Я познайомився з дівчиною, близько семи місяців тому. Коли ми познайомилися, вона була в страшній депресії, я її підтримав, я був доступний для неї в будь-який час доби, попри все те, що нас розділяло 2500 км, у нас з’явився зв’язок з першого дня нашого знайомства.
У нас були однакові думки, ми віддавали перевагу однаковій кухні, фільмам, цінностям життя, ми були схожі на 85% і так ми спілкувалися близько трьох місяців, до першого побачення.
За ці місяці в неї минула депресія, вона стала більше посміхатися, змінилася, різницю було видно, як день і ніч, вона знову стала життєрадісною. Але була в нас одна проблема – вона любила завжди щось недоговорювати або вигадувати якісь причини, можна сказати, що не завжди була чесною.
Вона жила в якомусь страху і завжди чогось боялася, як подвійне життя. На першому побаченні ми сподобалися одне одному, у нас був перший поцілунок, зі смаком стиглої полуниці і ванільного морозива – до цього ми сиділи в парку і їли полуницю з морозивом.
Навіть через три місяці згадую, ніби це було вчора. Поки я був у країні, ми зустрілися два рази і вони були незабутні, попри те, що часу було обмаль. Там була вона і в ці моменти я мріяв тільки про одне: як би мені хотілося зупинити цей час і залишитися в цьому моменті, назавжди.
Вечорами ми проводили час у Скайпі, ми могли спілкуватися годинами і нам це не набридало. Було таке відчуття, що ми знайомі багато років. Через три дні я мав поїхати, і через тиждень я запропонував їй бути офіційно більше, ніж друзі, але вона мені відмовила, попри все, що відбувалося.
Вона мені відмовила, сказавши, що їй подобається інший. Скажу чесно, це було боляче, я сказав, що це її вибір і їй з цим жити. Після цього ми більше не розмовляли тижнів два. Але якось я їй написав “Привіт” і все знову закрутилося в нас, вона сама визнавала що “так, у нас є зв’язок, ми схожі”.
Розповідала про своє життя всякі дрібниці, про роботу, про англійську дієту, на якій вона тоді сиділа, тощо. Я не скажу, що в нас було все на 100% ідеально, бували й розбіжності, але це були дрібні розбіжності й ми швидко мирилися.
Я її не намагався контролювати, не показував ревнощів, не ліз у її особистий простір. Вона могла робити все, що завгодно, але я просив тільки про деякі речі: повагу, чесність, відданість і розуміння. Але як виявилося, з цим у нас була проблема, але я не хотів здаватися і вірив у краще.
Я їй запропонував зустрічатися вдруге, і я знову отримав відмову, і ми не спілкувалися кілька тижнів. Потім я їй знову написав. Щоразу, коли я повертався, у неї була депресія, я був поруч, я не кидав і не йшов. Намагався бути опорою для неї, тим, на кого можна покластися.
Так у нас тривало до третього разу, і щоразу вона відмовляла заради когось або знаходила якісь відмовки, коли ми обидва знали, що це брехня. Втретє, коли я написав “Привіт”, у неї була істерика. Вона думала, що вона при надії і симптоми якраз були схожі.
Вона кричала, що не готова, що не хоче цього, що світ розвалився. Я і тоді залишився з нею, і я розумів, що дитина, яку вона носить, не від мене, і що вона не винна в тому, що так все вийшло. Дитина має знати з перших хвилин життя, що вона не перешкода в нашому житті, і що на неї чекають і люблять.
Я їй сказав, що не хвилюйся, я з тобою, і що я не кину тебе саму, і тим більше вагітну, ця дитина ні в чому не винна, і що я можу бути її батьком, і що ти не одна! Так ми провели ще два дні, я її заспокоював і підтримував, як міг. Через два дні виявилося, що вона не вагітна.
Минуло ще два дні, і вона пішла на побачення з іншим, ніби нічого не було. Я їй ні слова не сказав, просто написав, що я радий за неї і що все буде добре. Я справді був готовий взяти на себе цю відповідальність і бути батьком цій дитині.
Що мені робити і як мені забути її і придушити ці почуття? Адже після останнього вчинку я розумію, що на мене вилили тонни бруду, і я все ще її підтримую і поруч після всього того, що сталося.
