— Тоню, Валерік поживе у нас, можна? — — запитав Макс, чоловік Антоніни, заглянувши на кухню. Валерік — це його молодший брат.
Дуже молодший брат: мама народила Макса, коли їй було двадцять, а Валеріка — у сорок п’ять.
Валерік народився від випадкового зв’язку, як стверджувала і Тетяна Іванівна, мати її чоловіка та його брата, і батько Макса, чоловік Тоні, Микита Максимович.
На той момент батьки Макса розлучалися, Максим каже, що вони взагалі все життя жили як кішка з собакою.
То він її ревнує, то вона загуляє, то він її з кимось ловить, то вона йому ребро ламає.
При цьому він обожнював свою Розу і все їй прощав.
І Валеріка теж пробачив.
Як тільки дізнався, що дружина при надії, одразу повернувся в сім’ю і дав ім’я народженому малюку.
Тоня не дуже ладнала зі свекрухою, точніше, це свекруха з нею.
Вона, свекруха, вважала себе найкрасивішою жінкою на світі і не терпіла поруч інших представниць жіночої статі.
Її це просто дратувало.
А Тоня не могла спокійно дивитися, як хоч і приваблива, але все ж шістдесятирічна, гм… дівчина, як вона себе називала, нахабно фліртує з її братом і його друзями, до того ж молодшими.
Брат з хлопцями регочуть, а Тоні ніяково, онуки вже підростають, а бабуся все козлиться, думає Тоня.
Загалом вони не знайшли спільної мови.
Як не намагалася свекруха перебороти себе і хоча б зробити вигляд, що терпить свою невістку, як не намагалася Тоня не кривити губи і не витріщати очі, дивлячись на те, як старенька німфетка терлася всіма частинами тіла об молоді тіла, викликаючи сміх хлопців, нічого не виходило у них обох.
Що їх тримало в рамках пристойності при зустрічі один з одним, так це любов до Макса.
Своїх синів Роза Карпівна любила до божевілля, а Валеріка — особливо.
Валерік був її сенсом життя, її всесвітом, її всім!
Смішно сказати, але Тоня толком і не знала Валеріка: того року вони з Максом одружилися, ось живуть разом п’ятнадцять років, стільки ж років і Валеріку.
Бачила вона його кілька разів на рік, на чиїхось днях народження.
Найчастіше хлопчик сидів завалений іграшками або за планшетом, що суворо обмежувалося у дітей Тоні та Макса.
Їхні двійнята, Марійка з Мишком, народилися через два роки після народження Валеріка.
Тому вони завжди обурювалися, чому Валеріку дозволяють без кінця дивитися мультики на особистому планшеті, їсти скільки завгодно морозива, бургерів і піци, а також мама, тобто бабуся, тобто Роза, оскільки дітям суворо заборонялося називати бабусю бабусею, а лише на ім’я, дозволяє йому лягати далеко за північ і вставати, коли захоче.
Особливо під час канікул.
А вони, бідні діти, повинні в будь-яку пору року підхоплюватися о шостій ранку, робити зарядку, їсти огидну кашу та несолодкі пластівці, а потім тягнутися на тренування, а потім до школи, а потім…
-Досить, – переривали ниття «нещасних діточок» мама чи тато, – а ну марш займатися корисними справами, час для справи, час для розваг.
Тому у свої тринадцять років Мишко з Марією вважали верхом непристойності випрошувати у мами й тата гроші на свої забаганки
Вони роздавали безкоштовні газети, мили машини, при цьому кожен ще займався у своїй спортивній секції.
А Валерік лежав на дивані, їв жменями різні вітамінні комплекси, бо мама, хоч як би не намагалася виглядати молодою і не вихвалялася, але вік давався взнаки, тобто, як і всі жінки похилого віку, раптом полюбила лікарні.
І полюбила тягати по тих лікарнях Валеріка, знаходячи у нього ознаки різних захворювань, які лікарі благополучно не підтверджували ні в кого з них.
Та що там вони розуміють ці лікарі…
Загалом Валерік ріс якимось сонним і млявим, поглинаючи тонни таблеток і булочок, валяючись на дивані й дивлячись у планшет або в телевізор.
Тому Тоня була дуже здивована тим, що Макс попросив дозволу на гостювання.
— Нехай поживе, звичайно, а що сталося?
– Та у мами нова фішка, лікарка сказала, що у Валеріка ожиріння, і що він на межі того, щоб заробити хронічне захворювання.
Вона за звичкою почала ахати й охати прямо в кабінеті, скаржачись на те, що вона казала, що дитина хвора, але її ніхто не хотів слухати.
Лікарка, подивившись на неї здивовано, сказала, що Валерік абсолютно здоровий і що його треба ганяти, як перегодовану корову, по тридцять кіл на день.
Що мама розгодувала Валеріка, як свиню на з.бій, і тепер це треба терміново виправляти!
Коротше кажучи, мати вирішила, що ми якось плідно на нього вплинемо і що жир, який накопичувався роками, піде за два тижні.
– Які два тижні? – не зрозуміла Тоня.
– А, я забув тобі сказати, вона ж вся втомлена і змучена, і батько купив їй путівку до Тунісу.
— О, вона з Микитою Максимовичем поїде?
— Ага, тримай кишеню ширше, одна, звичайно…
Увечері привезли Валеріка. Похмурий п’ятнадцятирічний підліток, у мішкуватих штанях, картатій сорочці, застебнутій на всі ґудзики, з напівзакритими очима.
Він мляво сидів на дивані й дивився в одну точку.
Марійка з Мишком з цікавістю дивилися на Валеріка, він не звертав ні на кого ні найменшої уваги.
Дістав планшет, знайшов у сумці пакет із шоколадними цукерками, покладений турботливою мамою, кілограма на півтора, влігся на диван і, не ввімкнувши навушники, увімкнув якусь іноземну нісенітницю з поганим перекладом, почав мляво наминати цукерки, складаючи обгортки біля дивана.
-Це що? – запитав Макс, який прийшов з роботи.
-Це твій брат Валерік, – відповіла здивовано Тоня..
-Я бачу, що за…
-Це твій брат, Валерік, – знову відповіла Тося і пішла на кухню.
Мишко з Марією миттю сховалися в кімнаті і про всяк випадок витерли пил, бо тато кричав.
Він робив це рідко і по справі, кричав він на Валеріка.
Той спочатку й не зрозумів, що від нього вимагає старший брат.
Тобто встати з дивана і прибрати за собою? Як це?
Плачучи гіркими сльозами, Валерік намагався додзвонитися до мами, але мама була недоступна, зовсім.
Тато ж сказав, що Макс правильно робить, і що шкода, що мама раніше не віддала його татові, щоб виховати з Валеріка людину, а не тюленя.
І Валірик дізнався, що таке пекло.
Адже Макс відвіз їх у село, його та стрибучих двійнят у глуху провінцію, у глухе село, як же дочекатися, коли приїде мама!
Тут навіть туалет не туалет, а маленька дерев’яна, похилена хатинка.
А замість ванни — лазня, з виходом до річки, і ніякого інтернету…
Мало того, що вони не годували його, ніяких булочок, піци, бургерів та інших смаколиків, так ще й змушували працювати, бігати, стрибати.
Він хворий!
А вони!
І ще ця матуся, зрадниця, гріє кістки на сонечку, а він тут…
Валерік рахував дні, коли зможе поїхати додому.
Ось нарешті мама повертається, ура! Він усе розповість матусі, вона їм дасть прочухана.
Але прямо з аеропорту маму везуть до лікарні, вона заразилася там якоюсь паличкою, і Валерік продовжив жити в цьому страшному місці, зі старшим братом та його нестерпними дітьми й дурною дружиною.
Правда, ці хитрі, Макс і Тоня по черзі їздили в місто, у них там, бачте, робота.
І все літо Валерік сидів на якихось дієтах, їв огірки та помідори, відварене м’ясо та яйця, якісь зелені супи.
Він забув, коли востаннє пив смачну газовану воду та їв пиріжки й булочки, весь одяг на ньому бовтається, кістки та шкіра, Валерік жаліє себе.
А хлопець потім втягується, і йому навіть … подобається.
Ось нарешті перед першим вересням закінчилася каторга для Валеріка, двійнята — до школи, а йому можна додому, на улюблений диванчик.
Та тільки щось не весело Валеріку від думки, що він буде лежати на дивані цілими днями, наїдати боки..
У той час як двійнята мріють, як вони знову роздаватимуть флаєри, хочуть назбирати собі грошей на нові телефони, звичайно, їм добре, їх двоє, їм весело.
А він, Валерік, знову буде сам… Знову мама буде тягати його по лікарнях, годувати вітамінами та таблетками.
Цей рік він проведе вдома, так мама сказала, що підросте, потім кудись вступить.
-Валерік, – каже не така вже й погана Тоня, – чого ти засумував?
-Мамо, – кричить невгамовна Марійка, – дивися, коли ми на початку літа їхали в село, ми з Мишком ледь притиснувшись боками сиділи в машині, а тепер ще одна дитина поміститься.
— Так, — киває Тоня головою, — Валерік дуже схуд, і, на мою думку, виглядає просто чудово! Скажи ж, Максе, — запитує Тоня чоловіка.
— Ага, Валерка, треба тобі одяг купити, бо я ж не повезу тебе додому в старих шортах Мишка.
І вони всі починають наперебій хвалити Валеріка, який він молодець. Хлопчик соромиться, ніяковіє, червоніє.
Мама не впізнала Валеріка!
Мама була в шоці.
Валерік так ніколи й не дізнається, як ридала й билася мама в істериці, коли просила після двотижневої відпустки повернути їй дитину.
Але Макс із Тонею сказали тверде «ні» і заявили, що не дозволять знущатися над дитиною!
Нібито вона, мама, не знає, що потрібно її хлопчику.
Валерік ніколи не дізнається, що мама не лежала в лікарні, що це вигадали брат з дружиною. Як і не дізнається, що тато зовсім не тато.
Тато дуже здивувався, обійняв Валеріка, поплескав по засмаглій і м’язистій спині, і сказав, що пишається ним!
Тато! Пишається! Валеріком!
Ні мама не охає й ахає над напівсонним синочком, а тато пишається!
— Тату, я знаю, як ловити рибу на вудку, вмію розпалити багаття, знаю, що треба зробити, щоб комарі не кусали, і чим замінити туалетний папір, а ще…
– Мій син! — сказав тато і багатозначно подивився на маму таким поглядом! Що мама зніяковіла і її очі забігали, — мій син! Мій хлопчику, ти виріс і за одне літо перетворився на справжнього чоловіка, я поважаю тебе!
-Це Максу з Тонею спасибі, і Мишку з Марійкою, соромно ж, що дівчинка ловить рибу, а ти стоїш і мучишся, що комарі покусали і в тебе все обличчя набрякло, — хмикає Валерік.
-Тебя тоді мошка ядовита укусила, – зі знанням справи каже Марійка, – мене теж кусала, а пам’ятаєш, як ти наївся кінського щавлю і у тебе болів живіт,- і діти починають реготати….
Макс із Тонею та дітьми поїхали, взявши з Валеріка обіцянку поїхати з ними в п’ятницю роздавати листівки.
Валерік ліниво жував пиріжок, яких мама напекла купу, і про щось зосереджено думав…
***
— Тоню, – Макс заглянув на кухню.
-Навіть не знаю, як сказати, там Валерік…
-А що він там стоїть?
-А він не стоїть, гм… він просить нас, щоб ми його поселили, — винувато сказав Макс.
-Ну що ж, Марійку в маленьку кімнату, ми в Михасика ,а Мишко з Валеріком у нашу, — швидко зметикувала Тоня.
Макс з полегшенням зітхнув.
Увечері Тоня переказувала Максу розмову зі своїм молодшим братом.
-Каже, Стас, ну пам’ятаєш, такий ходить, сам собі подобається, на початку літа в Туніс літав, не за свій рахунок, каже, знайшов дамочку, вогонь…
-Так?
-Ага.
І Макс з Тонею починають тихо сміятися.
-Та ні, — каже Макс.
-Я теж думала, що ні, каже, він її Квіточкою називає… Розочкою.
— Добре, що не сухоцвітом, — задумливо каже Макс, — гербарій, -і вони знову вибухають від сміху…
Як буде далі, хто його знає. Але Макс, підбурюваний братом, записав того до секції. А Тоня вирішила підтягнути з ним деякі предмети, щоб рік не минув даремно.
Батьки Макса записалися в якийсь клуб за інтересами.
-Та що там, — каже мама Роза, — ми ж тепер пенсіонери, будемо відповідати віку, — і награно зітхає.
-Та ні, ви не пенсіонерка, — щиро каже Тоня, — подивіться, як ви гарно виглядаєте.
Свекруха червоніє і ніяковіє, як дівчинка…
А діти? Що діти заявили, що влітку будуть сплавлятися по річці, яка тече в селі.
-Та нехай сплавляються, — каже тато Макса, хоча чому Макса, Валеріка теж, — нехай сплавляються, я в дитинстві з хлопцями постійно по ній на колоді плавав, вона тоді була повноводна, і Макс по ній ганяв на плоті, так що нехай…
Не будемо лаятися й сперечатися, адже це правда? Для кого або для чого народився Валерік, та для того, щоб жити!
