Ми зібралися тут не просто для того, щоб потанцювати і згадати шкільні роки. Ми зібралися, бо колись були однією командою

– Анжеліко, ти як робот! Відпочинь хоч хвилинку! – благала Христина, спостерігаючи, як подруга з маніакальною завзятістю розправляє скатертини, перевіряє список гостей і одночасно примудряється поглядати на годинник.

– Христино, все має бути ідеально! Зустріч випускників – це не просто тусовка. Якщо вже я взялася організувати цей захід, не можна провалитися. Невже ти не розумієш? – Анжеліка різко обернулася, її погляд був, як завжди, суворий і зосереджений.

– Розумію, але, може, ти все-таки розслабишся? Ти ж не на роботу влаштовуєшся у цей ресторан, зрештою! – усміхнулася Христина і підкинула в повітря кілька повітряних кульок, які тут же впали їй на голову.

Анжеліка закотила очі і, знизавши плечима, повернулася до своєї справи. Для неї порядок був майже релігією. Усе має бути продумано до дрібниць: меню, оформлення, навіть музика. Якщо хтось скаже, що зустріч була нудною, це означатиме провал і для неї особисто. А цього вона не могла допустити.

***
Весь минулий місяць Анжеліка намагалася зібрати з однокласників гроші на банкет. Сума була розумною, але навіть ті, хто спочатку погодився, чомусь затягували.

Деякі взагалі перестали відповідати. Єдиним, хто висловив підтримку, був Вадим, її шкільний друг, зараз успішний підприємець.

– Не парся, Анжеліко, – написав він їй минулого тижня. – Я покрию всі витрати. Це дурниця.

– Вадиме, це неправильно! Ми ж домовилися, що кожен скидається порівну. Це не твій обов’язок усе оплачувати! – намагалася заперечити вона, але він, як завжди, був непохитний.

На зустріч Вадим прийшов одним із перших. Високий, упевнений у собі, у стильному костюмі і з посмішкою на обличчі, він випромінював те саме почуття переваги, яке ще зі школи було його візитною карткою.

– Ну що, міс Ідеальність, усе за планом? – з легким глузуванням запитав він, оглядаючи зал.

– Так, усе ідеально. Дякую за запитання, містере “Я все оплачу”. І перестань так називати мене, – відповіла Анжеліка зі сміхом.

– Як справи, Вадиме? Я читала в новинах, що в тебе виникли труднощі у справах. Сподіваюся, там, як зазвичай, набрехали і все ок? – приєдналася до розмови Христина.

– Привіт, Христино! У новинах чого тільки не розкажуть. Відчуваю, сьогодні зіркою вечора буду я, а зовсім не Ліка, яка тут усе замутила, – Вадим усміхався, але Анжеліці здалося, що усмішка була якоюсь натягнутою.

Усю першу половину вечора Вадим роздавав щедрі компліменти, жартував і грав роль безтурботного мецената. Однак до середини свята Анжеліка помітила, що його посмішка все частіше змінюється задумливістю.

У якийсь момент вона підійшла до друга.

– Ти як? – запитала вона, намагаючись говорити спокійно.

– Як завжди. А що? – він підняв на неї погляд, який був зовсім не схожий на його звичайну зарозумілість.

– Ти виглядаєш напруженим, Вадиме. Щось сталося?

Він засміявся, але в його сміху не було радості.

– Та облиш, усе нормально. Просто втомився. Ти ж знаєш, робота, відповідальність…

Анжеліка дивилася на нього пильно, не вірячи його словам. Вона хотіла запитати ще щось, але в цей момент її відволікли.

– Пізніше, – подумала вона.

Весь вечір Анжеліка намагалася не втрачати Вадима з поля зору. Її інтуїція рідко підводила: щось було не так. Так, він, як і раніше, жартував, розповідав байки зі школи, сміявся голосніше за всіх, але в його погляді була напруга. Вона ловила цей швидкоплинний вираз, який він намагався приховати. Ледь помітний, але красномовний.

Гості поступово розслаблялися, танцювали, фотографувалися. Усі розійшлися на групки, обговорюючи, хто скільки заробляє, хто чим займається, і хто має найкращий вигляд. Вадим виділявся, як завжди, своєю впевненістю і харизмою, але дехто почав ставити незручні запитання.

– Слухай, Вадиме, а ти ж нещодавно машину змінив, так? – запитав Сашко, колишній капітан шкільної футбольної команди. – Кажуть, ти на BMW пересів. Так?

Вадим відкинувся на спинку стільця, зробивши вигляд, що запитання його забавляє.

– Ну так, поміняв. А що? – відповів він зі звичною недбалістю.

– А як ти її взагалі встиг купити, якщо в тебе, начебто, будівництво зависло? – не вгамовувався Сашко, якому явно подобалося, що у Вадима, можливо, не все так ідеально, як здається. – У тебе ж був контракт на десятиповерхівку, так? Я чув, там проблеми із замовником.

Анжеліка бачила, як пальці Вадима злегка напружилися, але він миттєво видав відповідь:

– Саню, дякую за турботу про мій бізнес, але в мене все під контролем. Давай краще поговоримо про тебе. Усе ще граєш у футбол із місцевими школярами? Чи вже перейшов на шахи? – Укол був влучним, і Сашко одразу ж відступив.

Однак Анжеліка помітила, як Вадим тихо видихнув, немов позбувшись тяжкості. Питання про його справи його явно напружували. Її це турбувало все сильніше.

Ближче до півночі Анжеліка побачила, як Вадим вийшов із залу на вулицю. Вона кинула погляд на Христину, яка пригощала гостей тортом, і, переконавшись, що її відсутність не буде помічена, поспішила за ним.

Вадим стояв біля огорожі, дивлячись кудись у темряву. Він не помітив, як Анжеліка підійшла.

– Адже ти ніколи не любив самотність, – сказала вона. – Що сталося, Вадиме?

Він обернувся. Його обличчя здавалося втомленим, хоча усмішка все ще зберігала звичну насмішкуватість.

– Ліко, ти завжди була надто проникливою. Може, тому ми й дружили? Ти бачиш більше, ніж інші.

– Кинь дурня валяти. Що відбувається? – Вона схрестила руки на грудях, відчуваючи, як її голос наповнюється роздратуванням.

– Ти хочеш почути правду? – різко запитав Вадим, і в його голосі з’явилася гіркота. – Тоді слухай. У мене немає грошей, Анжеліко. Ніяких. Я банкрут.

Ці слова приголомшили її. Вона навіть відступила на крок.

– Як це… банкрут? Ти ж казав, що справи йдуть чудово…

– Я завжди це кажу. Бо якщо я скажу протилежне, то втрачу не тільки репутацію, а й залишки поваги. Люди люблять тих, хто успішний. А що вони думають про тих, хто втрачає все? Нічого хорошого. – Він гірко усміхнувся і потер обличчя долонями.

– Анжеліко, будівництво, про яке говорив Сашко… Воно провалилося. Я вклав у нього всі свої гроші, а замовники зникли. Борги зростають, як снігова куля. А ти думаєш, чому я так наполягав оплатити все свято? Тому що мені соромно було навіть говорити з вами про гроші.

Анжеліка дивилася на нього, не в силах підібрати слова. Вона знала Вадима як людину, яка ніколи не відступає, ніколи не показує слабкості. Але зараз перед нею стояв зломлений, виснажений чоловік, який відчайдушно намагався зберегти обличчя.

– Чому ти просто не сказав правду? – нарешті прошепотіла вона.

– А ти б сказала? – різко відповів він. – Уяви, що в тебе завжди була репутація переможця. Уяви, що ти живеш у суспільстві, де тебе оцінюють тільки за твоїми успіхами. Я не можу бути слабким. Не можу дозволити, щоб про мене думали, як про невдаху.

Між ними повисло важке мовчання. Анжеліка вперше за довгий час не знала, що сказати. Вона бачила перед собою не Вадима, сміливого і впевненого, а людину, яку страх остаточно позбавив спокою.

– Слухай… – почала вона тихо. – Я не знаю, що тобі зараз сказати, щоб це прозвучало правильно. Але знаєш що? Успішність – це не те, скільки грошей ти заробив. І не те, скільки людей думає, що ти крутий. Це те, як ти справляєшся, коли життя тебе випробовує.

Він подивився на неї, немов уперше її чув.

– Ти так думаєш?

– Я знаю. – Вона торкнулася його руки. – І думаю, наші однокласники зможуть це зрозуміти. Якщо ти розповіси все.

– Розповім? – Його очі розширилися. – Ні, ні за що! Ти хочеш, щоб я зізнався перед ними, що я… розорений?

– Так. Тому що чесність іноді коштує більше, ніж твоя маска. – Її голос був твердим. – Ми всі дорослі люди. Ми тут зібралися не для того, щоб змагатися. А якщо хтось не зрозуміє, значить, він не заслуговує твого часу.

Вадим довго мовчав, роздумуючи. Але в його погляді вперше з’явився проблиск надії.

Анжеліка терпляче чекала, не відриваючи від друга погляду. Нарешті він видихнув, немов скинув із плечей невидимий тягар.

– Добре, – сказав він тихо. – Але якщо після цього хтось почне приколюватися, я поїду. І більше ніколи ні з ким із них не зустрінуся.

– Домовилися, – коротко відповіла вона. – Але, повір мені, все буде не так, як ти думаєш.

Вони повернулися в зал. Музика грала вже тихіше, гості відпочивали за столами, ліниво обговорюючи події вечора. Анжеліка жестом зупинила діджея і підійшла до мікрофона. Її голос пролунав голосно і чітко:

– Вибачте, друзі, що відволікаю вас від розмов, але в мене є дещо важливе. Ми зібралися тут не просто для того, щоб потанцювати і згадати шкільні роки. Ми зібралися, бо колись були однією командою. І я хочу, щоб сьогодні, цього вечора, ми знову стали ближчими. Тому я попрошу вас вислухати нашого друга Вадима.

Анжеліка відійшла вбік, залишивши Вадима стояти перед десятками очей. Він виглядав так, ніби готовий був утекти, але повільно підійшов до мікрофона. На якусь мить він завмер, потім прочистив горло.

– Ем… Усім привіт ще раз, – почав він, ніяково потираючи потилицю. Його голос звучав невпевнено, і це було так не схоже на нього, що в залі повисла тиша.

– Я не дуже люблю говорити про особисте. Завжди вважав за краще бути тим хлопцем, який сміється, жартує і оплачує рахунок, щоб усім було весело. Але… сьогодні я зрозумів, що потрібно бути чесним. Особливо з людьми, які знають мене з дитинства.

Анжеліка спостерігала, як він робить паузу, ніби збирається з силами, щоб вимовити наступні слова.

– Ви всі знаєте мене як успішного бізнесмена, – продовжив він. – Але правда в тому, що я більше не можу грати цю роль. Я розорений. Банкрут. Усі мої гроші пішли на провалений проект. І… я поняття не маю, що робити далі.

Він подивився на зал, і на мить його обличчя спотворилося від збентеження.

– Я так відчайдушно намагався зберегти образ, що навіть зголосився оплатити цей вечір. Але не тому, що хотів зробити вам приємно, а тому, що боявся здатися слабким. Боявся, що ви побачите, що я вже не той хлопець, який завжди перемагає.

Зал мовчав. Анжеліка затамувала подих, стежачи за реакцією гостей. Першою порушила тишу Ганна, колишня відмінниця і скромниця, яку багато хто не помічав.

– Вадиме, – сказала вона несподівано м’яко, – ти думаєш, ми тут тільки заради того, щоб хвалитися одне перед одним? Це ж не змагання. Ми всі люди, і в кожного з нас є свої провали. Я, наприклад, уже двічі провалила захист своєї дисертації. Ти думаєш, мені не соромно? – Вона посміхнулася, і в її посмішці було більше підтримки, ніж іронії.

– Та вже, – додав Сашко, той самий, що намагався підколоти Вадима раніше. – Ти хоч розорений на бізнесі, а я… я нещодавно збанкрутував у стосунках. Дружина пішла, діти зі мною не розмовляють. І що, тепер мені теж тікати звідси? – Він розсміявся, але на його обличчі читався смуток. – Ми всі тут неідеальні. Чого ти боявся?

Залом пронісся шепіт, який швидко змінився щирими відгуками. Люди почали розповідати свої власні історії невдач. Хтось зізнався, що втратив роботу, хтось – що не зміг впоратися з борговою ямою. Навіть найвпевненіші та, здавалося б, найуспішніші з гостей ділилися своїми поразками. Атмосфера змінилася. Вадим слухав їх, вражений.

– Бачиш, – прошепотіла Анжеліка, тихо підійшовши до нього, – я ж казала, що вони зрозуміють. Ти не один у цьому.

Вадим кивнув, його обличчя повільно розслаблялося. Він уже не виглядав зломленим. Швидше, звільненим. Йому більше не потрібно було прикидатися.

Вечір поступово добігав кінця. Гості розходилися, але атмосфера залишилася легкою і теплою. Анжеліка в задумі сиділа за столом, намагаючись перевести дух, коли до неї підійшов Вадим. Його обличчя вперше за довгий час виглядало спокійним.

– Знаєш, Ліко, – сказав він, сідаючи поруч. – Ти мала рацію. Я стільки часу боявся втратити свою маску, що зовсім забув, як це бути собою. Дякую тобі.

– Немає за що, – вона посміхнулася. – Головне, щоб ти сам зрозумів, що чесність важливіша за гордість.

– Зрозумів. І знаєш що? – Він усміхнувся своєю звичною, зухвалою усмішкою, але цього разу вона була щирою. – Думаю, я впораюся. Може, все це знак, що час щось змінювати.

– Ти впораєшся, – впевнено сказала вона. – Просто тепер у тебе є ще одна важлива риса – вміння бути неідеальним.

Він розсміявся і кивнув. І в цьому сміху не було ні гіркоти, ні напруги – тільки полегшення.

You cannot copy content of this page