Наші погляди на питання інтер’єру дуже сильно відрізняються. В її мріях потрібно зробити все під дерево, щоб усі навколишні меблі та підлога зливалися в одну коричневу пляму…

Я помітила, що старше покоління завжди наговорює на нове. Тобто не тільки зараз, коли в них “діти, крім як у комп’ютері сидіти, більше нічого не вміють”. Раніше було те саме. Про нас говорили, що ми нездари, нічого не доб’ємося, а ось раніше були люди в СРСР – цвяхи б із них робити.

Так ось моя думка з цього приводу – все це маячня сивої кобили. Не може бути такого, що все покоління раптом стало гіршим, адже світ не стоїть на місці, він розвивається. І тільки якщо ти не будеш рухатися разом із ним, якщо від нього відгородишся – тоді у наступного покоління будуть проблеми.

Ось моя свекруха, вона така людина, що її вже не переробити. Уперта, самовпевнена і дуже ностальгує за минулими часами. Ми з нею не живемо разом, я б цього не витримала, але їй усе одно вдається мене діставати. Може, це така помста, що я “забрала” в неї її єдиного синочка?

Я переїхала з іншого міста, на навчання. Та так мені тут сподобалося, що я упросила батьків купити мені тут квартиру. Ми не мільйонери, але в мене в рідному місті залишилося житло від бабусі. Тож через півроку пошуків вдалося оформити вигідну для обох сторін угоду.

Після цього я і переїхала з гуртожитку в трохи втомлену, але свою двушку. Після весілля ми з чоловіком стали жити в мене. Я не прихильник того, що чоловік зобов’язаний вигризати зубами гроші для жінки. Це не про мене. Але, звісно, деякі фінансові питання лежать повністю на дружині.

І ось яка річ: ремонт точно не одне з них. Просто мені подобається самій створювати атмосферу вдома. І потроху у мене це виходить. Я прихильник мінімалізму і чистих, світлих стін. Люблю, коли місця, свіже повітря і мінімум пилу. Чоловік до цього ставиться більш прохолодно, йому все одно.

Але ось кому-кому не начхати, де житиме її “синочка”, так це свекрусі. Чорт смикнув мене якось запросити її до нас, родичка все ж таки. І це був провал. Весь вечір вона ходила з кімнати в кімнату і тикала вказівним пальцем у ті місця, які їй хотілося б змінити.

Наші погляди на питання інтер’єру дуже сильно відрізняються. В її мріях потрібно зробити все під дерево, щоб усі навколишні меблі та підлога зливалися в одну коричневу пляму. Меблів потрібно, до речі, море. Щоб просто шухляди з шухлядами були. І ще одне!  Ікони!

Я не розумію, як у цієї жінки не викликає жодних протиріч її любов до радянської влади і побожність, але тим не менше факт є факт. Наступного дня після того, як я запросила її до себе, про що шкодую й досі, вона прийшла до мене і вручила величезну, масивну і всю чорну від кіптяви ікону.

При цьому вигляд у неї був такий, ніби я її сама просила про цю “послугу”. Робити було нічого, я прийняла подарунок. Хоча про себе вирішила віднести образ на балкон, накрити його чимось і благополучно про нього забути. Терпіти не можу тримати щось на балконі, але це життя, й іноді треба йти на жертви.

Уже потім, коли чоловік повернувся з роботи, я попросила його знайти в Інтернеті людей, які б змогли забрати ікону собі, нехай і безкоштовно, але він чомусь надувся на мене, хоч і пообіцяв допомогти. Більше мені не хотілося запрошувати свекруху до себе, але я поважала бажання чоловіка погостювати в мами. Тому два дні тому ми купили смачний торт і поїхали до свекрухи.

Дізнатися, як справи, що нового. Я сподівалася, що тема з її баченням моєї квартири вже зам’ялася. Ну і про ікону треба було щось збрехати, але загалом настрій був позитивний. Мені навіть погода подобалася. Однак у свекрухи були інші погляди на цей вечір.

Почавши з того, що вона в пух і прах розкритикувала мій смак, адже “коли в домі немає меблів – це не стиль, а бідність!” І я просто не змогла змусити себе сперечатися з жінкою, яка в два з гаком рази за мене старша, а чоловік тільки мовчав і вдавав, що його це не стосується. Але й це був не кінець.

Потім свекруха за допомогою свого сина дістала купу різного мотлоху з ніші. Там було все: від лиж і до самовара. З того, що найбільше запам’яталося, я там побачила купу іграшок, настінний годинник без скла, набір посуду, картини, книжки і навіть зламаний триколісний велосипед.

Усі речі старші за мене або десь мого віку. І все брудне, запорошене. Просто слів немає. Крім перерахованого мотлоху назовні витягли ще одну ікону, у ще більш жалюгідному стані, ніж та, що лежала в мене на балконі. Свекруха вручила мені її разом з посуд і побажала, щоб наші онуки милувалися “красою”.

У той момент мої нерви не витримали, і я почала голосно протестувати. Звісно, очікуючи на підтримку чоловіка, але її в такий відповідальний і критичний момент просто не було. Додому ми їхали в таксі мовчки. У багажнику лежав набір посуду, а на руках чоловік тримав мамину ікону.

Ми дивилися в протилежні вікна і не вимовили жодного слова за всю дорогу. Розплатившись із таксистом, чоловік попросив мене понести посуд, адже його руки вже були зайняті. Я мовчки погодилася. Раніше я не любила смердючі сміттєві баки біля під’їзду, але тоді я навіть подумала, що це доля.

Дві секунди – і комплект старого страшного посуду опинився на дні бака. Не сказавши ні слова, я продовжила підніматися до квартири. Два дні я не чула від чоловіка жодного слова. І навіть не можу зрозуміти, добре це чи погано. Тепер на моєму балконі лежать дві ікони, і, навіщо вони, ніхто не знає.

Якщо станеться так, що свекруха стане виною нашого з чоловіком розлучення, я, напевно, не буду надто засмучуватися, але якщо ні, вважаю, нам потрібен сімейний психолог. Без нормального фахівця в наш час просто нікуди.

You cannot copy content of this page