Сьогодні на цвинтарі було багато людей. Батьківська субота. Люба нізащо б сюди не прийшла, якби не її подруга Міла. Через гнітючу атмосферу, що панувала, Люба почувалася погано. Їй хотілося якнайшвидше втекти звідси й опинитися вдома.
Подруга купила штучних квітів. Вона збиралася відвідати свою матір і батька. Обіцяла, що це не займе багато часу.
Проходячи повз численні пам’ятники та хрести, Люба намагалася не дивитися по сторонах. Найменше хотілося в суботній сонячний день думати про погане.
Не хотілося знову занурюватися в безодню відчаю і жалю про те, що не збулося і ніколи не збудеться.
Місця спочину батьків Міли знайшли швидко. Подруга зупинилася і деякий час мовчки розглядала пам’ятник, ніби досі не могла повірити в те, що близьких і рідних їй людей більше немає серед живих.
Люба залишилася стояти осторонь. Не хотіла заважати. Їй здавалася дурною поведінка подруги. Який сенс вести розмови, якщо вони все одно тебе не почують? Для власного заспокоєння?
Люба відвернулася і дістала телефон, щоб хоч якось скоротати час. Але в голову раз у раз закрадалися неприємні й огидні думки. Тут, лежала й її мати, яку вона поховала рік тому.
Люба ненавиділа згадувати своє дитинство. Суцільна бідність, скандали й бруд. Маленька кімната в комунальній квартирі, сусіди, що вічно кричали, мама, втомлена від роботи, якій вічно бракувало грошей, і відчуття повної безнадії від того, що відбувалося.
У дитинстві ще не так відчувалася нерівність між нею та іншими дітьми. А от у юності… Соромно було друзів до себе запросити. Звичайно, одного разу Люба наважилася і запросила до себе в гості однокласницю Діну. Але та, побачивши, як живе подруга, висміяла її.
У неї-то все було інакше. Своя кімната, кухня, ванна. І найголовніше — у неї нормальний ремонт, і вдома не смердить підгорілими котлетами та кислим борщем. На кухні не висять мотузки з білизною, що вбирають ці запахи.
Про жахливе життя Люби Діна розповіла й іншим однокласникам. А ті, замість того щоб зрозуміти, що Люба не винна в тому, що народилася і живе в такому місці, почали над нею сміятися. З того часу до Люби ставилися з презирством. Ніби боялися заразитися від неї бідністю.
За таке приниження Люба зненавиділа матір. Не розуміла, чому вони просто не можуть взяти й переїхати в нормальну квартиру. Адже було стільки можливостей це зробити.
Наприклад, продати їхню кімнату і внести перший внесок за квартиру десь на околиці міста. Нехай і далеко від центру, але все ж краще жити так, ніж як зараз.
Мама ці розмови серйозно не сприймала. Пояснювала, що вони не в тому становищі, щоб брати квартиру в іпотеку.
Люба розповідала й про те, що її «цькують» однокласники в школі, але мама також відмахувалася, радила не звертати на них уваги. Мовляв, діти не від великого розуму так поводяться. Вона, Люба, має бути вище цього і не реагувати на висловлювання всяких дурнів.
Тільки ось ці втіхи дівчинці зовсім не допомагали. Днями й ночами вона плакала, ненавидячи своє життя і мріючи про іншу долю.
Якось вона навіть у розпачі закричала, що краще народитися сиротою в дитячому будинку, вирости й отримати квартиру, ніж жити в злиднях все життя.
Але й на ці істерики мати закривала очі. Називала стан доньки перехідним віком. Що, власне кажучи, частково було правдою.
Одного разу, звичайно, матері набридло слухати докори доньки, і вона пішла до школи. Поговорила з класним керівником. Ірина Степанівна вислухала матір, наступного дня провела класну годину і вилаяла всіх дітей, які чіплялися до учениці.
Однак користі це не принесло, тільки шкоду. Любу ще більше, ніж раніше, почали дражнити й ображати. Тепер вона була не тільки бідною сиротою, а й донощицею. Гіршого за це звинувачення нічого не було.
Дівчинка образилася на матір за те, що та зіпсувала їй життя. А тоді все здавалося саме так. Вона почала розпитувати про батька. Де він? Хто він? Але мама, не бажаючи згадувати про нього, сердилася і затуляла дочці рота. Наче щось приховувала. Якусь ганебну правду.
Люба злилася і якось пообіцяла собі, що обов’язково знайде його, коли виросте. Чомусь здавалося, що її батько — заможний чоловік. Він, дізнавшись, у якому жахливому місці живе його дочка і що їй доводиться терпіти, допоможе фінансово. А здавалося так, тому що Люба, будучи підлітком, вважала, що людині не може все життя не щастити.
По сусідству ріс хлопчик Денис. Він завжди був мовчазним. Носив спеціальні окуляри. Як він казав, від астигматизму. У них він виглядав безглуздо. Його батько, ледар, вічно докоряв синові просто так. А його мати мовчала. Ймовірно, вона не була проти такого виховання.
Дивлячись на сім’ю Дениса, Люба раділа тому, що у неї хоча б є якийсь шанс бути щасливою. Батьки сусідського хлопчика відомі, і, ймовірно, в житті йому нічого доброго більше не світить, крім кімнати в десять квадратних метрів.
А ось їй, Любі…
Про свого батька дівчина дізналася все в шістнадцять років. Мама, втомлена тиском Люби, розповіла все як є, а потім мовчки сиділа і спостерігала, як руйнуються всі мрії дочки.
Мама жила з батьком цілих шість щасливих років, перш ніж з’явилася Люба. Все було добре, крім одного — він не робив їй пропозиції, аргументуючи це тим, що штамп у паспорті нічого не дає.
Подруги сміялися з мами. Батьки хитали головою. Усі в один голос говорили, що чоловік просто не хоче на ній одружуватися. Та й навряд чи взагалі її кохає. Мати Люби нікого не слухала і нікому не вірила. У молодості здавалося, що їй заздрять і хочуть своїми розмовами зруйнувати її щастя.
Але коли вона зав..ітніла, то зрозуміла, що помилилася. Коханий чоловік не те що не зробив пропозиції, так і зовсім зібрав речі й пішов. Мама довго сумувала, а потім вирішила нічого не змінювати. Народити дочку і потихеньку її виростити. Благо хоч кімната в комуналці у власності була, та й робота була… Як-небудь щось вийде.
А батько Люби тим часом одружився з жінкою, з якою був знайомий усього три місяці. Мати образилася на нього і вирішила проявити гордість. Не стала доводити батьківство, вважаючи, що він того не заслужив.
Більш дурної та безглуздої історії Люба в житті не чула. Хоча з іншого боку, чого ще можна було очікувати від матері. Вона вела тихе спокійне життя. Жодних прагнень, захоплень, інтересів. Дім, робота. Робота, дім. Їй нічого не було потрібно.
І стало так страшно. Що людина живе без будь-яких бажань. Що в шафі лежить одна святкова сукня. І та про всяк випадок, який ніколи не наступав.
Що з косметики одна туш і гігієнічна помада. А більше й не треба. І найголовніше, мама, ймовірно, вважала, що й донька Любочка буде задовольнятися цим.
– Яка дурість! – Тільки це й змогла сказати вона матері. – І про що ти тільки думала?
– Не тобі мене судити! – образилася тоді мама. – Побачимо, як у тебе складеться. А я щаслива. У мене є дочка і своя кімната, де я можу переночувати. У когось і цього немає. А ти дурна, раз вважаєш інакше. І не цінуєш те, що є.
Коли у матері діагностували цукровий діабет, Люба почала про неї піклуватися. Інакше й бути не могло. Возила її до лікарів, змушувала приймати ліки. Стежила за її харчуванням.
Матері, як і раніше, нічого не було потрібно. Ніяких бажань і прагнень. Бувало, Люба поверталася додому і заставала матір за тим, що та їла все, що хотіла.
– А навіщо жити, якщо нічого не можна? – Казала вона.
Люба лаялася і злилася.
Недбале ставлення до здоров’я призвело до того, що матері ампутували стопу.
– Себе не шкода, мене б пожаліла! – закричала на неї Люба, коли привезла матір з лікарні додому.
Мама лише стиснула губи.
– Можна подумати, я тебе змушую.
Любі довелося відмовитися від побачень, зустрічей, кав’ярень і ресторанів. Втім, вона через це не засмучувалася. Їй здавалося, що нічого особливо не втрачає. Усі подруги були легковажними, а хлопці – несерйозними.
Ніхто не думав про своє майбутнє. Здебільшого люди пливли за течією, насолоджуючись молодими роками.
Однак не можна сказати, що догляд за матір’ю, підробіток, навчання давалися Любі легко. Вона сильно втомлювалася, але намагалася не скаржитися.
На щастя, Денис її розумів і намагався підтримати. Він працював позмінно, тому іноді доглядав за матір’ю Люби.
Людина звикає до всього. Втомлена й змучена Люба зрештою перестала скаржитися і навіть почала знаходити певне задоволення від розмов із сусідом. Денис виріс цікавим молодим чоловіком. І погляди на життя тепер у них були схожі.
Він, як і вона, не бачив нічого привабливого в гулянках і будував серйозні плани на життя. Кудись поділася підліткова запальність, і дівчина навчилася радіти дрібницям. Люба й не підозрювала, наскільки вона зараз схожа на свою матір. А ще, чомусь зникло гнітюче відчуття безвиході.
Однак усе змінилося тоді, коли мати впала в кому. Люба підозрювала, що мама, як і раніше, не дотримується дієти. Не стежить за цукром і, загалом, їй байдуже до себе.
Її см.рті Люба не пробачила. На цв.нтарі коли залишилася одна, вона, задихаючись від сліз, закричала.
– Ніколи і нізащо тебе не пробачу! Чуєш?! Ніколи!
Було шкода себе, матір, все їхнє безглузде життя. Було відчуття, що навіть після смер..і залишилися якісь незрозумілі образи та жаль.
З того моменту Люба лише раз з’явилася на клад.вищі, коли встановлювали пам’ятник, не відчуваючи при цьому нічого, крім роздратування.
І ось минув рік. Подруга попросила відвезти її. Адже сьогодні батьківська субота, день пам’яті про батьків. І Люба не стала їй відмовляти, а тепер дуже про це шкодувала.
Міла доторкнулася до руки подруги і простягнула штучні квіти. Люба здригнулася.
— Я все, — її очі були червоними, проте вона посміхалася. — Може, до твоєї… Я й для неї брала квіти.
Люба різко відсмикнула руку.
— Ні.
— Вона ж тут поруч… Просто подивишся, чи все гаразд.
— Не бачу сенсу відвідувати мерт..х, — Люба нахмурилася.
— Тобі час її відпустити й пробачити. — Міла, як на зло, почала лізти не у свої справи. — І боятися не треба. Стане легше.
– Справа не в цьому. Я зовсім не боюся. Мені взагалі все одно. Не бачу в цьому ніякого сенсу.
Міла похитала головою, але більше не наполягала. У виразі її обличчя було щось таке, що розлютило Любу ще більше.
– А ходімо!
Місце спочину матері було практично поруч із дорогою. Люба не відразу його знайшла. Все почало заростати травою і було завалено сухими гілками. На пам’ятнику був зображений мамин портрет. Поруч валялися старі штучні квіти, які вона купувала рік тому на похорон. Подруга відійшла вбік. Вирішила не заважати.
Люба постояла деякий час, відчуваючи роздратування через всю цю ситуацію. Вже збиралася піти, як раптом поглянула на портрет матері. Раптом побачила, як сльозинка ніби котиться з її ока.
Вирішила, що почався дощ, і подивилася вгору. На безхмарному небі не було жодної хмаринки. Усміхнулася. Оце вже дурниця. Вона вже з розуму сходить. У роті з’явився неприємний ком. Люба нахилилася і відкинула сухі гілки вбік.
— Нема чого! — Сказала сама собі. А потім звернулася до матері. — Мені тут нічого робити. Чуєш? Ти сама собі обрала долю… Я ніколи тебе не пробачу. Ні за твій вибір, ні за твої вчинки… – Сльози навернулися на очі…
Люба розлютилася і почала голими руками розчищати мог.лу. Одержимо вириваючи суху траву з землі й відкидаючи її вбік, Люба плакала.
– Ніколи не пробачу! – задихаючись від сліз, ще раз закричала вона і, виснажившись, зупинилася.
Міла підійшла до подруги і простягнула їй паперову серветку.
– Залиш мене, – попросила її Люба і витерла сльози.
Усі дитячі образи, суперечки, сварки здалися якимись дріб’язковими й незначними. І на що вона взагалі злиться? Люба чудово знала відповідь на це запитання.
— Пробачати нема за що, а судити нікого, — прошепотіла вона, а потім ще тихіше додала. — І все ж пробач мене.
Люба встромила квіти в землю і знову розплакалася. Якийсь час стояла, не відриваючи погляду від портрета. Злості не було, тільки жаль, що все так… Якось… Неправильно чи що… Її милої мами вже немає, і час не повернути.
— Пробач мене, чуєш? — як і раніше, прошепотіла вона. — Я злюся на себе… Розумієш? Що у нас все так склалося… Тільки визнати це мені важко… Ти ж знаєш мій характер.
Крапля на портреті висохла, і Люба витерла фото серветкою. Мама була зображена щасливою. І Люба згадала, коли була зроблена ця фотографія.
Здається, того дня вона сказала мамі, що вступила до інституту. Того дня вони вирішили спекти піцу, а потім довго сміялися й розмовляли. Було добре.
А ще Люба згадала приємний момент, як застала маму, коли та клала іграшку під ялинку.
І ще був випадок… Добрих спогадів було так багато, що Люба здивувалася, чому все забула… І по мірі того, як вона згадувала, на душі ставало все легше і легше… Зникло гнітюче почуття, викликане образою…
Захотілося поділитися з матір’ю останніми новинами, як раніше, коли вони вечорами пили чай і обговорювали те, що відбувається в їхньому житті…
Люба розповіла, що скоро виходить заміж. За Дениса, звичайно ж. Він серйозний і розумний хлопець. З ним добре… А ще здається, що без нього вона вже не може. Дуже зблизилися. Стали рідними і розуміють одне одного з одного слова.
Напевно, це і є кохання… Цього літа планують поїхати на море. Ні він, ні вона ніколи там не були… Вважай, що здійсниться дитяча мрія… У їхній комуналці, хоча її вже так не назвеш, затіяли ремонт.
Одну кімнату зроблять дитячою, а другу — батьківською. Роботи багато, але воно того варте… Ще дуже багато чого хотілося розповісти й згадати. Тому, коли подруга поквапила її, Люба відчула жаль… .
– Я ще прийду до тебе, мамо… – Дуже тихо пообіцяла Люба. – Треба ще огорожу зробити, та й взагалі тут прибратися як слід… Ну нічого… Час є.
Йдучи, Люба відчувала себе легко і вільно. Немов позбулася важкого тягаря на серці, який заважав жити… Адже давно пробачила і тепер нарешті сама змогла попросити пробачення… Залишивши тим самим все погане позаду.
Хоча попереду ще багато чого належало зробити, у Люби з’явилося відчуття, що вона впорається. Майбутнє її більше не лякало.
