Багато років тому я жила в невеликому провінційному містечку. Там у мене було багато друзів і, звісно ж, хлопець. Ми зустрічалися близько трьох років, але потім я поїхала до столиці, вступати до вишу.
Наше спілкування поступово звелося нанівець. На другому курсі я почала зустрічатися з іншим хлопцем. У нас був дуже бурхливий роман і ми вирішили одружитися.
Влітку ми з ним поїхали до мене в рідне місто, познайомити його з моїми батьками. На другий день приїзду ми пішли на дискотеку, що проводилася в місцевому клубі, і дорогою зустріли мого колишнього.
Я відвернулася і зробила вигляд, ніби не впізнала його. Я навіть не привіталася! А він довго і пильно дивився нам у слід. Ми добре провели час і я вже майже забула про зустріч, але щось мене все-таки тривожило.
Рано вранці мене розбудив дзвінок у двері. Це був сусід. Він прийшов, щоб покликати мого брата допомогти копати могилу. Я обімліла і запитала, кого не стало, адже містечко маленьке і кожен знав один одного.
Сусід відповів, що мій колишній віддав Богу душу. Згодом я дізналася, що в нього були борги і ще багато різних проблем, але все-таки вважаю, що моя поведінка під час зустрічі була останньою краплею.
Що мені варто було просто привітатися? Це запитання я ставлю собі ось уже майже п’ять років. У мене сім’я, дитина, я живу і радію, а його немає. І ніколи більше не буде.
Вина з’їдає мене… Я постійно думаю, що його смерть на моїх руках, адже якби я тоді з ним привіталася, якби спитала, як в нього справи, то може тоді б все було інакше.
Може тоді б цей хлопець був и живий і міг зробити багато хорошого, але, на жаль, ми цього вже ніколи не дізнаємося… Як мені жити далі, коли туга і вина стискають серце?
