Мій син ще маленький, але я вже його готую до того, що він має мене утримувати, коли я не зможу працювати. Я його привела у цей світ, одягаю, годую, взуваю, навчаю, виховую, тому він мені винен. А що такого? Я на нього все своє життя поклала. Маю право на дивіденди.
Коли я була маленькою, то моїм вихованням займалася бабуся. Батьки багато працювали, тому інших варіантів і не було. Маленька дівчинка, яка хотіла грати, змушена була проводити своє дитинство під суворим наглядом жінки в роках.
Жодних іграшок, жодних подруг. Свіже повітря лише під наглядом бабусі та максимум кілька годин на день. В результаті, коли я пішла до школи, то я була зовсім не соціалізована. Вміла читати та трохи писати. Вже знала цифри до ста чи, здається, навіть до тисячі. Але на цьому все.
У мене ніяк не виходило потоваришувати з дітьми. Однокласники вважали мене надто дивною, замкненою та повільною. Я була маленькою бабусею, яка не дозволяла своїм одноліткам бігати в коридорі, постійно бурчала і ледве що бігла одразу до вчителя. Але інакше я не могла.
Напускна «правильність» була моєю суттю. Мене ставили у приклад через мою поведінку, адже я була максимально правильною дівчинкою. А от оцінки досить швидко нормалізувалися – з відмінниці я перетворилася на хорошистку.
Тільки у старшій школі я завела собі подругу. Вона теж була відщепенкою, але в неї на те були свої причини. До речі, лише одного разу я завела розмову зі своєю мамою щодо бабусі. І ось тоді я зрозуміла, що і вона її страшенно боялася.
Коли мені стукнуло 20 років, батько пішов від нас. Не зміг винести того, що відбувалося у нас вдома. Дуже перепрошував, але я вже тоді розуміла причину його втечі. Мама ставала все більше схожою на бабусю.
Постійні докори, настанови і невдоволення доведуть будь-кого. Я ж, у свою чергу, знайшла хлопця і переїхала на орендовану квартиру. З бабусею ситуація ставала все гірше – вона не впізнавала людей, говорила якусь маячню.
Мама постійно згадувала батька останніми словами і часто плакала. Вона не встигала справлятися з роботою і водночас доглядати бабусю. Тому її стала доглядати я. Вона стала зовсім нестерпною.
Жодного разу не назвавши мене на ім’я, вона плювалась їжею, розводила в кімнаті справжній смітник, кричала сусідам через стіну, що до неї увірвалися якісь люди. На особисте життя в мене просто не було часу, та й нерви почали пустувати.
Хлопець, з яким ми прожили досить довго, просто пішов, а я залишилася одна та ще й чекала на дитину. З того час пройшло вже достатньо. Зараза я почала розуміти свою бабусю. Згадую про цю жінку з повагою та легким сумом.
Я виростила сина сама. Чоловік у моєму житті так і не з’явився. І я вирішила, що свою дитину потрібно ростити так, щоб вона з ранніх років розуміла, який цей світ прогнив. Я віддала сина в хорошу школу, я не пошкодувала грошей і записала його на фортепіано та англійську мову.
Можливо, йому зараз важко, але потім він мені подякує. Уроки поки що ми робимо разом. Готуємось до олімпіади. Можливо, це прозвучить жорстко, але я вважаю, що мій син мені винен. Не зараз, звісно, але насправді. Я все життя віддала, щоб йому було краще.
Виховувати дитину однієї тяжко, але ми залишаємо після себе нащадків, щоб у глибокій старості було несоромно. І щоб було кому склянку води подати. Я не їжджу на відпочинок, не зустрічаюся з чоловіками, не заводжу подруг. Навіщо це потрібно, коли сенс життя – син.
Я ще досить молода і не буду, як свого часу моя бабуся, розпорошуватись на всяку неактуальну нісенітницю. Звісно, трохи свободи дитині треба урізати. Але хіба зрівняється заняття всякою нісенітницею для того, щоб вчитися чогось нового і корисного?
Навчаю сина, що головна людина у його житті – це його мама. Я його привела у цей світ, я його виховую і даю квиток у життя. Друзі нехай з’являються у його житті, коли підросте. В моїй старості дитина зобов’язана утримувати мене, причому в нормальних умовах.
Інакше я не розумію, а навіщо тоді все це потрібне? Та й поміркуйте самі: ми витрачаємо на дітей найкращі роки свого життя. Ми віддаємо все замість того, щоб до старості відчувати хоча б якусь подобу комфорту.
