном, роздумуючи, як написати, що, можливо, настав час припинити безглузде листування. Але вона не могла вже уявити своє життя без його листів.
Вона відправила усміхнений смайлик і добу не заходила на свою сторінку. А коли зайшла, побачила багато повідомлень. Він запитував, чим образив її? Писав вірші.
Вона читала і не відповідала, сподіваючись, що він здогадається, сам припинить листування. Потім отримала нові вірші…
Тамара не знала, що й думати. Що це? Поки вона розмірковувала, що йому написати, зателефонувала дочка.
– Мамо, я все знаю. Про тата. Він кохає тебе. Він живе у друга на дачі, у Олексія здається. Йому погано. Мамо, я переживаю. Ну що ви як діти, справді?
– А як ти дізналася? Він тобі подзвонив?
– Ні, він такий же потайний і впертий, як і ти. Ти ж сказала, що не приймеш його назад. Ось він і живе на дачі. Там навіть пічки немає, а на вулиці холодно.
А слідом зателефонувала Людмила, сказала, що приїхала на дачу провідати Віктора, а він лежить і стогне.
– Викликала швидку допомогу. Тамаро, ти чуєш? Віктор у лікарні, у нього інфаркт.
– В якій? Ти зрадниця! Знала і не говорила! – голосом, що зривається, закричала Тамара.
– У сьомій. Пробач, Тамаро…
Далі Тамара вже не стала слухати. Вона скинула подругу і викликала таксі. Їй здавалося, що таксі їде занадто повільно і довго, що вона не встигне.
Тамара раптом згадала його повідомлення, натяки. “Цього не може бути! Віктор ніколи не любив віршів. Чи я його зовсім не знаю? А він, виявляється, романтик…”
Вона влетіла в палату з серцем, що сильно билося від страху. Вона не відразу впізнала його, постарілого й нещасного.
– Ти прийшла, – видихнув Віктор.
Чоловік на сусідньому ліжку втупився в книгу.
– Вітю, чому ти не повернувся додому? Я чекала. Навіщо жив на дачі? Це ж ти писав мені? Чому відразу не зізнався? Я ж відчувала…
– Пробач мені. Дуже шкодував, що пішов від тебе. Але тепер уже пізно. Дякую, що прийшла. Я завжди кохав тільки тебе одну. А це так, мара, морок…Він був такий загублений, нещасний, рідний і близький. Тамара взяла його руку, стиснула. Долоня в нього суха й тепла.
– А пам’ятаєш, як на весіллі ти сказала, що ми будемо разом, завжди, в горі й радості, – сказав він. У його очах показалися сльози.
– Ми обов’язково будемо разом. Чуєш? Ти тільки одужуй, – сказала Тамара.
Вона їхала додому і перечитувала його повідомлення. Усе ж було зрозуміло, як вона одразу не здогадалася? Але як бути з його зрадою? Тамара прислухалася до себе і зрозуміла, що все ще кохає колишнього Віктора, що їй дуже хочеться дізнатися нового…
“Невже треба обов’язково віддалитися від людини, щоб усвідомити, яке місце вона посідає в твоєму житті?”Спеціально для сайту Stories
