П’ять років тому я познайомилася з чоловіком, він був одружений, але дітей у шлюбі за сім років вони не завели. Спочатку я не претендувала на місце його дружини, мене все влаштовувало, але за кілька місяців він сам почав говорити, що піде і хоче бути зі мною, просив дитину.
Побачивши його почуття, я змінила своє ставлення до нього, захотіла боротися за наше щастя. Він сказав, що переїхав жити до мами. Так минуло ще два місяці, доки я не дізналася, що нікуди він не переїжджав, а його дружина чекає на дитину.
Я відступила і навіть поїхала жити в інше місто, але Льоша з благанням про прощення наздогнав мене і там. Я дуже його любила і пробачила йому обман. Він просив почекати час, поки вона не народить, щоб через хвилювання чогось не трапилося з дитиною. І продовжував жити з нею.
Ми почали все частіше лаятись, бо я дуже ревнувала. Він запевняв, що вони із дружиною живуть, як сусіди. За півроку я зірвалася і сама розповіла його дружині про нас. Вона була здивована, розповідала, як у них все добре, як він радий малюкові, показувала, які смс їй пише, називаючи в них коханою.
То був шок для нас обох. З того часу ми з нею стали змагатися. Так, зізнаюся, мені тоді було її зовсім не шкода, а він отримував скандали від нас обох, куди б не прийшов. Це був жахливий час – стільки сліз та нервів, істерик ревнощів… Так тривало ще півроку. Я завагітніла, і все стало ще гірше.
Ми стали навіть битися, коли я дізнавалася про чергову їхню близькість, тому що нерви ні до біса плюс гормони зашкалювали. Тепер ми чекали, коли його старшій дочці виповниться рік. Постійні сварки витягли всі соки, про кохання і говорити нема рації, ми стали зовсім чужі.
Навіть коли приходила «черга» ночувати у мене, у нас не було близькості, він відвертався до стінки і вдавав, що не чує, як я по півночі ревіла у ванній. Коли нашій доньці вже було три місяці, він поїхав у відрядження — це був їхній сімейний відпочинок.
І коли я після його повернення зібрала нас усіх разом, його дружина була здивована, що він мене ще не покинув. Тут, мабуть, у неї просто урвався терпець, і вона подала на розлучення. Після їхнього розлучення ми почали жити разом, але щастя до нашого будинку не повернулося.
Я ненавиділа його і за його брехню, і за свою зіпсовану вагітність, але так і не змогла втекти. Я не знаю, що це за почуття, коли і шалене кохання, і ненависть в одному флаконі. Через рік ми одружилися, сподіваючись, що це заспокоїть мене та виправить ситуацію, але ні, дива не сталося.
Ми продовжували сваритися. Так минув ще майже рік. Весь цей час я хотіла піти, знайти когось іншого та іноді спілкувалася по інтернету з хлопцями. Він дізнавався і знову скандал. Після чергової “побутової драми” я поїхала плакатися подрузі.
Ми з нею довго говорили, і дійшли висновку, що я маю поїхати і помиритися. Повернувшись додому о 2 годині ночі, я застала в будинку, крім нього, його друга та двох повій. Що зі мною відбувалося тоді, пам’ятаю важко. Я трощила все навколо, побила його і одну з «дівчат».
Чоловік же присягався, що спав і не знав, що друг покличе когось. Умовляв повірити, що це «підстава», подарував свою машину. Я оголосила про розлучення і взяла паузу у стосунках. Жили ми разом, але спілкуватись з ним я перестала. У цей час випадково познайомилася з іншим.
Ми почали спілкуватися, ходили до кафе, гуляли парком. Звичайно, Олексій дізнався. Бився в істериках, а мені було начхати. Потім він Руслана «ліквідував». Вже не знаю, що він йому там зробив, але він сказав, що більше не хоче мене бачити і зник із мого життя.
З чоловіком ми почали намагатися жити далі. Вічно нарікали один одному – я йому на Галю та повій, він – на листування з Русланом. Не життя, а дурдом. Через чотири місяці дізнаюся про другу вагітність. Я хотіла позбутися дитини, хоч завжди ненавиділа жінок, які це роблять.
Але він стояв навколішки, благав залишити малюка, казав, що це наш порятунок, наших стосунків. Пообіцяв перестати пити взагалі, щоб знизити ризик сварок. Загалом залишили. Рідні були в шоці, що ми з таким бардаком у стосунках зважилися на це – і були, загалом, праві, хоча спочатку ми не сварилися.
Через півроку помчало по новій, він знову почав гуляти. Коли ми зчепилися, то він навіть потрапив до лікарні. Спочатку мені було навіть не шкода його. Незабаром ми розійшлися, так збіглося, потрібно було, щоб вирішити житлове питання. Начебто помирилися, але я все чекала, поки народжу, щоб піти.
Жили, як і раніше: день у мирі, три дні сваримося. Коли я народила, ми провели разом ще два тижні, і я поїхала. І вирішила собі, що більше не повернуся. Набридло. Він намагався спочатку помиритися, але я не погоджувалася, говорила образи і навіть брехала, що в мене вже є інший.
Ми живемо вже кілька місяці окремо, а розлучитися не можемо. Не те щоб спалахує кохання, навпаки, спокою один одному не даємо. Я дуже багато чого усвідомила за цей час, зрозуміла, що треба виправити, що треба припинити згадувати і намагатися забути.
А от із ним навпаки – він тільки голову мені морочить, відпускати не хоче, і раз у раз мені все тицяє і тицяє, як смертельно він на мене скривджений. Я вибачалася за слова та поведінку, що обзивала, що йшла. Обіцяла все виправити, змінити себе, а він залагодив: ображений і все!
І ні туди, ні сюди, ні зійтись, ні розійтися не можемо. Як тільки не намагалася переконати його забути все і говорила, що в мене приводи сердитися теж є – ні, він впевнений, що мені нема на що ображатися. Я лютую через його поведінку, але він все хоче, щоб я принижувалась перед ним, благала.
Не дивлячись на те, що я не раз визнавала свою провину, вибачалася йому мало, хоча сам жодного разу не вибачився. Ось так ми на пару божеволіємо. Не можемо ми один без одного, і помиритися не виходить і розійтися. Шкода, що дівчатка не з татом ростимуть, вони в наших розбірках точно не винні, але вийшло те, що вийшло.
