Наталя вимкнула плиту, переставивши пательню з гарячої конфорки, і, задоволено оглянувши кухню, зняла фартух, акуратно повісивши його на гачок.
Все було ідеально, як завжди. Вона поправила гілочку петрушки, якою прикрасила салат, і підійшла до вікна. Микита сьогодні затримався і навіть не попередив.
Наталя відкинула думку, що промайнула в голові, — зателефонувати йому. Вона завжди вважала неправильним, коли чоловік затримується на пів години, а дружини починають дзвонити, не розуміючи, що людина може в цей час стояти в заторах і нервувати або перебігати дорогу. Навіщо створювати зайві неприємності?
Ось якщо вже мине дві години, тоді справа серйозна, а поки що можна почекати. Напевно ж, є причина, через яку він сам не подзвонив, тож не варто його турбувати.
Побачивши машину чоловіка, що повернула у двір, Наталя посміхнулася, вийшла в коридор, поправила зачіску перед дзеркалом і відімкнула двері. Пару хвилин, і Микита вийде з ліфта — вона прислухалася до звуків, щоб відкрити йому двері, міцно обійняти й сказати, як сильно за ним сумувала.
Але щойно вона відчинила двері, коли ліфт зупинився на їхньому поверсі, як від посмішки не залишилося й сліду.
З ліфта вийшла молода незнайомка, а слідом за нею — Микита з великою дорожньою сумкою в руках.
Він виглядав дуже щасливим, а миловидна доглянута дівчина дивилася на нього з таким захопленням, що в грудях у Наталі боляче й неприємно стиснулося.
Микита спочатку зніяковів, побачивши дружину — вона ніколи так його не зустрічала на сходовій площадці, — але потім опанував себе.
— Наталко, це Ліза, дочка тітки Алли, ну ти ж пам’ятаєш, я розповідав! — Майже урочисто промовив він, — Ліза поки що поживе з нами.
— Як це? — Не зрозуміла Наталя й почала крутити в руках поясок домашньої сукні, щоб хоч якось вгамувати занепокоєння. — Навіщо?
– Ну, спочатку впусти її, потім я все розповім, — посміхнувся чоловік, і Наталя механічно відступила вбік, спостерігаючи, з яким трепетом її чоловік пропускає вперед цю Лізу, заносить її сумку, допомагає їй зняти плащ.
– Наталю, ну чого ти там застигла? – запитав Микита, і вона поспішила зачинити двері.
– Лізо, познайомся, це моя дружина! Наталя! – Лише тепер сказав Микита, і Ліза посміхнулася, ніби з великим зусиллям.
— Дуже приємно, — сказала вона, але Наталі здалося, що насправді їй було не дуже приємно, та й самій Наталі ця ситуація здавалася поганим сном.
Наталя все ж постаралася бути гостинною, сподіваючись вирішити все вже сьогодні. Вона запросила всіх до столу. Під час вечері Микита розмовляв із Лізою. Вони згадували якісь історії з дитинства, сміялися. Іноді Наталя помічала, як Ліза дивиться на її чоловіка і як рідко кидає побіжні погляди на Наталю.
Після вечері Ліза запитала, де можна прийняти душ і відпочити. Микита дістав із шафи чистий рушник і провів її до ванної кімнати. Як тільки зашуміла вода, Наталя покликала чоловіка на кухню й зачинила двері.
— Микито, поясни мені, що все це означає? — Вона намагалася зберігати гідність, — Чому ти привів її до нас і як плануєш її тут розмістити?
— Ну, просто… Розумієш… — Микита запнувся, і в його погляді промайнуло почуття провини, — Ліза несподівано повернулася до міста. Ти ж знаєш, що мама з тіткою Аллою зараз відпочивають у пансіонаті. А в Лізи немає ключів. Ось мама подзвонила вдень і попросила зустріти Лізу та поки що дозволити їй пожити у нас. Вони обіцяли повернутися через пару-трійку днів.
– Ну, добре, а чому б їй не поїхати до квартири твоєї мами? У тебе ж є ключі?
– Ні, – чоловік знизав плечима, – саме цього разу вона їх мені не залишила. Забула чи не встигла.
– Чудово, – сказала вголос Наталя, а про себе подумала: «або спеціально все передбачила», і спокійно продовжила: – просто чудово! У нас одна кімната! Один диван! Де ж буде «відпочивати» твоя несподівана гостя?
– Та це все можна вирішити, – Микита говорив збентежено, затинаючись. – Я зараз збігаю до Борьки, візьму розкладне ліжко, поставимо його для Лізи на кухні.
– Тобто ти вже все передбачив?! – Наталя щосили намагалася заспокоїти те гнітюче відчуття, яке так і хотіло вирватися назовні, – але ти ж знаєш, що я рано прокидаюся і працюю на кухні, щоб тебе не турбувати.
– Ну, працюй у кімнаті, я якось переживу кілька днів стукоту твоєї клавіатури.
– Навіть так?! – Наталя щиро здивувалася. – Тебе колись це дуже дратувало, саме тому мені довелося йти на кухню. Ну що ж, сперечатися марно. Треба вирішити питання цивілізовано. По-перше, ти зі мною навіть не порадився. По-друге, я не хочу ділити простір із незнайомою мені дівчиною, у яку мій чоловік колись був закоханий.
І, по-третє, є варіанти кращі, ніж тіснити нас. Нехай орендує квартиру на добу або номер у готелі.
– Наталю, але це коштує грошей, – сказав Микита й поглянув у бік дверей. Вода перестала шуміти, але Ліза поки що не вийшла.
– І що з того? Це хіба мої проблеми? Я хочу жити у своїй квартирі комфортно, не озираючись на чужих людей, тому виріши це питання, або я сама попрошу Лізу піти.
Двері ванної кімнати відчинилися, і Микита шикнув.
— Перестань дуріти, Наталю, тим більше не згадуй про наші дитячі стосунки з Лізою, можна подумати, ніби у тебе не було першого кохання.
— Мені б навіть на думку не спало привести сина маминої подруги до нас додому! Це ненормально, Микито! Я навіть слів не підберу!
У цей час Ліза постукала у двері й обережно їх привідкрила.
— Вибачте, якщо завадила, — сказала вона навмисно солодко, — але, якщо можна, зелений чай.
– Так, звичайно, – Микита одразу ж увімкнув чайник, дістав із шафи заварку.
Ліза пройшла, сіла за стіл біля вікна. Наталя окинула її поглядом. Волосся загорнуте в рушник, скручений на маківці, короткий шовковий халатик, манікюр, педикюр.
Наталя багатозначно поглянула на Микиту й вийшла з кухні. Сіла в крісло у кімнаті й, тихо схлипнувши, замислилася.
У цьому місті в неї не було нікого, крім чоловіка. Колись вона приїхала сюди вчитися. Батьки купили їй цю невелику квартиру, щоб не довелося блукати по гуртожитках.
Вони розраховували, що вона закінчить навчання, продасть цю квартиру, повернеться додому, а вони допоможуть купити щось краще.
Але на другому курсі вона познайомилася з Микитою, вийшла заміж і залишилася тут. Батьки пропонували разом із чоловіком переїхати до рідного міста, але Микита відмовився. Він не міг залишити свою маму тут саму.
Треба чесно визнати, вибір сина Марії Олексіївні не сподобався з самого початку. Вона навіть не намагалася цього приховувати, навпаки, сказала прямо, під час першої ж зустрічі, холодно оглянувши Наталю з ніг до голови:
— І що мій син у тобі знайшов?.. — І гірко зітхнувши, прошепотіла: — Ось Ліза… це зовсім інша справа.
Відтоді це ім’я почало лунати в домі із завидною регулярністю. Варто було їм лише зайти до свекрухи або запросити її до себе, як Марія Олексіївна обов’язково знаходила привід згадати Лізу.
То раптом заговорить про те, яка вона розумниця, як чудово вчилася, які в неї манери. То, ніби мимохідь, зітхне:
— Ах, яка красуня виросла… І як же вони з Микитою гарно виглядали разом…
Наталя щоразу внутрішньо напружувалася, але намагалася не показувати цього. Лише пізніше, вдома, вона дозволяла собі зітхнути з полегшенням і сказати чоловікові, що їй неприємно. Микита ж незмінно відмахувався:
— Та не звертай уваги. Це вони з тіткою Аллою з дитинства мріяли нас одружити. Для них це була якась їхня власна казка. Я Лізу ніколи серйозно не сприймав, так, якісь незрозумілі дитячі почуття, які мама вважала коханням.
Він говорив спокійно, впевнено, і Наталя намагалася йому вірити. Тим більше що сама Ліза, за розповідями свекрухи, завжди здавалася їй людиною зовсім іншого складу — вона не приховувала, що мріє про заможне життя, про поїздки за кордон, про вродливого чоловіка з грошима.
У підсумку так і сталося. Ліза вийшла заміж, поїхала за кордон… щоправда, ненадовго. Шлюб швидко розпався, і ось вона повернулася.
Марія Олексіївна рідко про це говорила, але іноді, думаючи, що її ніхто не чує, важко зітхала. І в цих зітханнях Наталя безпомилково вгадувала приховану думку: якби не ти, все могло б скластися інакше…
Особливо яскраво це проявилося тоді, коли Микита спробував вмовити матір обмінятися квартирами.
У Марії Олексіївни була трикімнатна, хай і не надто простора, але все ж таки трикімнатна. А у них з Наталею — крихітна однокімнатна, де навіть удвох було тісно, не кажучи вже про майбутню дитину, про яку вони все частіше замислювалися.
Микита тоді довго підбирав слова, пояснював, переконував. Казав, що матері одній багато місця не потрібно, що вони готові їй допомагати… Але Марія Олексіївна навіть не дала йому договорити.
— От якби Ліза була твоєю дружиною, — сухо сказала вона, — я б і хвилини не вагалася. А так — ні.
Ці слова Наталя запам’ятала надовго. Вони ніби поставили крапку не тільки в розмові про квартиру, а й у ставленні свекрухи до неї самої.
Батьки Наталі теж не підтримали її. Вони міркували по-своєму: хотіли, щоб дочка жила ближче, поруч. А раз вона вирішила залишитися з чоловіком у його місті, значить, нехай він і вирішує житлове питання.
Вони з Микитою намагалися накопичувати. Відкладали потроху, відмовляли собі в зайвому, рахували кожну копійку, але гроші ніби витікали крізь пальці, завжди траплялися непередбачені витрати.
І ось тепер… Тепер ця сама Ліза сиділа на її кухні й весело щебетала про щось, сміючись. Микита сидів навпроти й сміявся разом з нею — щиро, голосно, так, як із Наталею вже давно не сміявся.
І найприкріше, що він поводився так, ніби не чув жодного слова, яке Наталя сказала йому до цього.
Коли він заглянув у кімнату й, ніби нічого не сталося, сказав:
— Я піду до Борьки, візьму розкладне ліжко, — Наталя спочатку навіть не повірила, що правильно його зрозуміла.
У грудях все стиснулося від образи, від злості, від якогось раптового, холодного прояснення. Вона різко підвелася з дивана.
— Я думала, що ти мене почув. Думала, ти зрозумів, як мені це неприємно. Але, мабуть, помилилася. Не кажи, що я не попереджала.
Не чекаючи відповіді, вона пішла на кухню.
Ліза вже встала з-за столу й ставила чашки в раковину, ніби господинею тут була вона. Микита одразу опинився поруч, схопив Наталю за руку:
— Наталю, ну ти чого…
Вона різко вирвала руку. Підійшла ближче, подивилася Лізі прямо в очі.
— Лізо, ви, звичайно, вибачте, — чітко промовила вона, — але це моя квартира. І я вас сюди не запрошувала. Тому прошу вас, зберіть свої речі й йдіть.
— Куди я маю йти? — Ліза різко підняла підборіддя, і в цьому русі було все: і образа, і виклик, і звична впевненість, що світ підлаштується під неї. — У мене… волосся мокре… і грошей немає.
Вона перевела погляд на Микиту, ніби саме він мав зараз вирішити її долю. Ніби Наталі тут просто не було.
Наталя посміхнулася. Аргументи, які навела Ліза, були незаперечними. Майже безвихідна ситуація. Волосся мокре, а гаманець порожній…
Десь на краю свідомості промайнула думка: а мама? Можна зробити переказ. Але, мабуть, просити про це для неї занадто складно. Простіше прийти сюди, у чужу квартиру, до чужого чоловіка.
— Фен у ванній, — спокійно сказала Наталя, навіть не давши Микиті вставити слово, хоча він уже відкрив рота. — Перша проблема вирішена.
Вона зробила паузу, трохи повернула голову й додала, вже дивлячись прямо на чоловіка:
— А гроші вам Микита позичить. Повернете, коли зможете. Правда, Микито?
У її голосі не було ані злості, ані сарказму. Але погляд… погляд говорив голосніше за будь-які слова: тільки спробуй зараз піти проти мене.
— Наталю, ну ти чого… — почав він, нахмурившись. — Це безсердечно. Людина в скрутному становищі, а ти…
Він говорив спокійно, з легким докором, але кожне слово боліло сильніше за крик. Бо він говорив це при Лізі, захищаючи її, ніби Наталя й справді була тут зайвою.
— Безсердечно, так? — тихо уточнила Наталя не відриваючи від нього погляду. — Гаразд, тоді давай простіше. Якщо ти так переживаєш за Лізу, йдіть разом.
Микита завмер.
— Що?
— Ідіть, — повторила Наталя. — Адже твоя мама все одно не заспокоїться, поки ти зі мною не розлучишся. То навіщо зволікати?
— Ти зараз серйозно? — у його голосі промайнула злість. — А до чого тут взагалі мама? Ти даремно її підозрюєш, вона б ніколи…
— Я не буду це обговорювати, — відрізала Наталя.
Через пів години в квартирі запанувала тиша. Зачинилися двері, стихли кроки на сходах, і разом з ними ніби зникло щось важке, гнітюче, що довго висіло в повітрі.
Наталя повільно видихнула, дістала телефон і набрала номер батьків.
Голос батька пролунав спокійно, як завжди:
— Так, донечко?
Наталя не стала довго пояснювати. Сказала лише головне. І, мабуть, вперше за довгий час — чесно.
Батько вислухав, не перебиваючи.
— Якщо ти справді вирішила, — сказав він, нарешті, — повертайся додому. Продай квартиру, ми додамо грошей. Купимо тобі двокімнатну. Але спочатку оформимо на нас, а потім подаруємо тобі. Так буде надійніше. З таким чоловіком і свекрухою інакше не можна.
Микита повернувся несподівано швидко. Наталя навіть не встигла до кінця осмислити розмову з батьками, все ще сиділа на краю дивана з телефоном у руках, дивлячись у одну точку, коли в замку повернувся ключ.
Не знімаючи куртку, він пройшов у кімнату, зупинився навпроти Наталії, подивився так уважно, ніби вперше за весь цей час по-справжньому побачив її.
— Напевно, ти була права, — сказав він нарешті. — Я подзвонив мамі. Сказав, що знайшов для Лізи квартиру на три дні, поки вони не повернуться. І тут почалося… Мама кричала, що ми безсовісні, що хочемо поселити дівчинку одну в чужій квартирі.
Сказала, щоб я навіть не думав про це, а потім раптом згадала, що тітка Алла залишила ключі сусідці. Уявляєш? Виявилося, що ключі весь цей час лежали у сусідки з того ж під’їзду. Вона просто… «забула». І я зрозумів… це все було сплановано.
Тепер він говорив уже не стільки Наталі, скільки самому собі, вголос складаючи картину, яка стала очевидною занадто пізно.
— І Ліза… вона ж не просто так з’явилася після свого «вдалого» шлюбу. У неї був чоловік із грошима, так. Тільки, як виявилося, занадто вимогливий. Рахував кожну копійку. І, мабуть, у якийсь момент вона вирішила, що помилилася… що упустила кращий варіант. Мене.
Наталя слухала мовчки. Без тріумфу, без «я ж казала». Лише з тихою втомою. Микита зробив крок до неї.
— Пробач мене, — сказав він уже зовсім по-іншому. — Я, правда, не відразу зрозумів, що відбувається. І… що роблю.
Наталя опустила погляд, потім знову подивилася на нього.
— Я вирішила повернутися до рідного міста, — спокійно сказала вона. — До батьків. З тобою чи сама.
— Зі мною, — відповів він одразу, не роздумуючи.
Коли Марія Олексіївна дізналася про рішення сина, розгорівся грандіозний скандал. Вона кричала, не стримуючи висловлювань, звинувачувала, обурювалася, не добираючи слів.
— Ти ще пошкодуєш! — повторювала вона. — Це все вона! Зачарувала тебе! Інакше ти б давно зрозумів, що Ліза — справжня жінка!
Вона говорила багато, голосно, емоційно, з тією самою впевненістю, яка завжди була у неї. Але цього разу Микита не слухав. Він раптом чітко зрозумів те, чого раніше не хотів помічати.
Мати була одержима ідеєю звести сина з дочкою подруги, але Ліза його не кохала. Вона просто шукала опору. Рятувальний круг. Тимчасовий притулок, де можна перечекати труднощі, прийти до тями, а потім — якщо трапиться хтось зручніший, вигідніший — знову кинутися в нове життя, не озираючись.
А Наталя… Наталя була поруч тоді, коли не було ні грошей, ні впевненості, ні допомоги. Коли доводилося рахувати кожну копійку, поки вона вчилася, а він шукав роботу. Вона не шукала, де краще. Вона просто була поруч. І, як виявилося, це означало набагато більше, ніж він раніше думав.
Переїзд відбувся швидко. Наче вони обоє боялися передумати, застрягнути, знову загрузнути в старих розмовах і чужих очікуваннях.
Зібрали речі, продали квартиру, оформили документи й поїхали. Усе було трохи хаотично, трохи тривожно, але при цьому вони були впевнені, що все правильно.
Батьки Наталі зустріли Микиту стримано, з обережністю. Вони не забули, як усе починалося, і не поспішали відразу приймати його як рідного. Але час розставив усе на свої місця.
Микита не виправдовувався, він просто робив усе, що міг. Допомагав, працював, підтримував Наталю, намагався бути поруч не на словах, а на ділі. І поступово лід розтанув.
А через рік у їхній родині народилася дитина. Марія Олексіївна відмовилася приїжджати, щоб познайомитися з онуком. Сказала, що їй це все не потрібно. Вони не вмовляли. У їхньому домі й без того було достатньо тепла.
Поруч були бабуся й дідусь — люблячі, турботливі, готові прийти на допомогу в будь-яку хвилину. Вони прийняли Микиту остаточно й без застережень, побачивши, яким він став поруч із їхньою дочкою.
І, мабуть, уперше за довгий час Наталя відчувала себе по-справжньому спокійно.
