Тоня довго вагалася, чи варто виходити заміж вдруге. Їй було вже 50, і думка про нове сімейне життя лякала її. З першим чоловіком Антоніна розлучилася 7 років тому, і загалом самотність її не лякала.
Вона звикла до самостійності: сама вирішувала, що приготувати на вечерю, коли лягати спати, які шоу дивитися, могла спонтанно поїхати на вихідні до сестри або провести вечір на самоті з келихом і любовним романом.
Але іноді, гуляючи в парку, вона все ж поглядала на одну дуже гарну літню подружню пару, в погляді якої було видно таку велику любов, що мимоволі хотілося так само в старості ходити під руку. Та й дочка постійно натякала на те, що у матері ще зовсім молодий вік.
— У тебе все життя попереду! Уяви: поїхати на море, і не одній! Сходити в оперу, і не з тіткою Марією, а з імпозантним чоловіком! Та й взагалі, закохалася б ти, мамо! Так хочеться побачити блиск у твоїх очах!
Подруги та колеги теж не давали їй спокою. Сватаючи своїх «безгосподарних» чоловіків. Одним із таких став Геннадій — 62-річний вдівець. Він був двоюрідним братом колеги Тоні, Марини.
— Тоня, у твоєму віці так складно когось знайти! — переконувала її Марина. — Гена — непоганий варіант: заробляє, не п’є, та ще й з почуттям гумору. Тримайся за нього, поки не втік!
— Та й що тобі одній коротати вік? — підтакувала Света, заглядаючи до неї в кабінет під час обідньої перерви. — Хоч буде хтось поруч, хто подбає. Ось Наталя в 65 років вийшла заміж! І що?
— Що?
— Щаслива!
Тоня зітхала, дивлячись у вікно. Геннадій був цілком приємним чоловіком, який усіляко намагався демонструвати інтерес.
Приїжджав за нею на роботу, дарував квіти. А на день народження навіть подарував кавоварку. Тоня ж поки що тримала дистанцію, але в глибині душі їй хотілося вірити, що цього разу все складеться інакше.
Після невдалого першого шлюбу вона довго приходила до тями, вчилася жити сама, цінувати свою свободу.
— Антоніна Олексіївна, ми з вами дорослі люди. Напевно, вже час визначитися, — сказав Геннадій, вкотре запрошуючись на чай.
Після довгих роздумів і під натиском подруг Тоня погодилася на вмовляння Гени. І… в принципі він виявився не таким вже й поганим, як могло б бути.
Вранці він навіть приготував якийсь сніданок — зварив каву та відкрив пачку печива. Тоня розсміялася, але подумала, що він дуже милий.
Приготувала смажену картоплю, яку Гена хвалив так, як не хвалив би жоден ресторан Мішлена.
Чи то картопля була з приворотом, чи Гена й справді закохався, але відтоді чоловік буквально щодня благав Тоню переїхати до нього.
— Геннадію Івановичу, ми з вами дорослі люди, і обоє розуміємо… — почала Тоня, але Гена її випередив.
— Виходьте за мене заміж, Антоніно Олексіївно. Я все обдумав. Ви не пошкодуєте.
— Давайте не поспішати, Геннадію Івановичу. Треба подивитися, як ми з вами уживемося в побуті…
Перші три місяці спільного життя дійсно здавалися їй чимось на зразок «примірки» сімейного щастя. Гена був уважним, жартував, що дасть фору молодим, водив Тоню на прогулянки, купував квіти.
Вони сиділи на лавочці біля ставка, сміялися, будували плани на майбутнє літо.
— Ось побачиш, Тонечко, ми з тобою ще й світ об’їдемо! — натхненно говорив Гена. — Наступного року на море з’їдемо, а через пару років, дай Боже, — до Парижа! Ейфелеву вежу тобі покажу! Ех, романтика!
Тоня посміхалася, їй було приємно, що є з ким поділитися радощами й тривогами. Вона ловила себе на думці, що, можливо, подруги мали рацію: не так уже й страшно починати все спочатку.
Але чим ближче наближалося весілля, тим більше Гена починав змінюватися. Спочатку це були дрібниці, на які Тоня намагалася не звертати уваги.
У ванній стало брудно, раковина була вся «запльована», а зубну пасту Гена ніби спеціально забував закривати, і та швидко засихала, дратуючи Тоню, та й про існування йоржика Гена постійно забував.
Більше того, турботу про свого кота Гена також мимохідь переклав на Тоню. Знав, що вона не залишить хвостатого без їжі та з брудним лотком.
Потім він і зовсім перестав купувати корм для свого кота, знаючи, що Тоня обов’язково подбає і купить усе, що треба: і краплі у вуха, і серветки для очей, і сухий корм за акцією.
Під турботливим крилом Тоні Гена незабаром і зовсім розлінився: відмовлявся йти в театр, на виставки, навіть у кафе. Про жодну поїздку далі власного подвір’я не могло бути й мови, який там Париж?
— Навіщо кудись йти? — бурчав він, розвалившись на дивані з пультом від телевізора. — Вдома й так добре. Та й гроші на вітер кидати не хочеться. Краще я тут полежу, футбол подивлюся.
— Може, хоч кави вип’ємо?
— У тебе є кавоварка? Ось і пий!
«Твоя кавоварка — жахлива», — думала Тоня, але не наважувалася сказати Гені, що його подарунок на її день народження її розчарував. Гена, очевидно, зекономив, купивши найдешевшу техніку, яка займала половину кухні. І сенсу немає, і викинути шкода.
Тоню це ображало, але вона вмовляла себе: «Ну що ж, люди звикають одне до одного, потрібен час. Головне — він добрий, не п’є».
Одного осіннього вечора Тоня все-таки витягла співмешканця на прогулянку. Вони про щось базікали й їли морозиво. У такі моменти Тоня не шкодувала, що погодилася на співмешкання, ніби разом веселіше…
— Тонечка! Я, здається, вм..аю! Морозиво було зайвим! У мене, мабуть, ангіна! — лежачи на дивані наступного ранку, скаржився Гена.
Турботлива дружина серйозно злякалася, викликала швидку. Лікар, оглянувши пацієнта, не стримав посмішки.
— У нього 37. Він здоровий як бик.
— А чим його лікувати?
— Напевно, підвищеною увагою. Ну і вітамін С давайте.
І Тоня, звикла піклуватися, оточила його ще більшою турботою. Вона варила курячий бульйон, протирала малину з цукром і годувала його з ложечки, масажувала ноги, укривала тепліше. А Гена, замість подяки, вередував:
— Подушка жорстка! Дай іншу!
— Занадто жарко! Душно, відкрий вікно!
— Холодно! Застудити мене вирішила? Накрий ще однією ковдрою!
Тоня носилася з Геною, як з кришталевою вазою. Натомість отримувала лише докори та капризи. Лежачи на незручному матраці, вона згадувала, як раніше могла спокійно виспатися — а тепер Гена хропів так, що стіни тремтіли, і вона годинами лежала без сну, рахуючи хвилини до світанку.
Думала вона й про те, як раніше в неї вдома було чисто й затишно — а тепер він розкидав речі, бруднив усе навколо й навіть не помічав цього. Вона сумувала й за тим, що раніше була сама собі господинею — а тепер на її плечах опинився й цей дорослий чоловік, якого треба було годувати, прибирати за ним, вгадувати його бажання, і його кіт.
Кажуть, що навіть стіни вдома лікують. А обслуговувати й балувати людину, яка навіть склянку води не принесе, — це означає не поважати себе.
І краще в 50 років жити повноцінним самостійним життям, ніж взяти на себе відповідальність за дорослого, але інфантильного чоловіка, просто тому, що інші вважають, що так треба. Отож: так не треба! Тепер вона це точно знала.
