Після святкування старого Нового року мої діти заявили, що більше вони не збираються святкувати що-небудь у мене вдома разом. Після такого скандалу, криків і навіть бійки я мала б їх зрозуміти. Якби не один нюанс: бійку і весь інший негатив влаштували саме вони, дорослі люди.
І тепер вони ж вважають себе скривдженими. Як так вийшло? По-перше, я вже жінка немолода. Мені 64 роки. Незаміжня, в розлученні. Перший і єдиний чоловік розлучився зі мною, коли в мене на руках залишалося двоє дітей. І в нього в серці нічого не боліло й не щеміло. Я то вже це точно знаю.
На жаль, мої діти, які на сьогодні мали б уже вирости і все усвідомити, досі захищають свого татуся. Він, бачте, виправився, бо кілька років тому знову вийшов із ними на зв’язок і прикинувся добродушним старим, який і не здогадувався, як вони жили раніше. Негідник.
По-друге, за все моє життя я ніколи не вимагала ні від сина, ні від доньки якихось жертв чи подачок. Навпаки, коли підвернувся слушна нагода, я залишила їх бабусі, а сама поїхала за кордон заробляти гроші. І, провівши там понад 10 років, забезпечила свою сім’ю житлом і навіть більше. Син отримав гроші на купівлю двокімнатної квартири.
Доньці я придбала “однушку” просто перед весіллям. Тож свій материнський обов’язок, вважаю, я повністю виконала. За кордоном я займалася лише тим, що заробляла гроші. Моєї сили волі вистачило для того, щоб налаштуватися тільки на цей режим. Я недоїдала, економила на житлі і деяких продуктах.
Не ходила на побачення, хоча багато хто кликав. Загалом, той час для мене був чимось схожим на чуже життя. Життя робота, якщо завгодно. Тож нічого дивного немає в тому, що, знайшовши нарешті гідного чоловіка, я закохалася. Він мене влаштовує абсолютно всім.
Він добрий, милий, працьовитий і справді має до мене почуття. Приїхавши додому з довголітнього “відрядження”, я вирішила, що було б нерозумно віддавати всі зароблені гроші дітям. Хоч я їх і люблю, але вони до цього моменту вже виросли. У них свої сім’ї і свої турботи.
Крім того, ми не бачилися дуже довгий час. Наївно було б вважати, що я буду головною людиною в їхньому житті, а отже, потрібно подумати вже й про себе саму. Чому ні, якщо якісь заощадження залишилися при мені? Тут ми й познайомилися з моїм нинішнім кавалером.
Мені порекомендували його як хорошого, працьовитого чоловіка. Він і ще двоє молодших працівників виконали в мене вдома невеликий ремонт, завезли й вивезли будматеріали, навіть почистили колодязь. Мій обранець був бригадиром. Якось ми домовилися зустрітися, відзначити закінчення робіт.
Ну а потім усе закрутилося само собою. Особисто я закохалася, як школярка. Хоча мій супутник виявився на кілька років молодшим за мене. Дітям про мої стосунки я майже нічого не розповідала. Натякала, що в мене хтось з’явився, але до моїх слів вони всерйоз не ставилися, а може, їм було не цікаво.
Новий рік кожен із нас проводив по-своєму. Дочка з чоловіком і дитиною. Син – із дружиною, вони поки що не встигли завести дітей, а я з коханим чоловіком, чим, до речі, дуже задоволена. Це було прекрасне свято, без переїдання, гучних криків та іншого.
Лише ми вдвох, закуски і приємна музика на тлі бесіди. На старий Новий рік діти вже вирішили напроситися святкувати до мене. Я довго їх відмовляла, адже знала, що вони все ще мріють про те, щоб звести мене разом із моїм колишнім чоловіком, бо для них він усе ще залишається батьком.
Та ще й підіграє так, ніби він у нашому шлюбі виявився жертвою. Я, звісно, кажу їм, що цьому не бувати, але син із донькою чомусь вирішили, що знають життя краще за мене. Загалом, ніщо не нове під місяцем. Побачивши мого обранця в мене в домі, син якось дивно зреагував.
Він просто втупився в одну точку і мовчав, не зронивши жодного слова майже до кінця вечора. Наливав собі, закушував та й пив. Мабуть, він справді не міг повірити, що в його мами може бути новий чоловік у такому віці. Ну, що я можу сказати, – це не мої проблеми. Треба було слухати мене раніше.
Донька, навпаки, весь вечір розпитувала – де ми вперше зустрілися, і що думаємо робити далі. Прямо хотіла вивідати всі таємниці. Ближче до кінця вечора пішли вже зовсім провокаційні запитання. На кшталт того, скільки він заробляє і що в нього за татуювання на зап’ясті.
Коли мій чоловік жартома відповів, що це йому “мітка” на пам’ять відтоді, поки він був у місцях не настільки віддалених, прокинувся навіть син. Мій обранець посміхнувся і сказав, що пожартував, але син не вгамувався. Чоловіки почали сперечатися, я рознервувалася, а дочка щось кричала про свого батька.
Розгардіяш, істерика і звалище. Потім у хід пішли руки, я стала всіх розбороняти, і на цьому наше “свято” закінчилося. Діти пішли. Син на порозі сказав, що ніколи не визнає мого коханого вітчимом або навіть знайомим. Він від нього, мовляв, чує брехню за версту.
Донька спочатку заспокоювала мене, а потім сказала, щоб я прийшла до неї обов’язково і там, у квартирі, яку я їй купила, вона вчитиме мене, як жити. Мій обранець залишився у мене і допоміг прибрати бардак після дітей. Він нікого ні в чому не звинувачує, емоційним може виявитися кожен.
Але того ж вечора він запропонував мені жити разом, “як серйозні, дорослі люди”. Щоб разом, з усією відповідальністю і штампом у паспорті. Я тоді ще не відійшла від скандалу і навіть не звернула на його слова уваги. З усім погодилася. А тепер ось думаю: на біса мені здалося це весілля в моєму віці?
Хіба в нас не може бути стосунків, побудованих на довірі, чи нам по 20 років? Усе збираюся поговорити з ним із цього приводу, та боюся, що все може піти не за планом.
