У Марини Павлівни троє дітей, які давно виросли та роз’їхалися з батьківського гніздечка. Старший із сім’єю за кордоном живе. Як одного разу поїхав зовсім юним, так його більше й не бачила. Одні лише фото, листи та листівки з вітаннями у свята. Жінка все зберігає дбайливо і часто, особливо довгими зимовими вечорами, перебирає, перечитує.
«Синочку, засумували з батьком за тобою, приїхав би хоч раз та з невісткою-онуками познайомив би…», — пише мати. Тільки синові все ніколи, у нього своє життя.
Середня — Поліна — заміжня за військовим. Все по містах та селищах катається-кочує. Донька одна в них, іноді заїжджають погостювати, але дуже рідко й ненадовго. Чоловік Марини Павлівни дуже поважає зятя свого, Сан Санича, раді вони удвох за середню дочку, непогано влаштувалася в житті. Коли приїжджає, то й видно: очі світяться щастям. Значить все добре в сім’ї, тому за неї душа спокійна.
А ось наймолодша – Люда – все одна. Ще вдома у селі заміж вийшла, але після народження сина Андрійка сімейне життя не склалося, розійшлися з чоловіком. Вона вчепилася за слова мами дорослої дочки: «Їдь у місто. Що в селі сидіти? А ти ще молода та красива, життя маєш налагоджувати». Подалася Люда в місто, на швачку вивчилася та влаштувалася на швейну фабрику, потім і онука забрала.
«У місті йому краще буде, там школа поряд і різні гуртки — не сумує», — розповідала донька, збираючи сина, а той вчепився в спідницю бабусі і тихо плакав. Хто ж рідній матері може суперечити…
«Ти якось тиждень без мене пробудеш, — промовила чоловікові Марина Павлівна — не можу я далі так жити, душа вся змучилася, треба Людочку відвідати».
Дід теж планував поїхати, та ось біда — занедужав.
Навантажили великі сумки та пакети гостинцями із села. Ще сонце не зійшло, як посадив Іван Васильович дружину на потяг. Так, важкувато їй буде з поклажею такою самій, та куди подітися.
Цілу вічність Марина Павлівна їхала у задушливому вагоні плацкарту. Лежала на нижній бічній полиці і уявляла, як приїде та обійме дочку, онука. Думки та мрії ці гріли душу в дорозі. Вже три роки минуло, як не бачилися, Андрюшка, мабуть, підріс, витягнувся.
«Мам, чому ти заздалегідь не попередила? Могла б зателефонувати, мені ж із роботи треба відпрошуватися, дитину зі школи забрати, потім у магазин за продуктами сходити. Цілий день як білка в колесі, як телеграму твою отримала».
«Пробач мені, рідна, я так хотіла сюрприз зробити тобі! А телеграму по-старому відправила. Ти ж знаєш, зв’язок у селі нашому не завжди є», — виправдовувалася мати, йдучи від автобусної зупинки.
«Може, ти щось недоговорюєш? Якби не трапилося щось? Батько там як?»
«Та все добре, несильно захворів, буває так у нього восени. А так у доброму здоров’ї ще ми»
Двері у квартиру відчинив Андрій, онук. Боже, як він витягнувся, зміцнів за ці роки. Широкі плечі стали, як у діда. І руки.
«Ну привіт, онучок!» — міцно обняла його бабуся.
«Годі тобі, ба», — хлопець швидко вивільнився з обіймів і став уважно розглядати бабусю.
«Що ж ви мене з дороги не зустріли, ледве дотягла сумки з гостинцями та речами», — докірливо глянула Марина Павлівна на дочку.
«Ну так до твого приїзду готувалися. Я борщ доварила і котлети посмажила. Не порожнім же столом зустрічати рідну матір».
Що ж, борщ так борщ. Ще за кілька хвилин жінка кричала в трубку чоловікові:
«Все добре! Зустріли, допомогли! Не хвилюйся зовсім, ось сідаємо за стіл, вечерю дочка приготувала, смачну. Тобі величезний привіт від усіх!»
Коли сіли за стіл, Люда розлила по тарілках борщ і спитала: «Мам, тобі одну котлету чи дві?».
Марина Павлівна зголодніла в дорозі так, що з’їла б усі три, але подивилася на дочку і сказала: Ти став на стіл, я сама візьму.
На блюді було п’ять невеликих котлет. Кожен з’їв по одній. Жінка потяглася за другою, а третю брати не стала – незручно. Згадала, як готувала дітям завжди багато, особливо на свята (цілий тазик котлет), щоб їли досхочу. А тут… може у дочки з фінансами важко, може треба грошима допомогти, адже заощадження є невеликі. А вони з дідом собі ще накопичать, цьогорічний урожай багатий був.
Потім по всім кімнатам пройшлася. Там скрізь ремонт свіжий, меблі нові, телевізор у залі на всю стіну. У онука кімнатка хоч невелика, але затишна, все в ній є.
“Мам, а ти надовго до нас?” — спитала Люда, домиваючи посуд на кухні.
«А що, чи ти мені не рада? Тільки приїхала, а вже коли поїду цікавишся?»
«Та що ти, просто з квитками складно зараз. Потрібно взяти одразу, інакше доведеться тобі знову зайняти місце на боці, та ще й наприкінці вагона. Ти, мам, дала б свій паспорт, я завтра одразу після роботи з’їжджу на вокзал. Так, щоб цю справу в довгу скриньку не відкладати».
Марина Павлівна знизала плечима, ну треба так треба. Вечір провела в компанії онука, розглядала фотографії, потім відео зі шкільних свят. Раділа за Андрійка, розумний хлопець росте, тямущий. Ох, як шкода, що дід не побачить, треба буде фотокартки хоч попросити й підписати йому.
Так минуло кілька днів. Щовечора стосунки та спілкування ставали все холоднішими. Онук почав частіше закриватися в кімнаті, займаючись уроками, або зовсім тікав до сусідів пограти у приставку. А Люда то з роботи затримувалась, то з подругами ввечері зустрічалася. Приходила, знімала чоботи та спати відразу йшла.
Засумувала Марина Павлівна за простим людським теплом і ласкою. Не так вона собі уявляла зустріч із дочкою, ой не так. Віддзвонилася чоловікові та пішла потроху збирати речі. Проходячи повз кімнату онука, почула випадково розмову доньки із сином.
«Мамо, а дядько Юрко колись прийде? Він же обіцяв зводити мене на футбол».
«Скоро, синочку, ось бабуся поїде …», – відповіла Люда.
«А коли бабуся поїде?»
Слухати не стала, сльози навернулися на очі. Тримаючись за стінку, а іншою рукою за серце, дійшла до кімнати. Зібрала по-швидкому речі, накинула пальто і вже стояла на дверях, коли дочка вийшла в коридор.
«Ти куди в ніч зібралася? Поїзд аж завтра ввечері».
«Нічого, поміняю білет. Ох, Людо, не такою ми тебе з батьком виховували. Не стану я йому нічого розповідати, бо переживати почне. За фотографії дякую, він все просив, онука побачити хоче. Ну, прощавайте!»
Сіла і доїхала добре. Місце нормальне, не бічне, і на тому доньці дякую. Правда, ніч довелося просидіти на вокзалі, закутавшись у стару шаль. У нічному поїзді жінка все дивилася у вікно і думала, як швидко пролетіло життя, всі ці роки. І як вони з батьком стали не потрібні дорослим дітям, адже скільки любові, турботи та батьківського тепла було вкладено у них.
«Здрастуй, Мариночко, як добралася? – спитав чоловік, зустрічаючи на вокзалі. — Місця собі не знаходив, скучив так, що аж схуд!»
Марина Павлівна обійняла його та посміхнулася. Хоч хтось чекає, хоч комусь вона ще потрібна.
