– Набридла твоя каша! – обурювався дід Захар, тикаючи ложкою в об’ємну тарілку. – Картопельки б насмажила з грибочками! Огірки свіжі пішли – з малосольними-то як смачно було б! А тут – каша!
– Це для здоров’я корисніше, – стояла на своєму бабуся Ніна. – У нас такий вік, що смаженого треба поменше – вже не молоді.
– А яке тут діло до молодих чи немолодих! – обурювався дід. – Я кручуся не менше за молодих, їм за мною встигнути – ще треба постаратися! Та й загалом – не в тому справа…
Мені набридло, що ти все вирішуєш по-своєму, не порадившись. Адже моя думка теж має щось важити в цьому домі! – здавалося, що дід, розпалившись, зараз ударить кулаком по столу так, що тарілка з кашею перевернеться.
– Та годі-годі тобі, – заворкувала бабуся Ніна. – Ну, не спитала, що приготувати… Ти зі мною теж не часто радишся.
Дід Захар стримався, заспокоївся, набрав ложкою рисову кашу на молоці, прожував. Смачно! Але виду не показав – нема чого дружині компліментами догоджати – розбалується стара.
– Ось що, – заговорив він, переходячи на діловий тон. – Сьогодні я надумав паркан полагодити, поки зовсім не завалився. Прибери з нього свої відра, банки, ганчірки. Якщо щось впущу – не скаржся.
– Паркан – це правильно, – кивнула дружина. – Тільки він і почекати може. А ось на городі, там, де картопля посаджена, після дощу стоїть вода, ось-ось урожай згниє. Ти б там канаву викопав, воду відвів, а парканом потім займешся.
Дід Захар подумав:
– Однак, діло говориш.
І, бажаючи витиснути з компромісу максимум користі, додав:
– Цим і займуся. А на обід, щоб картопля з грибами!
– Ось і добре! – заметушилася бабуся Ніна. – Бачиш – порадилися, обговорили й вирішили. І надалі будемо радитися. А картопельку я тобі приготую. Ось прямо зараз збігаю в ліс, цей рік грибний, грибів усім уже вистачило, а їх не стає менше…
*****
Дід Захар оглянув місце. Ось тут, у глибині городу, низина. Земля не просихає. За городом – межова канава, сюди й треба відвести воду. Двадцять метрів доведеться прокопати, роботи – якраз до обіду.
Він повернувся до будинку, де притулений до стіни стояв інструмент. Взяв лопату і завмер – за її руків’ям ховалося, згорнувшись клубочком, сіреньке кошеня.
Притиснувшись до землі, воно з переляком дивилося на діда Захара, чекаючи лайки чи стусана чоботом. Дід присів, розглядаючи малюка, і посмішка торкнулася його губ, зібравши веселі зморшки біля очей.
– Звідки ти взявся, підкидьок? – прогудів він, і рука сама потягнулася, щоб погладити його.
Кошеня приречено опустило голову і невиразно нявкнуло:
– Сам не знаю, як тут опинився…
– Лізь-но за пазуху, посидь там. Зараз бабуся піде – нагодую тебе.
Він кинув погляд у вікно – чи не бачить його дружина? Засунув кошеня за комір куртки і, ніби нічого не сталося, попрямував у кінець городу.
– Що ж з тобою робити? – розмірковував він уголос. – Весною тільки-но пішов від нас Василь, п’ятнадцять років прожив з нами, наче рідну людину втратили.
Ми тоді з бабусею вирішили, що більше ніяких котів і кішок! Ну, гаразд – посидь поки що тут, а там, щось й придумаємо. ..
Він скинув кофту, посадив на неї сіреньку грудочку і взявся за роботу, час від часу поглядаючи на знахідку…
*****
Бабуся Ніна закінчила справи в хаті й зібралася в найближчий ліс – назбирати грибів і приготувати господареві так улюблену ним картопельку.
Плетена корзина висіла на паркані. Знявши її, вона вже думала йти, але почула тонкий писк біля ніг, у заростях трави. Вона розсунула зарості – на неї глянули бусинки переляканих очей.
– Ах, щоб тебе! – вирвалося у неї. – Що ти тут загубив? Як же тобі вдалося залізти в наш город! Хтось тебе підкинув, ясно, що підкинув! – бідкалася бабуся, а її руки вже витягали малюка з трави, дбайливо зчищаючи з шерсті прилиплі колючки.
– Ходімо, малюку, ходімо додому. Я тебе поки що сховаю, щоб дід не побачив. Інакше – дістанеться мені за самоуправство, і тобі заразом.
Він останнім часом став нервовим, те йому не так, се не так! А після обіду – покращиться, ось тоді ми тебе й покажемо. Нехай він прийме рішення, яке я йому підкажу…
Бабуся віднесла малюка в дім, побоюючись поглядаючи на дідуся, який махав лопатою на краю городу. Замкнула в дальній кімнаті, попередньо напоївши молочком.
Сите кошеня одразу ж притулилося мордочкою до підлоги й заснуло. Бабуся Ніна перехрестила малюка і, зітхнувши, зачинила двері.
– Ну як, як я могла його залишити? – чи то переконуючи себе, чи то готуючись до розмови з чоловіком, міркувала вона. – Адже це ж дитина. Загубиться, або собаки розірвуть. Ну і що, що домовилися більше не заводити котів? Життя ж не стоїть на місці – вчора так вирішили, а сьогодні, дивися – все змінилося…
*****
Дід Захар із задоволенням пообідав. Після того, як перекинув лопатою пару кубів землі, у нього розігрався апетит, і він, жартуючи, з’їв майже всю сковороду. Запив кружкою молока, витерся і задоволено поглянув на дружину:
– Ось це зовсім інша справа, а то – каша!
– Смачно? – посміхнулася бабуся Ніна. – Ну й добре.
Вона стурбовано поглянула у вікно:
– Миші, однак, розплодилися, не помічав? Як Василя не стало – нікому їх ганяти…
– А адже справді! – охоче підтримав дружину дід Захар. – Так і бігають по городу, ніякими мишоловками від них не позбутися! Ось би кіт…
– Може, Захар, заведемо все-таки котика? Він нас від мишей позбавить, і в хаті веселіше буде?
– А давай! – зрадів дід. – Я зараз! – швидко натягнув взуття і кинувся з хати.
– Куди його чорт поніс? – запитала бабуся Ніна у кошеняти, якого принесла показати діду.
На ґанку почувся тупіт ніг – дід повернувся.
– Ось нам і кіт! – оголосив дід Захар, тримаючи в руках свою знахідку, і замовк, побачивши на руках дружини його копію.
– Однак, точно, – кинув хтось, – підсумувала бабуся Ніна…
Увечері, після дня, сповненого праці та турбот, дід Захар і бабуся Ніна з посмішкою спостерігали за грою кошенят. Ті ганялися одне за одним, боролися й весело пищали.
– І горя їм немає, цим малятам, – добродушно зауважив дід. – Наче завжди тут жили.
– А нехай живуть. Багато їм не треба – нагодувати, приласкати. А з ними в домі ніби тепліше стало…
На підвіконні цокає годинник, за вікном так тихо, що чутно, як за городами, у полі, пробує голос перепілка. У будинку стало затишно, на душі спокійно і немає ніякого бажання сваритися.
Навіть якщо й був привід – він забувся, дивлячись на безтурботну гру хвостатих малюків, яким добре поруч із добрими людьми, і людям – теж…
