Олена, вмостившись за столом, уважно спостерігала за родичами, чекаючи на похвалу. Перед Дмитром та Наталкою стояло по великій тарілці варева, яке дуже умовно можна було назвати супом. Наталка ризикнула першою занурити ложку в каламутну жижу.
– Ну як? Адже правда, смачно?! – Олена посунулася вперед.
Наталя судорожно проковтнула і спробувала не показати на обличчі гримасу огиди.
— Солі трохи не вистачає, – пробурмотіла вона.
Дмитро бачачи страждання дружини, рішуче відсунув тарілку.
– Я не голодний! На роботі добре пообідав.
Обличчя Олени спотворилося мукою, очі зволожилися.
— Ну, з’їж хоч трохи. Я так старалася.
Але Дмитро був непохитний: скільки можна потурати сестричці дружини. Він дуже шкодував, що взагалі відчинив двері, коли півтора місяці тому власноруч впустив Олену у свою квартиру.
– Я на пару днів … Пустіть? – Олена обдарувала Дмитра нещасним поглядом. – Із донькою проблеми: заважаю я їй…
— Звісно, проходь. Що знову твоя Юлька видала? – Наталка виглядала з-за спини чоловіка.
— Лається на матір… Все я не так роблю! Обід приготую – ніс верне. Перу – знову незадоволена. Навіть від телевізора мене відлучила! Каже, що я дурню дивлюся. Ось я вирішила дати їй відпочити. Може, заразом і скучить за мамою, коли самій все по дому робити доведеться, – скаржилася Олена.
— Розпестила ти її, – необачно поспівчувала сестрі Наталка.
— Нічого… Нехай без мамки поживе! А я поки що вам допоможу по господарству! – Пообіцяла Олена.
За допомогу Олена взялася з особливим ентузіазмом. Вранці Наталя, вийшовши на кухню і мріючи випити чашку кави перед роботою, виявила, що це їй не вдасться. На кухні панувала сестра. На столі лежали «запчастини» від копитної тварини, що невідомо звідки взялися: ноги, вуха, хвости. Серед цієї «пишноти» метушилася Олена.
— Холодець сьогодні буде! Вчора, коли ви з Дмитром телевізор увечері дивилися, я із сусідкою на сходах розмовляла. Ось вона мені цю красу і продала за суто символічною ціною! Гроші потім повернеш. Здорово, правда? – Сестра світилася від гордості.
— Олено, а чому це треба робити з самого ранку? Після роботи й зайнялася б, коли вже тобі так хочеться.
— То ви на роботу, а я до плити! Я тобі вчора не сказала, але мені на роботу поки що не треба: звільнилася я. Начальник у нас самодур невдячний: все йому не так! Каже, що я план не виконую, ледаркою обізвав, за спізнення штрафує! Ну, хіба я могла таке терпіти. Нічого: побачимо, як він без мене обійдеться, – обличчя Олени спотворила образа.
На кухню зазирнув Дмитро, зрозумів, що сьогодні він уде на роботу без сніданку, зітхнув і зник.
— Дмитре, ну один день можна і на роботі каву попити. Олена ж як краще хотіла … Та й поїде вона незабаром, – не дуже впевнено захищала сестру Наталя.
Але пройшов день, другий, тиждень, а Олена їхати не збиралася.
— Наталю, я дивлюся, ти зовсім готувати не любиш! Ну, нічого, я тобі допоможу! Люблю поратися на кухні! Тільки грошей на продукти мені виділили, бо я ж тимчасово безробітна.
Наталку пересмикнуло: те, що готувала Олена, їсти було неможливо. Але як сказати сестрі про це? Адже вона щиро раділа, коли пригощала своєю бурдою родичів. Наталя досі зі здриганням згадувала жирний, солоний холодець, з якого стирчали неапетитні копита.
Наступним внеском Олени у сім’ю був кіт. Вона притягла його з вулиці і сказала, що це на щастя. Наталка навіть сказати нічого не встигла, як цей «щасливий талісман» промайнув через усю квартиру, атакував фіранки, і зірвавши їх з карниза, сховався під диван.
— Це все тому, що він від тебе відчув негатив, – заявила Олена і полізла виманювати звіра з укриття.
Чи приніс кіт у будинок щастя, Наталя не зрозуміла. Просто не встигла. Зате він приніс бліх, яких вона ледве вивела. Кіт цьому всіляко чинив опір: подряпав їй усі руки, розніс ванну і напрудив у капці Дмитра.
Коли кіт набув гідного зовнішнього вигляду, і навіть майже прийняв той факт, що він тут не господар, у Дмитра почалася сильна алергія на тварину. Довелося спішно шукати коту господаря. Олена допомагати відмовилася, вона образилася: як же, її подарунок на щастя виганяли з квартири.
— Я не уявляю, як їй натякнути, що настав час додому, – Наталя так нічого і не придумавши сама, вирішила порадитися з чоловіком.
— Ну, не знаю… Може, подзвониш її доньці. Нехай забирає маму назад! – Запропонував Дмитро. – А то іноді мені здається, що вона хоче мене винищити. Я останнім часом їсти вдома не можу, а тепер ще й цей кіт.
Наталя вирішила, що чекати не має сенсу і наступного дня набрала номер Юлі.
– Тітка Наталя? Ну як вам життя з моєю мамулею? – поцікавилася племінниця.
– Юль, все гаразд… Але ти б їй натякнула, що скучила, бо боюся, мій шлунок більше не витримає її куховарство.
— Розумію, тільки мій шлунок теж по мамі не скучив! – Юлька хихикнула. – А пранням вона ще у вас не займалася?
— Ні…
— Моя вам порада, ви її краще до цієї справи не допускайте, якщо вам дорогі ваші речі! – сказала Юля і скинула виклик.
Наталка розгублено поклала телефон. Надія відправити сестру додому розвіялася. За кілька днів Наталя зрозуміла, про що попереджала її племінниця. Коли вона прийшла з роботи, її зустріла скривджена Олена.
— Твій чоловік незадоволений, що я випрала його брудні футболки! Інший би подякував, а він… – Олена змахнула сльозинку зі щоки і влаштувалася перед телевізором.
На екрані натужно лаялися персонажі чергового ток-шоу. Олена, здавалося, могла дивитися ці телевізійні скандали без перерви. У кімнаті Наталю зустрів злий чоловік.
— Твоя сестричка нам дуже дорого обходиться! – Дмитро схопив дружину за руку і потяг на балкон, де сохла білизна. – Її взагалі не можна підпускати до домашнього господарства! Те, що вона готує – неїстівне, а як вона пере – це взагалі шкідництво!
Наталя, зрозуміла, про що говорить чоловік, коли побачила результат прання Олени. Усі футболки чоловіка були у чорних розводах, така ж доля спіткала й білі блузки Наталі… Залишалося втішати себе тим, що чорним джинсам, що висіли поряд, нічого не загрожувало.
— Твоя сестра має припинити «робити добро»! Інакше мені доведеться просто втекти з дому! – Дмитро не жартував.
Наталя й сама втомилася від Олени, тому вона кинулася до сестри, вирубала телевізор і зібралася вивалити все обурення, що вирувало всередині… Але Олена її випередила.
— Ну, пробач мені… Зіпсувала пару футболок. Ненароком же… Зате все інше чисте. Невже через таку дурницю ти готова зі мною посваритися?! – У куточках очей Олени збиралися сльози, а голос був такий нещасний, що Наталя якось одразу охолола.
— Олено, я тебе прошу, не треба більше займатися домашнім господарством. Ти краще пошукай роботу, – порадила Наталка майже спокійним голосом, але Олена підібгала губи і на обличчі у неї з’явилося таке знайоме почуття образи.
— Що ж це з людьми таке діється? Добре розучилися цінувати, – пробурчала вона і клацнула пультом, повертаючи на екран крикливе ток-шоу.
Наталка сперечатися не стала, марно. Та й перекричати телевізор вона не мала жодних шансів. Потрібно було терміново відправляти Олену додому. Інакше на них із Дмитром чекає незавидна доля – або вони помруть з голоду, або розоряться на купівлі нового одягу, або збожеволіють від ток-шоу, які Олена слухала на повній гучності. Хоча…
Цілком можливо, у сестрички ще є в запасі якісь хитрощі щодо руйнування життя родичів. Рішення прийшло раптово, коли Наталці зателефонувала мама. Вона рідко дзвонила дочкам, та й вони не звикли балувати матір дзвінками та візитами. Віра Петрівна все життя була залізною жінкою.
Дочок виховувала в строгості, могла схопитися за ремінь, а скільки годин Олена з Наталкою провели в кутку, так і зовсім не порахуєш. Щоправда, Олені діставалося частіше.
– У кого ти в мене така невміха! Навчу тебе, навчаю, а все без толку! Жалкую я того мужика, якому така дружина дістанеться! Втече він від тебе, згадай моє слово! – частенько лаялася мати на старшу Олену.
Та ображалася, плакала… І першою поїхала з дому у доросле життя. Вийшла заміж, народила дочку і, здавалося, зовсім забула про матір. Наталя Олену шкодувала і навіть розуміла. Їй самій із Вірою Петрівною доводилося несолодко.
Вона вільно зітхнула, коли за кілька років теж покинула рідний дім. Слова матері щодо Олени виявилися пророчими. Чоловік Сергій покинув сестру, коли Юльці ще й року не виповнилося. Олена ридала і не розуміла, за що він з нею так вчинив.
– Готувала, прала, прибирала! А він завжди був незадоволений! Прямо як мама наша! Не щастить мені у цьому житті. Одні невдячні люди довкола мене!
Наталя сестрі співчувала і у всьому звинувачувала Сергія, який зник у невідомому напрямку і навіть аліментів нещасній Олені не платив. Мати тоді запрошувала Олену повернутися назад у село. Лише сестра не погодилася. Та й хто б погодився…
— Повертайся додому, недолуга! – сказала Віра Петрівна. – Я не за тебе, за внучку хвилююся! Яка з тебе мати – про себе подбати до ладу не можеш! Сергій твій напрочуд довго протримався, думала, раніше втече!
Наталя тоді засуджувала матір: як можна бути такою безсердечною. У сестри горе, а вона, замість пожаліти бідолаху, тільки лається. Тільки зараз Наталя зрозуміла, що можливо, мати мала рацію. Цього разу вона дуже зраділа дзвінку Віри Петрівни і схопилася за телефон, як за рятівну соломинку.
— Мамо, як добре, що ти зателефонувала!
— Ось уже несподівано! – здивувалася Віра Петрівна. – Чого така радість?
— Ох, мамо, порада мені потрібна! І допомога! – Наталка розповіла матері про своє життя з Оленою.
— Співчуваю, – сказала Віра Петрівна. – Є у Оленки така неприємна якість: зробить щось погано і тисне на жалість, щоб не лаяли. Таких висот у цій справі досягла, що людина себе навіть винною відчуває, але допомогти я тобі зумію. Клин клином вибивають. Поклич сестру до телефону.
Наталя слухняно передала слухавку Олені. Про що вони говорили з матір’ю, Наталка не знала, тільки після розмови сестра кудись збиралася.
– До мами поїду! – з гордістю повідомила сестра у відповідь на запитання Наталі. – Захворіла, хоче саме мене бачити поруч!
Наталя полегшено зітхнула: не має значення, що вигадала мати, головне – Олена з’їжджає. Життя Наталі та Дмитра потихеньку повернулося у звичне русло. Сестра зателефонувала за місяць.
— Ох, Наталко, здала наша мати, сил немає. Як я з нею не збожеволіла, сама не розумію. Примхлива стала, уразлива, одразу в сльози! – Скаржилася Олена. – Мені здається, що вона вже має деменцію.
Виявилося, що, за словами Олени, Віра Петрівна розучилася робити речі, які чудово давалися їй раніше. Наприклад, готувати їжу, шити, навіть посуд мити! А коли Олена їй говорила про це, мати ображалася і навіть плакала.
Олені було так соромно, засмучувати безпорадну матір, тому вона їла несусвітну гидоту, одягала криві й потворні речі, пошиті Вірою Петрівною і нишком перемивала заляпані чашки.
— Ось уже не думала, що наша залізна мама перетвориться на таку криворуку невміху! Та ще й плаксиву.
— То що ж ти її в такому стані кинула? – майже щиро здивувалась Наталка, розуміючи, яку гру затіяла мати.
— А як ти думаєш, скільки я могла це терпіти?! – обурилася Олена. – Тепер твоя черга!
— Чекай, а що, власне, таке страшне ти терпіла? Несмачну їжу, негарний одяг, мамині постійні образи?! До речі, це тобі нікого не нагадує? – поцікавилася Наталя.
У трубці трохи помовчали, а потім зв’язок перервався, але Наталі не було соромно. Вона набрала номер Віри Петрівни.
– Дякую, мамо, ти мене просто врятувала! Щоправда, Олена вирішила, що ти вже впала у маразм, але, сподіваюся, тепер вона замислиться над своєю поведінкою. Інакше мені шкода її доньку Юльку, – сказала Наталка.
– У маразм?! – Віра Петрівна посміхнулася. – Не дочекається! А якщо замислиться над чим, то я дуже рада. Іноді корисно подивитися на себе збоку.
