Весь час переживаю за сина, він дуже нетовариський з раннього дитинства. Особливо це виявлялося у школі, де в нього зовсім не було друзів, часто однокласники його дражнили та ображали.
Я неодноразово розмовляв із вчителями, але що вони могли зробити. Коли його побили після школи, я вирішив перевести його до іншої школи, яка була близько до моєї роботи.
Іноді я міг забігти до нього на перерві, хотів підтримати, показати однокласникам, що якщо вони його ображатимуть, то матимуть справу зі мною, що мого сина є, кому захистити.
Навчався він на відмінно, може тому, що постійно сидів удома, і час для виконання завдань було достатньо.
Хоча ми з дружиною вважали за краще, щоб він, як усі хлопці, бігав у дворі. Так він закінчив школу, і вступив до університету, але нічого не змінилося, хіба що його не стали ображати, адже дорослі вже всі.
У сина з усіма рівні стосунки, але друзів немає. На мою думку, його навіть влаштовує такий варіант, або він просто змирився, що так все складається.
Не розумію, чому діти не хотіли дружити з сином? Він тихий скромний хлопчик, у дитинстві намагався знайти друга, але чи він слабкий морально, чи ще що, але справжньої дружби не виходило, ним просто зневажали і насміхалися і син все більше замикався в собі.
Дружина наполягала, щоб я записав його у спортивну секцію, щоб він навчився захищати себе та спілкуватися в колективі, як інші діти, але син сходив двічі та сказав, що більше не піде.
Я не примушував, розумів, що насильно такі справи не робляться. Якби зараз, то можна було б сходити до психолога, але тоді це не було прийнято.
Сім’я у нас благополучна, ніхто сина вдома ніколи не кривдив, він у нас єдина дитина. Зараз йому 38 років, є хороша робота, він багато подорожує, любить читати, але, як і раніше, самотній – ні друзів, ні сім’ї.
Ми вже втратили будь-яку надію на те, що він одружиться і в нас будуть онуки. Але насамперед мені дуже шкода його, якщо нас не стане, син залишиться зовсім один.
Вже шкодуємо, що в нас немає ще сина чи дочки, то може онуки були б, та й у сина були б брат чи сестра. Але що толку тепер про це говорити?
