Моя історія з життя напевно буде знайома кожній другій дівчинці-підлітку. У кого в дитинстві та юнацтві не було подруги, яка хоч трохи дратувала, або чимось дратувала?
Останнім часом я ходжу сама не своя, і хоча такий стан за собою помічаю доволі часто, пік “гризіння совісті” настав, напевно, саме зараз. Є в мене подруга, найближча мені, вона на два роки старша за мене.
Ми з трохи різних соціальних верств. Вона абсолютно ні в чому собі не відмовляє, я б навіть сказала, не знає ціну грошам. Моя сім’я теж не бідна, але ми радше належимо до середньостатистичних.
Мої батьки ні в чому не відмовляють мені і братові, і все роблять для нашого блага. Я просто загубилася в цьому світі. Навчаюся в університеті, але мені не подобається спеціальність, та я просто не знаю, чого хочу.
Спілкуюся з людиною, яку часом знати не хочу. Ця людина і є моя подруга. Часом мені здається, що вона як чортик, який сидить на лівому плечі і часто провокує мене робити те, за що мене потім страшенно мучить совість.
Вона дуже часто пригнічує мене, може просто накричати. Я вже звиклася, у принципі, характер у неї такий, але коли справа дійшла до того, що подруга посміла звинуватити мою маму в недбалому ставленні до мене, у моєму світі, у моєму ставленні до неї все перевернулося.
Сказала вона це зопалу, і звісно, потім вибачалася, говорила, що не хоче мене втратити. Я сказала, що пробачила її, але щось всередині мене сидить і не дає відпустити злість.
Наступного дня подруга знову почала чіплятися і звинувачувати мене в різних дрібницях. Вона може допомогти в скрутну хвилину, але ці постійні закиди, постійні звинувачення, що в мене інша філософія життя, що я вірю в казки, яких не існує, постійний підрив віри в себе, набридають.
Я люблю її як подругу, але не впевнена, що в майбутньому хочу спілкуватися з нею. Це не правильно, мені здається, але не можу я відпустити злість на неї. Сім’я для мене – найголовніше і найцінніше, а вона своїми висловлюваннями дуже часто мене зачіпає. Може, просто потрібно шукати причину в собі, а не в комусь?
